Доки ми, українці, будемо толерувати російський язик?
Язик, яким щодня й щоночі віддають накази вбивати українців.
Язик, яким віддають накази катувати наших полонених.
Язик держави, яка затопила нас власною кров’ю. Буча. Ізюм. Маріуполь. Харківщина. Херсонщина. І сотні інших міст, сіл та містечок, де цей язик лунає в наказах, лунає разом із вибухами, пострілами, допитами, катуваннями й смертю.
І після всього цього ми досі маємо робити вигляд, що нічого не сталося?
Доки ми будемо чути російську в Україні — у своїй країні, у своїх містах, у своїх будинках, у своїх будинкових чатах?
Чому мовчимо?
Чому дозволяємо тим, хто принципово продовжує говорити язиком держави-агресора, почуватися настільки вільно й комфортно в Україні?
Що з нами?
Невже ми настільки звикли толерувати, що вже навіть не помічаємо всього огидного, що діється навколо?
Сьогодні сталася ситуація. Скоріше — сварка.
У будинковому чаті, де я є власницею квартири, я зробила зауваження щодо використання російського язика. У відповідь російськомовна «обіжулька» просто покинула чат.
Насправді — це добре.
Але в мене інше питання.
Чому в моєму будинку, в моїй країні, я взагалі повинна читати оголошення язиком агресора?
Це що — норма?
Україна — не російськомовний додаток до росії.
Україна — не територія «какая разніца».
Україна — держава, за право говорити українською вільно й без страху люди платили й продовжують платити найвищу ціну.
То чому в українському будинковому чаті досі з’являються оголошення російською?
І куди дивляться мешканці будинку?
Куди дивиться голова ОСББ?
Що за байдужість?
Українська мова — не прохання.
Не примха. Не привід для чиїхось образ.
Це мова держави! І я вимагаю поваги, як до себе так, і до держави!
І до речі не намагайтеся мені розповідати про наших військових, які говорять російською.
Не маніпулюйте! Я краще за вас знаю про фронт. І ви не на передку, а в тилу.
Я зараз зла сильніше зла!
Бо дістало.
Дістало пояснювати очевидне.
Дістало бути толерантними.
Дістало чути «какая разніца»
Бо різниця вже сплачена неймовірно високою ціною — кров’ю мільйонів українців.
У мене є різниця.
І вона для мене принципова.
Я хочу в Україні, чути українську мову.
Хто проти, прошу на вихід.
Наталя Тригуб