Навіщо моряки кидали сало у воду перед штормом: причина здивує
Не для їжі
Задовго до появи GPS-навігації, електронних карт та сучасних ехолотів морякам доводилося самостійно визначати глибину водойм і перевіряти, чи безпечно рухатися обраним маршрутом. Для цього вони використовували спеціальний пристрій — ручний лот, який допомагав не лише вимірювати глибину, а й досліджувати морське дно.
Як пише Ukr.Media, цей простий інструмент протягом століть був важливим помічником капітанів. А однією з його незвичайних особливостей стало використання сала, яке допомагало визначити тип ґрунту під водою.
Як моряки вимірювали глибину без сучасних приладів
Ручний лот використовували ще з античних часів. У XVII–XIX століттях він зазвичай складався зі свинцевого вантажу вагою приблизно 3–6 кілограмів і міцної линви з позначками.
Глибину вимірювали у фатомах, або морських сажнях. Один фатом становить близько 1,83 метра — приблизно розмах рук дорослої людини.
На линві робили спеціальні позначки за допомогою вузлів, шматочків шкіри та тканини. Завдяки різній фактурі моряк міг визначати глибину навіть навпомацки — у темряві, тумані чи під час негоди.
Із морською справою пов'язаний і відомий вислів «Mark Twain». Так лотовий повідомляв про глибину у два фатоми, тобто приблизно 3,7 метра. Саме цей вислів згодом став псевдонімом американського письменника Семюела Клеменса, який у молодості працював лоцманом на Міссісіпі.
Важливе значення мала й техніка використання лота. Коли судно рухалося, вантаж потрібно було закидати вперед, щоб під час опускання на дно він опинився приблизно під кораблем. Це дозволяло отримати точніші результати вимірювання.
Навіщо до свинцевого вантажу додавали сало
У нижній частині свинцевого лота робили невелике заглиблення, яке перед зануренням заповнювали салом, воском або іншою липкою речовиною. У морській практиці цей процес називали англійським терміном arming the lead.
Головне завдання сала полягало в тому, щоб зібрати зразок ґрунту з морського дна. Коли свинцевий вантаж торкався поверхні, до жиру прилипали частинки піску, мулу, глини, дрібного каміння або уламки мушель.
Отриманий зразок допомагав штурману зрозуміти, де саме перебуває судно. Старовинні морські карти та навігаційні довідники містили інформацію не лише про глибини, а й про характер донного ґрунту.
Наприклад, певне поєднання піску та мушель могло вказувати на конкретну ділянку узбережжя. Якщо ж склад ґрунту відрізнявся від очікуваного, це могло свідчити про зміну місця розташування судна або відхилення від маршруту.
Для дослідження м'якого дна іноді використовували шматочок білої вовняної тканини, який допомагав утримувати частинки мулу.
Як лот допомагав уникнути небезпеки
Визначення типу ґрунту було важливим не лише для навігації, а й для безпечного маневрування судна.
Якщо лот показував, що під кораблем кам'янисте дно або є ризик натрапити на риф, капітан міг скоригувати маршрут і вжити додаткових заходів обережності.
Водночас зразок ґрунту допомагав вибрати місце для якірної стоянки. Адже від властивостей дна залежало, наскільки добре якір утримуватиме судно під час сильного вітру чи шторму.
Пісок і глина. За певних умов забезпечували надійне зчеплення з якорем, хоча в'язка глина могла ускладнювати його підняття.
Мул і ділянки з мушлями. Залежно від щільності та структури могли погіршувати утримання якоря.
Каміння та водорості. Створювали ризик того, що якір не зачепиться за ґрунт належним чином або застрягне між каменями.
Таким чином, невелика кількість сала допомагала морякам отримувати важливу інформацію про підводну поверхню та зменшувати ризики під час зупинки судна.
Радіо Трек: НОВИНИ