Незалежність. 1991 рік. А що було б, якби цього не сталося?
Рішення, яке змінило долю України, не виникло раптово: за ним стояли роки боротьби, національного руху, політичних змін і прагнення українців мати власну державу. Та що могло чекати країну, якби тоді цей шанс було втрачено?
Сьогодні, у День Незалежності ми пропонуємо подивитися на українську історію під іншим кутом і уявити альтернативний розвиток подій. Разом з істориком Володимиром В’ятровичем та військовослужбовцем Станіславом Данком розберемося, якою могла б бути Україна сьогодні без власної державності, як це могло вплинути на її мову, культуру та політику, а також яку роль у здобутті Незалежності відіграла Львівщина.
Це розмова не про вигадану реальність, а про те, наскільки важливим був вибір, зроблений українцями, і чому збереження незалежної держави сьогодні має не менше значення, ніж її проголошення.
А якби 24 серпня 1991 року незалежність не проголосили?
Історія не має кнопки «скасувати». Але іноді саме питання «а що було б, якби?» дозволяє зрозуміти ціну подій, які сьогодні здаються нам очевидними.
На думку історика Володимира В’ятровича, проголошення незалежності було найбільш імовірним розвитком подій. Проте саме по собі воно не сталося б без українського національно-демократичного руху та ослаблення радянської системи.
«Історія рухається за найбільш ймовірним сценарієм. І для того, щоб змінити ті сценарії, потрібні колосальні зусилля. У 1991 році зійшлися два важливі фактори: український рух, який ставив собі за мету незалежну Україну, і зовнішні обставини – максимальне послаблення росії. Саме це створило можливість, якою Україна скористалася», – пояснює Володимир В’ятрович.
Якби цього не сталося, найімовірніше, Радянський Союз отримав би шанс на продовження існування. А разом із ним і радянська політична система.
«Якби Україна не проголосувала за незалежність у серпні 1991 року, Радянський Союз, очевидно, зберігся б. Дуже швидко могли б згорнути демократизацію, перебудову і гласність. Далі все могло піти за сценарієм, який ми потім побачили в росії: поступове згортання демократії та формування авторитарної держави», – каже історик.
Але політичний режим був би лише частиною проблеми. Значно серйознішою могла стати загроза для самої української ідентичності.
«Українці стали б об’єктом чергової хвилі русифікації та денаціоналізації. Те, що ми сьогодні бачимо з поневоленими народами, які залишилися в складі російської федерації, могло б чекати й українців. Була б реальна загроза того, що українці перестануть існувати як окрема нація», – наголошує В’ятрович.
«Без 1991-го не було б 2014-го»
Для Станіслава Данка День Незалежності – не просто дата в календарі. 33-річний військовослужбовець 413-го полку Сил безпілотних систем «Рейд» народився вже в незалежній Україні. Водночас його родинна історія пов’язана з боротьбою проти радянської системи.
«Незалежність України – це мета, до якої прагнули багато поколінь українців. Зокрема, мій дід, який після радянської окупації долучився до боротьби на Закарпатті й за це отримав 10 років таборів. Тому для мене Незалежність – це не просто історична подія, а особиста історія моєї родини, яка продовжується й сьогодні», – говорить Данко.
Військовослужбовець вважає, що навіть без проголошення незалежності у 1991 році Україна рано чи пізно все одно пішла б до самостійності. Але ціна могла бути значно вищою.
«Я думаю, що без 1991 року Україна все одно рано чи пізно отримала б незалежність. Але, найімовірніше, разом із цим прийшла б і війна. росія просто не відпустила б Україну добровільно. Рано чи пізно боротьба за самостійність переросла б у збройне протистояння», – каже Данко.
Для нього нинішня війна – частина значно довшої боротьби, яку українці хочуть завершити на своєму поколінні.
«Я дуже сподіваюся, що боротьба, яка триває вже кілька поколінь, завершиться саме нами. Якщо моєму поколінню доведеться заплатити за це життям, здоров’ям чи особистим щастям, ми готові це зробити. Головне, щоб наші діти та внуки вже могли жити повноцінним життям у незалежній європейській країні», – говорить військовослужбовець.
1991-й не поставив крапку
Проголошення незалежності юридично вивело Україну з Радянського Союзу. Проте, за словами Данка, політичний та культурний вплив росії зберігався ще роками.
«24 серпня 1991 року Україна юридично закріпила свою незалежність. Однак у наступні десятиліття країна ще залишалася під значним впливом росії – у культурній, мовній та політичній сферах. Справжній відрив від цього впливу розпочався значно пізніше», – зазначає військовий.
Переломними моментами Володимир В’ятрович називає 2004-й та 2013–2014 роки. В обох випадках українці вийшли на вулиці, щоб не дозволити країні змінити напрямок.
«У 2004 році українці фактично відстояли вибори як реальний інструмент демократії. Тоді як у багатьох пострадянських країнах вибори вже перетворилися на формальність, українське суспільство не дозволило позбавити їх реального значення», – пояснює історик.
Наступний Майдан, за його словами, був уже боротьбою за геополітичний та ціннісний вибір України.
«Революція Гідності стала моментом, коли українці відстояли право самостійно визначати напрямок розвитку країни та її інтеграцію до європейського простору. Це був ще один момент, коли Україна не дала повернути себе назад до росії», – каже Володимир В’ятрович.
