У Вінниці відкрили меморіальну дошку юній письменниці Олександрі Бурбело
12 серпня у Вінниці відбулася подія, в якій було все — біль матері, пам’ять родини, гордість за доньку і тихе відчуття, що любов сильніша за смерть.
На будинку №2 на вулиці Олександри Бурбело урочисто відкрили меморіальну дошку пам’яті юної вінницької письменниці, яка пішла з життя усього у 15 років.
Олександра народилася 1 січня 1998 року. За своє коротке життя вона встигла зробити те, на що іншим іноді не вистачає десятиліть: писала вірші, казки, легенди, видавала книжки, перемагала у літературних конкурсах і стала наймолодшою членкинею Національної спілки письменників України. Її творчість із 2017 року включена до шкільної програми з української літератури.

Її вже немає майже 13 років. Але Саша продовжує жити — у своїх книжках, у шкільних підручниках, у піснях на її слова, у пам’яті тих, хто її знав.
І тепер — ще й у назві вулиці.
30 вересня 2022 року Вінницька міська рада перейменувала колишню вулицю Писарєва на вулицю Олександри Бурбело. Саме тут, на цій вулиці, минуло коротке, але надзвичайно яскраве життя дівчини.
А 24 лютого 2022 року вони знову не залишилися осторонь.

Як писав «33-й канал», Світлана і Сергій досі служать у Збройних силах України. Після початку повномасштабного вторгнення вони знову пішли добровольцями, пройшли фронт, а згодом за наказом командування опинилися у Житомирі.
Виходить дивовижна і водночас болюча історія.
Донька, яка не дожила до війни, стала для своєї родини ім’ям, під яким вони допомагають війську.
Її батьки — на фронті.
Її дідусь Володимир Бевз — пенсіонер, але один із тих людей, які не вміють сидіти склавши руки. Він продовжує волонтерити.

А тітка Олександри — Вікторія Войтко, сестра-близнючка Світлани, також викладачка ВНТУ — разом із батьком долучилася до волонтерського руху родини. «33-й канал» розповідав, що Володимир Бевз і Вікторія нині очолюють волонтерське об’єднання імені Олександри Бурбело при ВНТУ. (33 Канал(!))
Тобто родина, яка втратила дитину, знайшла в собі сили допомагати чужим дітям залишатися живими.
І є в цій історії ще один член родини — Баді.
Вівчарка, яка сама пройшла війну.

Її попередні господарі загинули, а на фронті Баді обрала Світлану. Світлана пообіцяла забрати її додому — і дотримала слова. Відтоді Баді стала вірним другом родини. Про її фронтову історію навіть зняли документальний фільм «Заміновані вірністю». (20 хвилин Вінниця(!))
Є щось символічне в тому, що собака, яка втратила своїх господарів на війні, знайшла прихисток у родині, яка сама втратила дитину.
І тепер вони разом.
Разом із пам’яттю про Сашу.
Сьогодні родина Бурбело–Бевз продовжує робити те, що, можливо, найкраще пояснює, якою була сама Олександра: нести людям світло.
Олександра залишила після себе не одну і не дві книги. За даними ВНТУ та інших джерел, її творчий доробок налічує 13 книжкових видань і чотири збірники пісень. Її «Первоцвіт» високо оцінював класик української дитячої літератури Всеволод Нестайко, який листувався з юною авторкою. (impuls.vntu.edu.ua(!))
Її слова продовжують читати діти.
Її ім’я тепер читають усі, хто проходить вулицею Олександри Бурбело.
А 12 серпня на цій вулиці ніби остаточно здійснилося те, чого не встигла побачити сама Саша.
Її місто сказало їй:
Ми тебе пам’ятаємо.
І, можливо, найсильніший пам’ятник цій дівчині — не камінь і не бронза.
А те, що її мама і тато, попри власну трагедію, досі боронять Україну.
Її дідусь і тітка — досі допомагають війську.
Її книжки — досі читають діти.
А Баді — досі поруч із родиною.
Саша пішла у 15.
Але її життя виявилося значно довшим за її вік.
Бо де живе пам’ять — там смерть не має останнього слова.
