Науковий ступінь судді: що має стимулювати держава?

Юрій МИРОШНИЧЕНКО

суддя Мукачівського міськрайонного суду
Закарпатської області,
доктор юридичних наук

 

У публічному просторі та фахових виданнях України періодично з’являються пропозиції щодо реформування системи доплат за наукові ступені. Зокрема, пропонується скасувати такі доплати для категорій осіб, основна професійна діяльність яких безпосередньо не пов’язана з наукою чи викладанням. Серед них називають суддів, державних службовців, працівників правоохоронних органів.

Така дискусія ставить цілком закономірне питання: якщо проблема полягає в тому, що не кожен володар наукового ступеня продовжує наукову діяльність, чи обов’язково відповіддю має бути повна відмова від стимулювання наукової кваліфікації? Можливо, варто спочатку визначити, чого саме держава прагне досягти, встановлюючи таку доплату.

Як практикуючий науковець я, безумовно, можу бути запідозрений у певній зацікавленості щодо цієї дискусії. Але залишимо осторонь особисті мотиви. Спробуймо подивитися на проблему ширше: для чого державі взагалі потрібна така форма стимулювання?

Почнемо з того, що проблема справді існує.

Не можна заперечувати, що для частини практикуючих юристів захист дисертації стає фактично завершенням наукової роботи. Після здобуття наукового ступеня людина може зосередитися виключно на професійній діяльності, а наукові дослідження можуть відійти на другий план. Це справді ставить питання про те, наскільки виправданою є довічна виплата надбавки до заробітної плати на підставі самого лише факту здобуття наукового ступеня.

Не можна також заперечувати проблему академічної недоброчесності. Якщо науковий ступінь здобуто шляхом плагіату, фабрикації, фальсифікації або іншого порушення встановлених вимог, такий ступінь не повинен зберігатися лише тому, що його носієм є суддя, прокурор, державний службовець чи будь-який інший практикуючий фахівець.

Але з цього зовсім не випливає інший висновок: що науковий ступінь юриста-практика взагалі не має професійної цінності.

Ці проблеми потрібно розмежовувати.

Не кожен науковець працює в університеті

Науковий ступінь є результатом державної наукової атестації. Він засвідчує певний рівень наукової кваліфікації особи. Сам по собі він не є посадою і не перетворює свого носія на наукового працівника.

Так само наукова діяльність не обов’язково припиняється через те, що людина працює не в університеті чи науковій установі.

Суддя може бути науковцем. Адвокат може бути науковцем. Прокурор може бути науковцем. Лікар може бути науковцем. Державний службовець може бути науковцем.

Визначальним тут є не місце основної роботи, а реальна діяльність.

Причому наукова діяльність практикуючого фахівця не обов’язково обмежується написанням статей чи монографій. Практикуючі науковці можуть поєднувати основну професійну діяльність із викладанням у закладах вищої освіти, участю в освітніх і науково-практичних заходах, підготовкою та проведенням занять для суддів і працівників апарату суду, зокрема в межах діяльності Національної школи суддів України.

У такому поєднанні є особлива цінність. Наукові знання не залишаються лише результатом індивідуального дослідження, а передаються іншим фахівцям і безпосередньо входять у професійну практику.

Фактично формується взаємозв’язок: наука впливає на освіту, освіта – на практику, а практика, своєю чергою, породжує нові проблеми для наукового осмислення.

Саме тому практикуючий науковець може бути важливою ланкою між теорією та практикою. Його професійна цінність полягає не лише в тому, що він колись захистив дисертацію, а й у здатності продукувати, передавати та застосовувати наукові знання.

І тут виникає очевидне запитання: чи справді людина, яка після захисту дисертації продовжує систематично досліджувати наукові проблеми, публікувати результати досліджень, готувати монографії, брати участь у наукових дискусіях, рецензувати наукові праці, викладати, розвивати правову доктрину, повинна розглядатися державою так само, як особа, яка після отримання диплома про науковий ступінь більше нічого для науки не зробила?

На мою думку, очевидної відповіді «так» на це питання немає.

Наука не закінчується в день захисту

Для частини практиків захист дисертації може стати завершенням систематичної наукової роботи. Але є й інша категорія – практикуючі науковці, для яких захист дисертації був не завершенням, а лише одним із етапів наукового шляху.

Їхній науковий доробок може складатися зі статей, монографій, науково-практичних досліджень та інших результатів наукової діяльності. При цьому науковий результат не можна вимірювати кількістю публікацій так само, як температуру вимірюють термометром. Але він має бути наявним та очевидним. Одна концептуальна праця може мати більше значення для науки, ніж десятки формальних публікацій.

Тому механічне встановлення певної кількості статей на рік навряд чи вирішить проблему. Водночас важко уявити людину, яка протягом багатьох років продовжує називати себе практикуючим науковцем, але при цьому взагалі не демонструє жодного нового наукового результату.

Наукова діяльність має властивість залишати слід.

Звісно, будь-яка правова норма повинна мати мету, зрозумілу суспільству. Тому й щодо доплати за науковий ступінь варто насамперед поставити просте запитання: для чого держава її встановила?

Якщо відповідь полягає лише у винагороді за факт здобуття наукового ступеня, тоді справді виникає питання, чому така винагорода має виплачуватися протягом усього періоду професійної діяльності незалежно від того, чи продовжує особа займатися науковою роботою.

Але якщо метою є стимулювання науки, логіка може бути іншою. Йдеться тоді не про довічну винагороду за здобутий колись ступінь, а про створення стимулу для подальшого наукового пошуку.