Львівщина – український П’ємонт
У боротьбі за незалежність Львівщина відіграла особливу роль. Наприкінці 1980-х років регіон став одним із головних центрів національно-демократичного руху. В’ятрович пояснює це історичним досвідом Галичини.
«Львівщина наприкінці 1980-х була епіцентром руху за незалежність. Галичина довше зберігала українську ідентичність, адже на 20 років менше перебувала у складі СРСР. Тут залишалося більше можливостей для відновлення національного руху», – говорить історик.
Згодом цей рух вийшов далеко за межі регіону.
«Рух, який почався в Галичині, поступово поширився на інші регіони. Після 1991 року вже почалося повернення українського в саму Україну. Тому роль Львова та Львівщини на початку цього процесу важко переоцінити», – додає В’ятрович.
Станіслав Данко також вважає Львів одним із ключових центрів українського державотворення.
«Львів завжди був українським П’ємонтом. Навколо нього формувалися національні рухи, тут гуртувалися лідери. І сьогодні Львів залишається середовищем української інтелігенції, творчих та активних людей. Думаю, цей фактор і надалі буде важливим для України», – каже військовослужбовець.
Незалежність не має одного прізвища
У 1991 році не було однієї людини, яка «подарувала» Україні незалежність. За нею стояли десятиліття роботи дисидентів, шістдесятників, політичних активістів та цілих поколінь.
Володимир В’ятрович серед ключових діячів називає В’ячеслава Чорновола, Івана Плюща, братів Горинів, Ірину Калинець та інших представників національно-демократичного руху.
Станіслав Данко згадує не лише діячів кінця 1980-х – початку 1990-х, а й тих, хто формував фундамент українського руху раніше.
«Це все не можна звести до кількох прізвищ. Усе накопичувалося десятиліттями. Тут і Євген Коновалець, Андрій Мельник, Симон Петлюра, Степан Бандера, і дисиденти, і шістдесятники. Важливими були Левко Лук’яненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл. Усе це врешті зійшлося в один момент і дало результат – незалежну Україну в 1991 році», – говорить Данко.
Що українці недооцінили після 1991-го?
Незалежність виявилася не фіналом боротьби, а її новим етапом. Українське суспільство мало навчитися не лише жити у власній державі, а й відповідати за неї. Володимир В’ятрович наголошує на недооцінці одразу кількох речей: російського імперського мислення та складності побудови державних інституцій.
«Ми недооцінили те, наскільки росія не готова відпустити Україну. Багато хто вірив, що росіяни змінилися, що вони пішли демократичним шляхом. Цього не сталося. Ми також недооцінили, наскільки складно буде будувати власну державу після століть бездержавності», – пояснює історик.
Станіслав Данко додає ще один фактор – віру в те, що після здобуття незалежності найскладніше вже позаду.
«У 1991 році суспільство було доволі інфантильним. Радянська система виховувала людину, яка звикла бути підданою, а не громадянином. Тому багато хто сприйняв незалежність так: ми її здобули і більше нічого робити не потрібно. Насправді саме тоді починалася величезна робота», – каже військовослужбовець.
«Найбільше досягнення – ми готові за це боротися»
За 35 років Україна пережила економічні кризи, політичні потрясіння, дві революції та повномасштабну війну. Для Станіслава Данка головний здобуток незалежності – не конкретний винахід чи спортивна перемога. Це здатність українців захищати цінності не словами.
«Найбільшим здобутком України є те, що ми стали країною, де за європейські цінності по-справжньому пролили кров. Якщо люди готові за свої цінності віддавати життя, здоров’я, роки – це вже не просто слова. Саме тому я вважаю, що Україна сьогодні є одним із тих місць, де європейські цінності справді живуть», – говорить Данко.
Володимир В’ятрович серед здобутків називає передусім сам факт існування незалежної демократичної держави, української культури та можливості для нації розвиватися самостійно.
«Україна стала незалежною державою, частиною світової сім’ї вільних народів. Вона залишилася демократичною державою, де розвивається українська культура і може проявити себе українська нація. Я переконаний, що без російської агресії наші здобутки в культурі, спорті та науці були б ще більшими», –наголошує історик.
Україна через 35 років
Спробувати передбачити майбутнє ще складніше, ніж уявити альтернативне минуле. Але обидва співрозмовники говорять про нього з оптимізмом. В’ятрович вважає головним ресурсом України те, що вона вже пройшла шлях, який здавався неможливим.
«Я все ж оптиміст. Українська історія дає для цього підстави. Ми пройшли через величезну кількість випробувань, здобули державу, і ця держава досі стоїть. Це означає, що ми маємо колосальний потенціал», – каже він.
Данко бачить Україну частиною нової Європи.
«Я вірю, що Україна збереже незалежність і стане повноцінною європейською країною. Якщо сьогодні ми є цивілізаційним форпостом Європи, то в майбутньому можемо стати її серцем – місцем, навколо якого формуватиметься нове розуміння Європи», –говорить військовослужбовець.
У 1991 році Україна отримала шанс самостійно визначати власне майбутнє. Сьогодні неможливо точно знати, якою була б держава, якби Верховна Рада тоді не підтримала незалежність. Можливо, незалежність усе одно прийшла б, через роки чи десятиліття. Але, можливо, ціною значно більшої крові.
Одне можна сказати точно: 24 серпня 1991 року українці не просто змінили державний статус на карті. Вони отримали можливість самим вирішувати, ким бути. І через 35 років це рішення доводиться захищати знову. Бо незалежність можна проголосити одного дня. А от довести, що ти справді вільний, доводиться щодня.
