Нація зомбі чи заручники страху: як росіяни сприймають війну, Україну та Захід

Спостерігаючи за реакцією російського суспільства на криваву м’ясорубку, яку їхня держава влаштувала в центрі Європи, сторонньому спостерігачеві найлегше вдатися до біологічних або кінематографічних метафор. Термін «нація зомбі» виринає в публіцистиці та побутових розмовах чи не найчастіше.

Мільйони людей механічно ходять на роботу, купують продукти, планують відпустки, поки їхня армія стирає з лиця землі сусідні міста. Вони беземоційно повторюють завчені телевізійні мантри, демонструють абсолютну глухоту до чужого болю і, здається, повністю втратили здатність до критичного мислення.

Збоку це дійсно виглядає як класичний зомбі-апокаліпсис, де колективний розум замінив індивідуальну волю. Проте, якщо зазирнути за фасад офіційної соціології, картина виявляється значно складнішою і, можливо, ще більш моторошною. Це не просто результат успішного телевізійного гіпнозу, а глибокий, самостійно активований механізм психологічного захисту. Люди свідомо відмовляються від власної суб’єктності, щоб вижити в умовах тоталітарного тиску.

Нещодавно світ побачило масштабне дослідження, яке спробувало препарувати цей суспільний параліч. Як зазначає аналітичний центр Європейська рада з міжнародних відносин (ECFR), спираючись на серію закритих фокус-груп у чотирьох великих містах РФ, росіяни занурилися у стан своєрідного летаргічного, або ж «зачарованого» сну. Дослідниці Яна Кобзова та Кадрі Ліік дійшли висновку, що суспільство добровільно відрізало себе від політики, звузивши горизонт планування до маршруту «дім-робота-магазин».

Чи можна в такому разі вважати їх повноцінними «зомбі»? Класичний живий мрець не має внутрішнього життя і діє виключно на базових інстинктах. Російський же обиватель, як показують розмови в фокус-групах, насправді відчуває глибоку тривогу, просто категорично забороняє собі витягувати її на поверхню свідомості. Це радше штучна кома, куди нація занурила сама себе, аби не зіткнутися з нищівною реальністю колективної співучасті у злочині.

Аналіз їхніх відповідей про причини війни, ставлення до України, Заходу та власного майбутнього розкриває анатомію цього безпрецедентного соціального явища. Ми бачимо суспільство, яке не знає, за що воює, не уявляє, як виглядає перемога, не відчуває емпатії навіть до власних скалічених солдатів, але при цьому продовжує покірно нести тягар війни, просто чекаючи, поки вона колись закінчиться сама собою.

Ілюзія неминучої перемоги без найменшого розуміння цілей війни

Фундаментальна ознака зомбованої свідомості — це сліпа віра в кінцевий результат без здатності пояснити логіку процесу. Більшість учасників фокус-груп абсолютно переконані, що Росія переможе, спираючись виключно на аргументи про безмежні розміри країни та її ресурси. Проте, коли їх просять пояснити, заради чого саме почалася ця війна, виникає глибоке замішання. Жодної стрункої ідеологічної концепції в їхніх головах не існує.

Первинний пропагандистський наратив про «захист жителів Донбасу», який активно експлуатувався у 2022 році, практично повністю випарувався. На його місце прийшли примітивні оборонні кліше: «якби ми не вдарили першими, Захід би напав на нас». Це типове механічне відтворення завченої фрази, яке рятує мозок від необхідності шукати логічні зв’язки. Люди просто хапаються за найзручніше виправдання, яке знімає з них відповідальність за агресію.

Щоб ще більше знизити психологічний дискомфорт, російська свідомість відмовляє Україні в праві на існування як суверенній державі. В їхній оптиці це не повноцінна країна, а маріонетковий режим, керований ззовні. Таке знецінення жертви є класичним прийомом дегуманізації: якщо супротивник несправжній, то й війна несправжня, а отже, не потрібно переживати через зруйновані міста чи вбитих людей. Емоційний градус конфлікту штучно занижується до рівня геополітичної комп’ютерної гри.

