У житті Артема Солонара було багато любові, праці, сімейних планів і простих мрій. Він любив дружину, обожнював доньок, поважав батьків, цінував рідних, захоплювався автомобілями й не боявся важкої роботи. Навіть на війні залишався таким, яким його знали вдома - щирим, усміхненим і готовим підтримати інших. Найбільше він боявся не самої війни, а того, що не побачить, як ростимуть його діти.
Про дитинство, характер, сімейне життя, військовий шлях і останні дні Артема журналістам Шполяночки розповіли його дружина Марія та мама Тетяна Василівна.
Солонар Артем Сергійович народився 25 грудня 1988 року у Шполі. Навчався у Шполянській школі №1, після чого вступив до Васильківського професійного ліцею, де здобув професії плиточника та маляра-штукатура. За фахом не працював.
Та мама добре пам’ятає, яким він був ще задовго до дорослого життя - допитливим, непосидючим, чесним і справедливим.
«Артем був дуже чесним, совісним і справедливим. Ще змалку був допитливим, непосидючим. До шести років дуже часто хворів, ми практично не вилазили з лікарень, але потім він це переріс. Дуже любив малювати, навіть ходив у художню школу. І працювати любив - постійно чимось займався», - згадує Тетяна Василівна.
До праці звик змалку. Закінчив курси з фарбування автомобільних кузовів, сам фарбував машини, працював на СТО - спочатку на маніпуляторі, а згодом займався фарбуванням автомобілів.
Особливе місце в його житті займали машини. Першими власними «Жигулями» він особливо дорожив. Автомобіль був далеко не в найкращому стані, однак це не зупинило нового власника.
«Він сам перефарбував її у червоний колір, постійно щось ремонтував, доробляв. Дуже її любив. Але так і не встиг завершити ремонт. Після його смерті ми відновили машину, бо там його душа вкладена. Він завжди казав, щоб ми її не продавали», - розповідає Марія.
З майбутньою дружиною вони познайомилися у Кримках, звідки Марія родом. Артем приїжджав туди на дискотеку - так і відбулася їхня перша зустріч.
«Я тоді пожартувала, запросила його на чай. Так і почалося наше спілкування. Можна сказати, що це була любов з першого погляду. Ми дуже швидко почали зустрічатися, а потім і жити разом. Люди навіть думали, що ми брат і сестра, бо трохи були схожі обличчями. Та й характерами ми були схожі», - згадує жінка.
Коли Марії виповнилося 18 років, Артем подарував їй 101 троянду.
«Він завжди вмів робити приємні речі. Не обов’язково щось дороге - головне, щоб від душі», - каже вона.
19 липня 2016 року у подружжя народилася донька Валерія. Відтоді сім’я стала для чоловіка центром усього. Щороку на день народження дівчинки вони проводили час разом, дарували їй подарунки та кудись їхали - в Умань, до зоопарку в Черкасах. Так у родині започаткувалася власна традиція.
«Він дуже любив дітей. Коли отримував зарплату, навіть якщо вдома не було грошей на крупу чи щось поїсти, міг сказати: “Мамо, дитина хоче - хай буде”. І купив їй іграшку “Кітті”. Для нього було важливо, щоб дитина була щаслива», - пригадує Тетяна Василівна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Артем одразу хотів стати на захист України. 25 лютого 2022 року він спробував вступити до війська добровольцем, однак його не прийняли, бо тоді не вистачало зброї та місць.
Для нього це стало великим розчаруванням. Його менший брат Олег уже служив за контрактом і від початку повномасштабної війни перебував на фронті.
«Він дуже переживав, що його не беруть. Олег уже служив за контрактом і пішов на війну з початку повномасштабного вторгнення. Артем казав: “Чому Олег воює, а я повинен тут сидіти? Я теж повинен захищати свою родину?”. Він дуже хотів бути там, де потрібен», - згадує Марія.
7 березня була ще одна спроба добровільно долучитися до війська, але й цього разу його не взяли. Наступного ранку життя родини змінилося вже з іншої причини.
«8 березня я погано почувалася, зранку зробила тест і сказала Артемові, що вагітна. І тоді в нього думки про війну відійшли на другий план», - розповідає дружина.
Після цього подружжя вирішило офіційно оформити свої стосунки. 8 липня чоловік зателефонував Марії та сказав, що купив дві обручки.
«Він подзвонив і сказав, що купив дві обручки і завтра підемо в РАЦС. Наступного дня ми прийшли, а нам сказали прийти 12 липня. Так 12 липня ми офіційно стали чоловіком і дружиною», - згадує Марія.
