Кожен театральний сезон — це окрема історія. Історія нових вистав, творчих пошуків, сміливих рішень і щоденної роботи, якої глядач майже ніколи не бачить. За 88-й театральний сезон Полтавський академічний обласний театр ляльок показав 741 виставу, представив прем’єри, повернув до репертуару оновлені постановки та продовжив змінюватися.
Яким цей рік став для колективу, що вдалося реалізувати за перший рік роботи на посаді головного режисера, як народжуються вистави, чому театр переходить до камерного формату та навіщо режисер перед прем’єрою просить акторів «забути все» — про це та багато іншого Сергій Смеречук розповів у розмові з журналістом «НП Медіа».
Михайло: «Привіт, Сергію. Ось і завершився театральний сезон. Попереду відпустка, перезавантаження, а потім — новий етап роботи. Але перед цим хочу запитати: яким цей рік був для тебе? Одним реченням, мабуть, не опишеш усе, що сталося, але все ж — яким для тебе став цей театральний сезон?».
Сергій: «Так, ти абсолютно правий. Цей рік дуже складно описати одним словом. Але якщо спробувати, то, напевно, це слово — «насичений». Це був справді дуже насичений театральний сезон, за який я безмежно вдячний. Загалом вдячний цьому року й людям, які були поруч. Особливо зараз розумієш, що кожен наш день творять саме люди, які нас оточують. Мені пощастило працювати з професіоналами, фахівцями й просто чудовими людьми».
Михайло: «Я так розумію, у вас дуже дружня команда, справжня театральна родина. Скільки людей працює в театрі?».
Сергій: «У творчій трупі — тринадцять акторів. Крім того, є технічний персонал: звукооператори, художники з освітлення, художники-бутафори, швачки, конструктори ляльок та багато інших спеціалістів».
Михайло: «Тобто кожен має свою зону відповідальності й долучається до створення вистави».
Сергій: «Звісно. Адже вистава — це спільна праця, справжня співтворчість. Без акторів вона неможлива, а без ляльок втратить свою сутність, адже ми — театр ляльок. Кожна ланка цього великого механізму важлива. Лише завдяки взаємодії всіх працівників ми можемо створювати й показувати вистави, які презентували глядачам цього театрального сезону».
Михайло: «Сергію, минув уже рік відтоді, як ти став головним режисером театру ляльок. Час, справді, летить неймовірно швидко. Скажи, будь ласка, чи змінилося твоє уявлення про цю посаду після того, як ти її обійняв?».
Сергій: «Думаю, воно змінюватиметься постійно. Коли я тільки став головним режисером, то неодноразово запитував своїх друзів: як це — бути головним режисером? Але ніхто не давав прямої відповіді. Тоді я зрозумів, що маю знайти її сам. І ось уже рік намагаюся це зрозуміти».
Михайло: «І як? Уже вдалося?».
Сергій: Думаю, у мене ще є час, щоб знайти відповідь».
Михайло: «Тобі було лише 23 роки, коли ти став головним режисером Полтавського театру ляльок. Для такої молодої людини це великий виклик. Не було страшно?».
Сергій: «Було. Дуже страшно. Я тобі вже про це розповідав. Це величезна відповідальність. Але я безмежно вдячний долі за те, що поруч зі мною є сильний, мудрий керівник — директорка театру Тетяна Вітряк. Я дуже вдячний їй, тому що ми чітко розуміємо, куди рухаємося, заради чого працюємо і для кого створюємо наші вистави».
Михайло: «Що за цей рік стало для тебе найбільшим викликом? А що — найяскравішим спогадом? Можливо, навіть кількома спогадами?».
Сергій: «Якщо говорити про виклики, то нехай усі вони залишаться в театральному сезоні, який уже завершився, а далі все буде легше. Жартую, звісно. Насправді кожна вистава — особлива. У кожної є свої виклики, нюанси й проблеми, які потрібно вирішувати — іноді одразу, іноді поступово. Тому виділити щось одне дуже складно.
А якщо говорити про найяскравіший спогад, то це фестиваль у Черкасах, який проходив у чудовому Черкаському театрі ляльок. Одного вечора ми з двома акторами пішли на берег Кременчуцького водосховища. Воно величезне. Раптом різко змінилася погода, здійнявся сильний вітер, почався справжній шторм.
Ми сиділи на моєму рушнику, який я привіз із дому, милувалися краєвидами. І раптом я відчув, що позаду хтось стоїть. Обертаюся — а на мене дивиться величезний алабай. У той момент я подумав: «Все, нас ніхто вже не знайде». Але нам пощастило — пес виявився дуже дружнім. Щоправда, за свою дружелюбність він узяв своєрідну плату — з’їв мій рушник. Тоді я зрозумів, що на фестиваль приїхав не з рушником, а з подарунком для цього алабая».