Оскільки причини розмиті, а ворог дегуманізований, саме поняття перемоги перетворюється на порожню оболонку. Учасники дискусій відверто зізнаються, що приймуть будь-який результат, який телевізор назве тріумфом, чи то захоплення нових територій, чи просто замороження фронту. Така абсолютна інтелектуальна капітуляція створює ідеальне поле для маневру Кремля, який може продати населенню будь-який фінал авантюри без ризику зіткнутися з народним гнівом.

Варто звернути увагу і на повну відсутність сакрального пафосу. На відміну від міфологізованої «Великої Вітчизняної», нинішня війна не викликає у населення ні гордості, ні священного трепету. Вони ставляться до неї як до брудної, незручної, але неминучої рутини, яка може розтягнутися на роки чи навіть десятиліття. Гірка іронія полягає в тому, що нація покірно тягне лямку конфлікту, який сама ж вважає ганебним тягарем, позбавленим будь-якого героїчного сенсу.

Анатомія суспільного паралічу та тотальна відсутність емпатії

Якщо продовжувати метафору про живих мерців, то їхньою ключовою характеристикою є нездатність відчувати біль — ні чужий, ні навіть свій власний. Дослідження фіксує кричущу відсутність емпатії в російському суспільстві, яка поширюється не лише на українців, а й на співгромадян, відправлених на забій. Замість солідарності з тими, хто воює, спостерігається глухе відторгнення та бажання дистанціюватися від усього, що пахне окопами.

Більше того, суспільство відверто боїться своїх власних фронтовиків. У розмовах постійно виринають паралелі з ветеранами радянсько-афганської війни, чиє повернення у вісімдесятих спровокувало хвилю криміналу. Люди з жахом чекають, що вулиці їхніх міст наповняться травмованими, жорстокими чоловіками з бойовим досвідом. Усі спроби державної машини зліпити з учасників вторгнення «нову еліту» розбиваються об низовий, тваринний страх пересічного обивателя перед цими людьми.

Економічне виснаження також сприймається крізь призму фаталізму. Люди емоційно скаржаться на інфляцію, непідйомні ціни на житло для молоді та дефіцит товарів, але категорично відмовляються з’єднувати ці проблеми з мільярдними витратами на війну. Їхній рецепт виживання зводиться до примітивного алгоритму: більше працювати, менше витрачати, або, як відверто зізнався один із респондентів, рятуватися алкоголем. Ніякого бажання протестувати чи вимагати зміни курсу економічні труднощі не викликають.

Це емоційне сплощення є ключовим елементом «зачарованого сну». Блокуючи здатність співчувати і аналізувати, людина захищає свою психіку від вигорання в токсичному середовищі тоталітарної держави. Вона свідомо зменшує себе до розміру комахи, чиї інтереси не виходять за межі власної кухні. Усвідомлення власної мізерності перед обличчям системи приносить своєрідне полегшення: якщо від мене нічого не залежить, то я ні в чому не винен.

Коли під час фокус-груп модератори змушували учасників рефлексувати над їхнім станом, ті з подивом визнавали, що самі витісняють війну з голови. Вони ховають ці думки так глибоко, що в їхній повсякденній реальності бойові дії просто припиняють існувати. Цей стан не є природним, він потребує колосальних внутрішніх зусиль для підтримки ілюзії нормальності, поки країна котиться у прірву.

Захід як новий старий ворог та прагматичне підкорення Китаю

Геополітична картина світу в голові середньостатистичного росіянина виглядає як химерне поєднання телевізійних штампів та прихованих комплексів меншовартості. Цікаво, що Сполучені Штати несподівано втратили статус абсолютного демона. Ця зміна частково пояснюється ілюзорними надіями на те, що Дональд Трамп міг би якимось магічним чином завершити війну одним дзвінком. Вакуум головного ворога негайно заповнила Європа.

Саме європейські країни — Німеччина, Франція, Британія та держави Балтії — акумулюють на собі найбільше ненависті. Росіяни слухняно відтворюють офіційні наративи про європейський занепад, засилля мігрантів, згубність гей-парадів та загальну слабкість Заходу. Проте, коли їх просять пояснити першопричину такого різкого погіршення відносин, настає ступор. Вони абсолютно щиро дивуються, чому Захід раптом почав запроваджувати санкції, геть-чисто відсікаючи факт власного вторгнення в Україну. Ворог поганий просто тому, що він ворог — ще одна риса інфантильної, зомбованої свідомості.

