Села Бобрик (Саратовка), Низи, Каблуки, Приточилівка, Сполайбовка – про них нам розповіла 91-річна Валентина Холоденко — найстаріша жителька села Каблуки. Тут вона народилася у 1935 році і прожила все життя. Жінка згадує, що колись село було чимале: багато дворів, корови, табун коней, вівці. Все життя вона працювала у колгоспі — дояркою та телятницею.
Пам’ятає, як бабуся розповідала: колись селом володів пан Каблук. А коли втікав, то залишив усе, взявши тільки найнеобхідніше. Люди в селі тоді жартували: «Пан утік, а каблуки залишив». Звідси й пішла назва — Каблуки. А кутки в селі вже називали залежно від того, як і де хто заселявся.
У селі був магазин і початкова школа. Але все давно позакривали, бо людей залишилося дуже мало — і ті переважно похилого віку. Зараз приїжджає магазин на колесах щочетверга, й люди роблять запаси.
Проїжджаючи дорогою від Бобрика через Низи і до самого кінця села Каблуки, просто неможливо не помітити, що майже в кожному дворі, приблизно на одній лінії, збереглися справжні красені — колодязі-журавлі.
Ми поспілкувалися з жительками села — Валентиною Бронзенко та Наталією Горщок. Вони розповіли, що всі криниці досі діючі, у кожній є вода — смачна, чиста. Десять років тому воду брали на аналіз — придатна для пиття.
А перебудовувати криниці на сучасні конструкції тут і не планували — надто вже їм подобається прадідівська система «журавель».
Колодязі-журавлі – це частинка культурної спадщини. Таку назву вони отримали тому, що мають схожість з цим птахом: довга жердина, що гнеться ніби шия і противага, а «голова» з відром на кінці.
Окрім водозаборної функції, журавель мав ще й сакральне значення. У народі здавна вірили, що вода з криниці — жива, несе здоров’я й силу. Колодязі шанували, доглядали, прикрашали рушниками чи квітами. Пити з криниці було не просто щоденною справою, а своєрідним ритуалом. Люди казали: «З чужої криниці — не пий води, бо не знатимеш, чим віддавати». Дівчата на світанні поспішали вмитися «першою», непочатою водою, щоб бути красивими і щасливими.
Я раптом усвідомила, що, мабуть, років десять не пила води з криниці. Валентина Бронзенко запросила у двір і дозволила дістати відро води та напитися…
Як же це смачно… Це зовсім інший смак, ніж у води зі свердловини — вона пахне землею, свіжістю ранків, така джерельно чиста й прохолодна. Її просто неможливо напитися досхочу…
Після того, як трохи потренувалися вправно діставати воду системою «журавель», ми набрали її додому.
Ці збережені колодязі-журавлі є справжнім скарбом — живим свідченням побуту й культури наших предків. Вони продовжують служити людям, зберігаючи у собі дух давнини, традицій і поваги до природи.
Марина Ігнатенко