Саме від розуміння цієї мети, на мою думку, і варто відштовхуватися, визначаючи майбутню модель доплати.

Науковий ступінь підтверджує кваліфікацію, здобуту в минулому. Якщо ж держава прагне стимулювати подальшу наукову роботу, логічно поставити питання про те, чи достатньо для цього самого факту наявності ступеня.

Можливий інший підхід: науковий ступінь є необхідною передумовою для відповідної доплати, але не обов’язково достатньою. Право на неї могло б бути пов’язане з періодичним підтвердженням реального наукового результату.

Йдеться не про атестацію судді та не про оцінювання його професійної придатності. Суддя, який не бажає підтверджувати свою наукову діяльність, не втрачає ані посади, ані наукового ступеня, ані основного грошового забезпечення. Він лише не користується відповідною формою стимулювання наукової роботи.

Тобто участь у такому механізмі фактично є свідомим вибором самого судді – продовжувати наукову діяльність і підтверджувати її результати або обмежитися здобутим раніше науковим ступенем.

Ідея періодичного оцінювання наукової діяльності не є принципово невідомою українській правовій системі. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 року № 1475 затверджено Положення про атестацію наукових працівників. Звісно, відповідний механізм не може бути механічно перенесений на суддів, які не перебувають у трудових відносинах із науковою установою.

Реалізація запропонованого підходу, безумовно, потребувала б окремого законодавчого врегулювання. Необхідно було б визначити періодичність підтвердження, коло наукових результатів, які можуть враховуватися, суб’єкта та критерії їх оцінювання, а також можливість оскарження рішення.

При цьому процедура мала б бути достатньо простою, щоб не створювати для судді нового бюрократичного навантаження, але водночас достатньо змістовною, щоб формальне підтвердження не підміняло реальну наукову діяльність.

Йдеться не про готову адміністративну модель, яку можна було б просто запровадити, а про напрям для подальшого законопроєктного опрацювання. Якщо держава стимулює наукову діяльність доплатою, логічно поставити питання про зв’язок цієї доплати не лише з фактом колись здобутого ступеня, а й із продовженням наукового пошуку.

Чи потрібна суду наука?

Є ще один аспект, який не можна залишати поза увагою.

Суддя щодня має справу з правовими нормами, їх тлумаченням, колізіями, прогалинами, розвитком судової практики. Усе це є не лише сферою правозастосування, а й предметом постійного наукового осмислення.

Правова наука не може існувати окремо від правозастосування.

Так само правозастосування не може повністю ізолюватися від науки.

Саме тому особливо цінним є поєднання професійної практики, наукової роботи та освітньої діяльності. Практикуючий науковець може бачити, де теоретична конструкція не відповідає практичній проблемі, переносити результати практичного досвіду у сферу наукового дослідження та передавати результати такого осмислення іншим фахівцям через освіту.

Тому сама по собі обставина, що суддя не працює професором чи науковим співробітником, ще не доводить відсутності професійного зв’язку між його науковою кваліфікацією та здійсненням правосуддя.

Інакше доведеться визнати, що наукові знання мають значення для судді лише до моменту призначення на посаду, а після цього стають професійно непотрібними.

Навряд чи це та модель правосуддя, до якої варто прагнути.

Чинне законодавство включає доплату за науковий ступінь до складу суддівської винагороди. Отже, законодавець уже визнав певне професійне значення наукового ступеня для судді.

Питання полягає не стільки в тому, чи потрібна наука судді, скільки в тому, як держава повинна стимулювати її реальне продовження.

Більше вимог до наукової діяльності, а не менше

Безумовно, кожна бюджетна гривня має витрачатися раціонально. Тому дискусія про доплату за науковий ступінь не повинна зводитися ані до безумовного збереження чинної моделі, ані до механічного її скасування.

Для висновку про ефективність або неефективність відповідного видатку недостатньо назвати його загальну суму. Потрібно встановити, яку мету переслідує цей механізм і чи здатний він цю мету реалізовувати.

Якщо метою є лише винагорода за факт здобуття наукового ступеня, тоді логічно обговорювати доцільність такої безстрокової виплати.

Якщо ж метою є стимулювання науки, тоді доцільніше поставити питання про те, як пов’язати стимул із реальною науковою діяльністю.

Так само проблеми академічної недоброчесності не повинні ставати аргументом проти науки. Якщо через роки з’ясовується, що науковий ступінь було здобуто недоброчесно, проблема полягає не в тому, що його носій є практикуючим юристом. Проблема полягає в тому, що він не повинен був мати такого ступеня.

Українське законодавство передбачає спеціальні механізми реагування на такі випадки. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 44 затверджено Порядок присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради про його присудження, а постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2021 року № 1197 врегульовано питання присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук.

Отже, реакція на академічну недоброчесність має бути адресною. Якщо встановлено, що науковий ступінь здобуто з порушенням установлених вимог, мають застосовуватися передбачені законом механізми його скасування або позбавлення. Проблему недоброчесно здобутих ступенів слід вирішувати саме такими засобами, а не поширювати сумнів щодо доброчесності та наукової діяльності на всіх практикуючих науковців.

Зрештою, можливо, варто просто чіткіше розрізняти науковий ступінь і наукову діяльність, диплом і науковий результат, формальний статус і реальний науковий доробок.

Тоді питання звучатиме не так: «Навіщо судді науковий ступінь?»

А інакше: «Що держава може зробити, щоб науковий ступінь судді залишався не лише свідченням здобутої кваліфікації, а й стимулом до подальшого наукового пошуку?»

На це питання і варто шукати відповідь. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagramта в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.