Михайло: «У житті трапляються різні ситуації і до них ніколи неможливо бути готовим».
Сергій: «Саме так. Якщо ти до чогось готовий, то це вже не виклик, а просто зустріч із ситуацією».
Михайло: «Без несподіванок життя було б не таким цікавим. І, напевно, театр — це саме та сфера, де вони трапляються постійно: на репетиціях, під час вистав, у роботі з акторами. Сергію, давай тепер поговоримо про підсумки сезону. Скільки вистав за цей рік театр поставив загалом — з урахуванням прем’єр і поновлень?».
Сергій: «Якщо рахувати все разом — і капітальні поновлення, і прем’єри, — то за сезон ми підготували десять вистав. Із них чотири — це капітально поновлені постановки, серед яких одна вистава для дорослих. Також ми представили шість прем’єр, одна з яких теж була для дорослої аудиторії.
Я дуже вдячний кожному працівникові театру, тому що темп, який ми взяли, був справді дуже високим. Я чудово розумів, що цей рік стане для мене непростим.
Ти запитував про виклики. Думаю, головним викликом стали саме темп роботи й час. За перший рік потрібно було зробити дуже багато, щоб визначити напрямок нашого розвитку.
І ще раз хочу подякувати команді. Ми витримали цей ритм, зрозуміли, куди рухаємося, для чого працюємо і які цілі перед собою ставимо».
Михайло: «От якраз про це й хотів запитати. Ви на початку сезону визначаєте для себе певні цілі, плануєте, куди хочете рухатися? Чи все ж доводиться більше діяти за обставинами, ніж будувати довгострокові плани?».
Сергій: «У нинішніх реаліях дуже складно щось прогнозувати навіть із 60-відсотковою ймовірністю. Але ми маємо своє бачення, маємо мету й намагаємося послідовно рухатися обраним шляхом».
Михайло: «Сергію, скажи, будь ласка, коли новий режисер приходить до театру, він обов’язково щось змінює або доповнює. Як тобі здається, за цей рік чого було більше — змін чи нововведень?».
Сергій: «Це дуже складне питання. Те, що вдалося доповнити, напевно, краще оцінять працівники театру. А що змінилося — швидше скажуть глядачі. Саме вони можуть порівняти, яким театр був раніше і яким він став зараз. Я ж у театрі людина відносно нова, хоча до цього вже поставив тут чотири вистави. Але можу сказати, що нового вдалося зробити за цей рік: ми оновили офіційний сайт театру, сторінку у Вікіпедії, змінили візуальний стиль наших соціальних мереж, розпочали цифровізацію театрального архіву, щоб не втратити власну історію, а ще працюємо над її впорядкуванням та збереженням.
Якщо говорити про творчу роботу, то ми поступово переходимо до камерного формату вистав. На жаль, через безпекову ситуацію в країні ми не можемо постійно працювати на великій сцені. Тому дуже цінуємо, що маємо малу сцену, яка водночас є укриттям. Ми переглядаємо формат роботи, щоб і надалі створювати вистави в безпечному просторі».
Михайло: «Сергію, вистава — це насамперед командна робота. Наскільки для тебе важлива думка акторів? Наприклад, коли режисер бачить сцену по-своєму, а актор пропонує зовсім інше рішення. Ти готовий дослухатися до таких пропозицій чи все ж наполягаєш на власному баченні?».
Сергій: «Я скажу більше — я дослухаюся до думки кожного працівника театру. Якщо це стосується, наприклад, бутафорії, я завжди запитую художника-бутафора, чи можливо реалізувати мою ідею і як це краще зробити. Бо чудово розумію, що кожен є професіоналом саме у своїй справі.
Так, у мене є власне бачення, інколи хочеться, щоб усе було саме так, як я задумав. Але технічна команда може запропонувати інше, навіть краще рішення. Тоді ми разом обираємо варіант, який найкраще працюватиме.
Я завжди прагну діалогу. Хоча, звісно, бувають ситуації, коли я наполягаю на конкретному рішенні. Але це радше винятки. Якщо говорити про акторів, то їхня думка для мене надзвичайно важлива. Адже саме актор, який виходить на сцену, найкраще відчуває, як працює текст, як існує мізансцена, наскільки органічним є той чи інший епізод.
Якщо акторові щось незручно — психологічно чи внутрішньо, — ми обговорюємо це, шукаємо рішення і приходимо до взаєморозуміння. На мою думку, саме так і мають будуватися здорові творчі стосунки».