На противагу цьому, ставлення до «дружнього» Сходу позбавлене будь-якої романтики. У відносинах з Китаєм росіяни бачать суцільну прагматику, замішану на страху. Вони чудово розуміють, що Пекін просто використовує їх як дешеву бензоколонку, вичікуючи, поки Захід та РФ виснажать одне одного. У гіпотетичному протистоянні лідерів ніхто не сумнівається, що Сі Цзіньпін легко переграє Путіна. Розворот на Схід сприймається не як цивілізаційний вибір, а як вимушена необхідність вигнанця.

Культурно вони продовжують чіплятися за Європу. Звучать думки, що якщо Росія виживе, вона неминуче знову спробує інтегруватися в європейський простір, адже з Азією їх не пов’язує нічого, окрім ситуативної вигоди. Це створює потужний когнітивний дисонанс: вони щиро ненавидять Захід, але культурно ідентифікують себе саме з ним, водночас принижуючись перед Сходом, якого відверто побоюються.

Особливо помітно цей злам проявляється у тих, хто мав досвід подорожей до Європи. Їхня картина світу не вкладається в телевізійні рамки. Вони пам’ятають чисті вулиці, верховенство права та високий рівень життя. Проте цей дисонанс не спонукає їх до протесту, а лише посилює внутрішню фрустрацію. Вони розуміють, що втратили доступ до кращого світу, але звинувачують у цьому не власний уряд, а невидиму руку глобальної змови, яка нібито завжди мріяла принизити Росію.

Свідомий вибір чи набутий рефлекс: чи є шанс на пробудження нації

То чи коректно ставити на цьому суспільстві тавро «нації зомбі»? Автори дослідження пропонують нюансованіший погляд. Під товстою кіркою апатії вирує глибока, неартикульована тривога. Соціологи фіксують відчуття того, що «щось іде не так», навіть якщо люди відмовляються називати речі своїми іменами. Вони бачать цвинтарі, що розростаються, відчувають брак друзів на міжнародній арені та підсвідомо готуються до гіршого.

Крім того, монолітність цього сну порушується наявністю активної меншості — тих, хто відмовляється закривати очі. У кожній фокус-групі були люди, які гостро переживають трагедію, оплакують ліквідацію правозахисних організацій і жахаються від рівня жорстокості, що стала новою нормою. Коли їх просять намалювати майбутнє країни, вони зображують колючий дріт і концтабори. Ці люди почуваються абсолютно ізольованими, але сам факт їхнього існування доводить, що система не змогла повністю стерти людське обличчя.

«Зачарований сон» — це набутий рефлекс, вироблений роками систематичного винищення будь-якої політичної альтернативи. Держава прибрала всі інструменти впливу, переконавши громадян, що їхня думка нічого не варта. У таких умовах впасти в кому набагато легше, ніж жити з постійним болем від неможливості щось змінити. Це хвороблива форма соціальної адаптації, де зомбування є радше захисною маскою, ніж незворотною мутацією.

Як у цій ситуації діяти цивілізованому світу? Дослідники застерігають від тактики тотальної демонізації, яка лише підкидає дрова у піч кремлівської пропаганди про «ворожий Захід». Сліпе таврування всіх росіян залишає ту саму притомну меншість наодинці з режимом. Натомість пропонується зберігати комунікаційні канали через незалежні медіа в екзилі, культурних діячів та правозахисні ініціативи, які розмовляють з аудиторією не мовою ненависті, а мовою універсальних цінностей.

Світ не може штучно розбудити цю націю — поштовх має відбутися зсередини, під тиском економічного колапсу, зміни еліт або фатальних поразок. Проте Захід повинен підтримувати інфраструктуру незалежної думки, щоб у момент, коли морок почне розсіюватися, суспільство мало точку опори. Бо коли цей летаргічний сон нарешті перерветься, похмілля усвідомлення власної провини буде настільки жорстоким, що без зовнішніх орієнтирів країна просто захлинеться у власній ненависті.

Світлана Гринько для «Аргумент»