27 грудня 2022 року у родині з’явилася Вероніка. Дівчинка народилася вагою чотири кілограми, а її батько приїхав до пологового будинку вже вранці.
«Я народила десь о пів на п’яту ранку, а він приїхав близько сьомої тридцять. Подивився і каже: “Що це ти мені за жабеня родила?”. А я йому: “Та вона ж підросте і буде гарною”. Але він був дуже щасливий. Вероніка - точна його копія», - розповідає Марія.
Чоловік допомагав дружині з маленькою донькою, вставав уночі, носив дитину на руках, щоб Марія могла відпочити.
«Вероніка навіть звичками на нього схожа - і їсти любить те саме, і багато в чому поводиться, як він. Дивишся на неї - і бачиш Артема», - говорить жінка.
Після народження Вероніки родині стало потрібно більше коштів, тож чоловік узявся за додаткову роботу.
«Він працював на СТО, і ще паралельно їздив опалювати теплиці. Не боявся роботи. Якщо треба було - працював стільки, скільки міг, щоб заробити більше коштів», - розповідає Марія.
У вересні 2023 року Артема призвали на військову службу. Перед цим він пройшов медичний огляд, а згодом вирушив на навчання до Великої Британії.
«Забрали його служити 19 вересня, за п’ять днів до мого дня народження. Спочатку він був у Житомирі, а вже на початку жовтня був на навчанні у Великій Британії. Там навчався місяць», - каже жінка.
Готувався служити розвідником-санітаром. Медична справа давалася добре, а от зі стрільбою було складніше.
«Він казав, що з медициною все добре, а зі стрільбою важче. Навіть жартував: як же він воюватиме, якщо зі стрільбою не дуже», - пригадує дружина.
Навіть перебуваючи далеко від дому, Артем думав про Марію. 24 вересня, у день її народження, зателефонував і попросив відкрити коробку з документами. Усередині лежав масивний золотий ланцюжок.
«Мені чоловік сказав: “Це тобі, за те, що ти мені подарувала двох доньок”. Я навіть не знала, що він його купив. Хотів зробити мені сюрприз, навіть далеко від дому», - згадує Марія.
Після повернення в Україну він ще кілька днів продовжував навчання у Житомирі, а потім його направили на Донеччину. Служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, мав позивний «Красавчик».
«Хлопці знайомилися між собою, називали свій вік, і коли почули, що Артему 33, здивувалися - на вигляд давали значно менше. Хтось сказав: “Оце ти молодо зберігся, Красавчик”. Так цей позивний за ним і залишився. Він ніколи на свої роки не виглядав - здавався значно молодшим», - пояснює Марія.
Перший бойовий вихід відбувся вже на Донеччині. 8 листопада 2023 року під час сильних обстрілів дронами військовослужбовець отримав невеликі осколкові поранення у спину. Поранення обробили, і невдовзі він продовжив службу.
23 листопада чоловік вирушив на чергову позицію. Перед виходом вони говорили телефоном.
«Увечері він мав іти на позицію і каже мені: “Кицюха” - так лагідно він мене називав - “я тобі 25 напишу”», - згадує Марія.
Зазвичай після повернення з позицій Артем писав рано-вранці коротке повідомлення: «Живий. Все добре». Та 25 листопада цього повідомлення не було. Не було його й наступного дня.
Марія телефонувала, писала, але відповіді не отримувала.
«Я дзвонила, писала, але ніхто не відповідав. Олег брат Артема мене заспокоював, казав, що все добре, що, можливо, просто немає зв’язку або не приїхала по них машина на позицію. Погода тоді була складною - сніг змінювався дощем. А 27 листопада до мене додому приїхали представники ТЦК і сказали, що Артем загинув», - говорить жінка.
Артем Солонар загинув 25 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новомихайлівка Покровського району Донецької області. Йому було 33 роки.
За словами Марії, побратими розповідали, що того дня він разом із двома військовослужбовцями вирушив на позицію. Серед них був зовсім молодий хлопець - близько 19-20 років. Під час удару ворожого дрона Артем намагався прикрити його собою.
«Він загинув від прямого осколкового поранення в сонну артерію. На тій позиції ніхто не вижив. Артем не врятував ні побратима, ні себе», - розповідає Марія.
Найбільше його лякала не сама війна, а думка про те, що він може не побачити, як ростимуть його доньки.
