Окупація не виправдовує співпрацю з ворогом автоматично: Верховний Суд пояснив, як встановлюють примус
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 610/2723/24 розглянула питання доказування добровільності зайняття посад у незаконних органах влади на тимчасово окупованій території та встановлення умислу на державну зраду.
Обставини справи
Засудженого було визнано винуватим за державну зраду в умовах воєнного стану за частиною 2 статті 111 КК України та за колабораційну діяльність за частиною 5 статті 111-1 КК України.
Суди встановили, що наприкінці травня 2022 року, перебуваючи в окупованій Балаклії, він добровільно погодився на призначення на посаду, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій у незаконному органі влади. На підставі наказу так званого військового коменданта м. Балаклії його було призначено на посаду так званого «главы г. Балаклея Изюмского района Харьковской области».
Надалі, наприкінці липня 2022 року, засуджений погодився на призначення виконувачем обов’язків начальника Балаклійського територіального управління військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області.
Суди встановили, що на цих посадах він виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, керував роботою незаконного органу влади, проводив наради, взаємодіяв із підприємцями та населенням, організовував роботу у сферах охорони здоров’я, освіти, культури та соціального захисту, вирішував питання виплати заробітної плати й пенсій у російських рублях, погодження пересування громадян окупованою територією, розпорядження майном і коштами.
Його діяльність також була підтверджена відеозаписами, документами про призначення на посади, штатним розписом, трудовими договорами, протоколами слідчих дій, показаннями свідків та іншими доказами.
Балаклійський районний суд Харківської області 19 січня 2026 року призначив засудженому за частиною 2 статті 111 КК України 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а за частиною 5 статті 111-1 КК України — 9 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати відповідні посади на 15 років та конфіскацією майна. За сукупністю кримінальних правопорушень остаточне покарання становило 15 років позбавлення волі.
Харківський апеляційний суд 11 травня 2026 року змінив вирок у частині покарання. За частиною 2 статті 111 КК України суд призначив 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Остаточне покарання залишилося у виді 15 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати відповідні посади на 15 років та конфіскацією майна.
Захисник у касаційній скарзі, зокрема, стверджував, що винуватість засудженого не доведена поза розумним сумнівом, а суди не встановили належним чином добровільність його поведінки. На думку захисту, необхідно було врахувати обстановку на тимчасово окупованій території та можливу загрозу репресій у разі відмови від співпраці з представниками держави-агресора.
Захисник також посилався на статтю 40 КК України, вважаючи, що суди недостатньо дослідили питання можливого примусу. Окремо сторона захисту стверджувала, що висновок про умисел на державну зраду ґрунтувався переважно на оцінці поглядів і світогляду засудженого, а не на конкретних доказах.
Позиція Верховного Суду
Суд зазначив, що добровільний характер таких дій є обставиною, яку суд установлює за результатами оцінки всієї сукупності доказів, а не виключно на підставі прямого твердження окремого свідка про те, що особа діяла «добровільно».
У цій справі суд урахував, зокрема, розпорядження про призначення засудженого головою м. Балаклії, підставою для якого була його власна заява від 30 травня 2022 року, а також його подальшу поведінку: тривале фактичне виконання керівних функцій, організацію роботи відповідного органу, проведення нарад і зборів, укладення трудових договорів, підписання службових документів, участь у публічних заходах окупаційної влади та публічне позиціонування себе як її представника.
ВС вказав, що саме сукупність цих обставин, а не відсутність чи наявність у показаннях свідків буквального твердження про «добровільність», була покладена судом в основу висновку про усвідомлений і добровільний характер зайняття засудженим відповідних посад та виконання пов’язаних із ними функцій.
Окремо Верховний Суд розглянув посилання захисту на загрозу примусу в умовах окупації.
Суд зазначив, що факт перебування особи на тимчасово окупованій території та існування в таких умовах загальної небезпеки протиправного впливу з боку представників держави-агресора не є тотожними фізичному або психічному примусу в розумінні ст. 40 КК. Для вирішення питання про наявність такого примусу підлягають установленню конкретні обставини впливу на особу та його значення для можливості керувати своїми діями.
При цьому Верховний Суд звернув увагу, що захист не посилався на конкретні обставини застосування до засудженого фізичного чи психічного примусу, які б зумовили зайняття ним відповідних посад та подальше виконання пов’язаних із ними функцій.
Натомість, як установили суди, засуджений протягом тривалого часу здійснював пов’язані з посадами організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, відкрито і систематично виконував повноваження керівника такого органу, проводив наради, взаємодіяв із підприємцями та населенням, брав участь у публічних заходах.
Верховний Суд також не погодився з доводами про те, що умисел на державну зраду суди встановили лише на підставі світогляду або політичних переконань засудженого.
ВС вказав, що як установив суд, засуджений, перебуваючи на керівних посадах у незаконно створених органах влади, з метою заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній безпеці України, здійснював діяльність, спрямовану на забезпечення їх функціонування, зокрема брав участь у формуванні штатної структури так званого «територіального управління», організовував виплату заробітної плати в російських рублях, вирішував питання погодження з представниками збройних сил РФ пересування громадян окупованою територією, розпоряджався майном і грошима відповідного органу.
Суд зазначив, що висновок суду щодо спрямованості умислу засудженого ґрунтується на конкретних установлених його діях, їх характері, послідовності та змісті, а не на самій лише оцінці його політичних чи інших особистих переконань.
При цьому Верховний Суд окремо зазначив, що відсутність листування, висловлювань чи інших доказів, у яких засуджений безпосередньо декларував би намір надати допомогу державі-агресору в проведенні підривної діяльності проти України, не свідчить про недоведеність такого умислу.
Водночас наведені у вироку міркування щодо патріотичних поглядів засудженого, за висновком Суду, не мають самостійного вирішального значення для висновку про його винуватість і не спростовують того, що суб’єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 111 КК України, встановлена судом на підставі сукупності досліджених доказів.
Окремо Верховний Суд розглянув доводи щодо показань свідків. Суд зазначив, що факт засудження одного зі свідків за колабораційну діяльність не є передбаченою кримінальним процесуальним законом підставою для автоматичного визнання його показань недопустимими. Така обставина може враховуватися під час оцінки достовірності показань, зокрема з огляду на можливу заінтересованість, однак не позбавляє їх доказового значення автоматично.
Також Суд не визнав підставою для сумніву в достовірності показань свідка її первинну неможливість пригадати проведення впізнання, оскільки після пред’явлення протоколу вона підтвердила належність їй підпису та пояснила, що через сплив часу забула про проведення слідчої дії.
Верховний Суд погодився і з висновками судів щодо покарання.
Суд зазначив, що відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з указаною мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання має бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності й даним про особу винного.
Апеляційний суд, призначаючи засудженому 15 років позбавлення волі за частиною 2 статті 111 КК України, врахував ступінь тяжкості кримінальних правопорушень, дані про особу засудженого, його вік і соціальне становище, а також відсутність обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання.
ВС дійшов висновку, що визначене апеляційним судом покарання є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Підстав вважати його явно несправедливим через суворість Суд не встановив.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу захисника без задоволення, а попередні вироки — без зміни.
Таким чином, Суд підтвердив, що добровільність співпраці з окупаційною владою має встановлюватися на підставі сукупності доказів, а не лише показань окремих свідків. Сам факт перебування на окупованій території та загальної небезпеки через окупацію не означає наявності фізичного чи психічного примусу за статтею 40 КК України. Для встановлення такого примусу необхідно встановити конкретні обставини впливу на особу та їх значення для можливості керувати своїми діями.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