Михайло: «Тобто актор також повинен перебувати в постійному творчому пошуку, знаходити власні рішення, а не лише виконувати режисерські вказівки».
Сергій: «Саме так. Це ж командна робота. У команді кожен має бути співтворцем».
Михайло: «А були у твоїй практиці ситуації, коли під час репетицій актори виконували всі режисерські завдання, але вже під час показу знаходили власний спосіб існування в ролі? Ти сприймаєш це як порушення режисерського задуму чи як прояв творчого пошуку?».
Сергій: «Особисто в мене — і як в актора, і як у режисера — такого не було. Мені здається, якщо актор свідомо йде всупереч творчому задуму, то це вже не лише питання режисера. Адже вистава — це результат роботи всієї творчої команди: режисера, акторів, художників, композитора, бутафорів, оформлювачів та багатьох інших. І якщо людина свідомо руйнує цю спільну ідею, виникає питання не лише професійної, а й людської відповідальності.
Але під час роботи над виставою я дію трохи інакше. Ми доводимо виставу до етапу прогонів — тобто коли вона повністю проходиться від початку до кінця, щоб перевірити, чи все працює. І десь після другого прогону я підходжу до акторів і кажу: «А тепер усе забудьте». Чому? Бо на той момент вони вже все знають. Знають кожну дію, кожну мізансцену, кожен рух, кожне слово, де й коли вони мають бути.
Проте через величезну кількість режисерських завдань, які накопичуються в голові, акторові стає важко. Це абсолютно нормально. Мені самому було б складно працювати із самим собою. Тому я кажу: «Забудьте все це. Довіртеся виставі. Ідіть разом із нею». Не треба намагатися контролювати виставу, тому що вистава завжди сильніша за людину. Треба просто йти з виставою до глядача».
Михайло: «Сергію, я знаю, що робота режисера пов’язана не лише з творчістю, а й із великим емоційним навантаженням. Я помічав, що іноді ти виглядав дуже втомленим. Бували такі моменти. Чи трапляється так, що навіть справа, яку ти щиро любиш, забирає більше сил, ніж віддає? І як ти з цим справляєшся?».
Сергій: «Мені здається, що справа, яку ти по-справжньому любиш, не може забирати більше, ніж віддає. Так, емоційно це дуже непроста робота. Вона потребує всіх твоїх сил — і емоційних, і розумових. Але потім усе це повертається сторицею, коли бачиш виставу і розумієш, заради чого були всі ці зусилля.
Якщо говорити про втому, то, звісно, я також людина і теж втомлююся. Але часто, коли людям здається, що я втомлений, насправді я просто дуже зосереджений. Я занурююся в себе, коли мені потрібно зрозуміти, як щось працює і чому саме так.
Можливо, зовні це виглядає так, ніби я сумний або надто серйозний. Насправді ж усередині в цей час може вирувати цілий океан емоцій, із якими мені потрібно розібратися самому. Тому іноді я можу бути трохи схожим на їжачка — серйозним, насупленим, а подекуди навіть колючим. Але це лише зовнішній прояв.
До речі, повернуся до попереднього запитання про творчий задум. Є ще одна важлива річ. Кожна вистава унікальна. Вона ніколи не повторюється один в один. Якщо під час показу щось змінюється не навмисно, а народжується щиро й природно, то, можливо, саме так сьогодні й повинна пройти ця вистава.
Саме тому я кажу акторам: ідіть разом із виставою. Це не про непрофесійність. Навпаки — це про довіру до вистави, до партнерів і до самого себе. Ми щодня різні, тому й вистава щодня трохи інша».
Михайло: «Це і є творче життя, Сергію. А якби ти сьогодні зустрів себе рік тому — того Сергія, який лише вступав на посаду головного режисера театру ляльок, — що б ти йому сказав?».
Сергій: «Нічого».
Михайло: «Зовсім нічого?».
Сергій: «Абсолютно нічого. Тому що все, що робив той Сергій і що робить Сергій сьогодні, привело мене саме в цю точку.
Якщо сьогодні все склалося саме так, значить, так і мало бути. Тому Сергію потрібно було пройти цей шлях — іноді бути надто емоційним, іноді надто серйозним, помилятися, шукати відповіді й набувати досвіду. Без цього не було б мене сьогоднішнього».
Михайло: «Виходить, ти приймаєш кожен етап цього шляху й дивишся вперед. Тож наостанок хочу запитати: яким ти бачиш майбутнє Полтавського академічного обласного театру ляльок?».
Сергій: «Ми живемо в дуже непростий і водночас історичний час. На мій погляд, зараз майже неможливо щось упевнено прогнозувати. Але якщо говорити про майбутнє, то я вірю, що воно буде. І дуже хочу, щоб воно було світлим».
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
