«Настрій – гівно»: Харківська історія про Ліну Костенко, сльози, «обізян» та Кіану Рівза – на протезах

З дитиною

Україна має неймовірні Міста. В них живуть несамовито прекрасні Люди. Їм важко, але вони тримаються, хоч і плачуть, та підтримують інших.

Люба Орехова з Харкова – саме така. Далі її текст:

Люба Орехова

Настрій – гівно.

Сідаю з обізянами на літньому кафе, замовляю лате. Я не контролюю наслідки гормональних гойдалок, тому можу розплакатись у будь який рандомний момент. І відчуваю, що воно десь поруч, нагрібає.

Навпроти сідає юнак, залишає рюкзак, заходе всередину. Повертається з кавою та тістечком. Дістає з рюкзака книгу. Пʼє каву, читає Ліну Костенко. Сльози обирають інший зміст. Стає тепло так, начебто це я читаю ці вірші.

Три дні не виходжу з квартири, настільки болить коліно.

Трохи полегшало, беру обізян, йду відправляти замовлення. Ледве йду, обізяни тягнуть у різні боки нюхати чужі пісі. Мені боляче і хочеться плакати, як завжди.

Доходжу до лавочки, сідаю, стримую обізян від розборкі з пуделем. По вулиці, прямо на нас йде красень. Як молодий Кіану Рівз, тільки кращий. На протезах обох ніг.

 

За руку тримає людське дитинча. Вони йдуть повільно, дитинка щось без зупинки розказує Кіану Рівзу. Розказує українською.

 

Вони такі, що звісно, я ридаю. Розтираю сльози по обличчю, рюмсаю, обізяна Бу починає своє коронне «Урурууу».

- Собачка зла? - підіймає оченята на Кіану дитина.

- У вас собаки добрі? - посміхається до мене Кіану Рівз.

Я просто киваю, я нічого зараз не можу сказати.

- Вони добрі, так радіють. Не бійся. Можна погладити?

Я просто киваю, плачу, я нічого зараз не можу сказати.

Кіану з дитиною гладять обізян. Бу стає на груди, Балушкі теж хочеться, але він соромиться. Дитинка взвизгує від задоволення.

- Бачиш, які добрі! Як ж казав.

Я нічого не можу. Хіба плакати

Тягну важку посилку. З обізянами.

На літньому сидять хлопці.

- Бажаю здоровʼя

- Бажаєм міцного!

Ага, я так і думала.

- А хай ці пакунки тут постоять, я собі чогось візьму?

- Та не питання!

Я виходжу зі стаканчиком вина.

- Тільки смикни мене, вбʼю – шепочу я Мерзкой Бу.

- Собаки війскового! - авторитетно кажуть хлопці.

- Поки що військового волонтера- кажу я.

Далі ми півтори години розказуємо один одному про бойових котів на позиціях.

Вони мені про Шанса, я їм – про кота Заїбісь.

Обізяна Бу поводить себе мегачемно та навіть не лізе ногами на мужиків. Балушечка лежить в мене в ногах, як приклеєний.

- А повторіть дівчині! – просять хлопці, коли уходять. Я не відмовляюсь, день був важкий.

- Дякуємо, що щось робиш.

- Це я вам дякую – я нічого не можу, окрім плакати.

- Та ми вже списані…

Льод тане в стаканчику з вином. Обізяни поводять себе пристойно.

 

Я нічого не можу, окрім плакати

Радіо Трек: НОВИНИ