«Він завжди казав: “Я тільки переживаю, що я не буду бачити, як ростуть мої діти”. Він не боявся самої війни так, як боявся не побачити майбутнього своїх дітей», - говорить дружина.
Приблизно за тиждень до загибелі Артем встиг побачити перші кроки молодшої доньки. Вероніці тоді було 11 місяців. Дівчинка підвелася і зробила свої перші три кроки, а Марія надіслала чоловікові відео.
«Він написав: “Слава Богу, що хоч побачив, як моя донька зробила перші кроки”. А через тиждень його не стало», - каже жінка.
Марія згадує, як перед останнім виходом на позицію вони говорили майже весь день - приблизно від десятої ранку до п’ятої вечора.
«Він чистив автомат, а я готувала їсти. Але того дня він був якийсь не такий. Ніби чимось стурбований, не такий, як завжди. Я відчувала, що йому важко. Я просила його не йти. Ми обоє ніби щось відчували», - згадує вона.
Для семирічної Валерії смерть батька стала важким випробуванням. Перші пів року після його загибелі дівчинка була дуже замкнутою. Вона не до кінця розуміла, що сталося, але все одно писала татові SMS і чекала його додому.
«Ми пояснили їй, що тато загинув і тепер він на небі. Ми ходимо до нього на кладовище, відвідуємо Алею, де встановлений його портрет, стараємося не пропускати жодної важливої дати», - розповідає Марія.
Вероніка була ще зовсім маленькою, тому не могла зрозуміти, чому тата більше немає. Підтримкою для родини став брат Артема Олег, який і після втрати залишився поруч із дівчатами та їхньою мамою.
Пам’ять про близьку людину зберігають не лише у фотографіях. Куди б не їхали, привозять на могилу магнітик чи невелику статуетку. На дні народження, свята, шкільні заходи та змагання приходять із квітами.
«Усе, що з Артемом пов’язано, ми зберігаємо. Його речі, фотографії, усе, що нагадує про нього. Ми ніколи його не забуваємо і не забудемо», - говорить Марія.
У шафі залишилися навіть звичайні чашки, які чоловік подарував рідним жінкам на 8 березня. На них були усміхнені малюнки. Ручки з часом поламалися, але самі чашки залишилися.
«Артем - це людина-щастя. Він завжди усміхався, жартував, сміявся. Навіть якщо йому було страшно чи не було настрою, він цього не показував. Я ніколи не бачила його неусміхненим - тільки коли побачила в труні», — каже дружина.
Після смерті чоловіка родина вирішила завершити те, що він не встиг зробити. Відремонтували його червоні «Жигулі», встановили нову кухню, про яку він мріяв, та втілили інші задуми, які він планував здійснити за життя.
«Ми зробили всі його мрії, які він не встиг здійснити. Хотілося, щоб хоч щось із того, що він задумав, залишилося після нього», - говорить Марія.
Тетяна Василівна переконана: син залишив після себе не лише біль втрати, а й приклад людини, яка не залишилася осторонь, коли країна потребувала захисту.
«Мабуть, ми з чоловіком виховали достойного сина. Він був чесний, совісний, справедливий. Любив дітей, любив працювати, завжди старався комусь допомогти», - говорить мама.
Сама Тетяна Василівна зараз часто хворіє. Підтримкою для неї стали молодший син Олег та невістка, які допомагають їй і роблять усе, щоб вона одужала.
«Олег - моя підтримка, моя опора. Він мене скрізь возить, допомагає, невістка за мною доглядає. Вони дуже хороші діти, роблять усе для того, щоб я одужала», - говорить Тетяна Василівна.
Марія хоче насамперед дати донькам хороше виховання та освіту. Валерія займається танцями, а мама мріє, щоб вона знала мови, подорожувала світом і, можливо, стала перекладачкою. Вероніка поки ще зовсім маленька.
А найбільше Тетяна Василівна хоче нагадати іншим родинам про прості речі, які іноді здаються само собою зрозумілими.
«Любіть своїх дітей, бережіть їх, цінуйте. Діти хай люблять і бережуть своїх батьків», - каже вона.
Для Марії ж Артем назавжди залишиться чоловіком, коханим і татом двох дівчат. Людиною, чия присутність тепер живе у їхніх рисах, звичках, речах, фотографіях і спогадах.
«Я хочу, щоб наші дівчата знали, яким був їх тато. Щоб знали, як сильно він їх любив і як багато для нього означала наша сім’я».