У церковній історії України є моменти, до яких варто повертатися не для того, щоб переписувати минуле, а щоб зрозуміти ціну рішень, які тоді були ухвалені.
Один із таких моментів — літо 2008 року.
До Києва на святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі прибув Вселенський Патріарх Варфоломій. За лаштунками урочистостей тривали переговори про майбутнє українського православ’я.
Через роки Віктор Балога, який у той час очолював Секретаріат Президента Віктора Ющенка і був безпосередньо залучений до цих переговорів, розповів про одну принципово важливу обставину.
Блаженніший Митрополит Мефодій, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, був готовий відмовитися від предстоятельства заради створення єдиної помісної Української Церкви.
І тут важливо правильно зрозуміти його слова.
Мефодій уже був монахом. Чернечий постриг був частиною його церковного життя задовго до цих переговорів. Тому його знаменита фраза «Я готовий бути хоч монахом, аби був патріархат» означала зовсім не готовність «стати монахом».
Вона означала значно більше.
Предстоятель Церкви, митрополит, людина, яка вже восьмий рік очолювала УАПЦ, погоджувалася скласти своє предстоятельство, відмовитися від статусу і церковної влади та прийняти те місце, яке визначить для нього Вселенський Патріарх.
Навіть якщо після створення єдиної Української Церкви він залишиться просто ченцем.
Для нього головним було не власне крісло.
Головним був український патріархат.
За свідченням Балоги, переговори з Константинополем тривали ще з 2007 року. Відбувалися поїздки, багатогодинні розмови, пошук формули, яка могла б привести українське православ’я до канонічної єдності.
Мефодій сказав своє «так».
А далі, за версією Балоги, ключовою перешкодою стала позиція Президента Віктора Ющенка щодо кандидатури Філарета.
Сам Ющенко пізніше пояснював невдачу 2008 року інакше.
Саме тому сьогодні чесно говорити не про одну беззаперечну версію, а про дві версії однієї історичної поразки.
Але в обох залишається факт, який важко оминути: шанс на принципово інший розвиток українського церковного питання тоді існував.
І позиція Митрополита Мефодія в цій історії була гранично чіткою.
Він не торгувався за кафедру.
Не ставив власний титул умовою церковної єдності.
Не вимагав гарантій особистого майбутнього.
Він був готовий відійти.
«Я готовий бути хоч монахом, аби був патріархат».
Через роки ці слова звучать, можливо, сильніше, ніж у момент, коли були сказані.
Бо історія Церкви дуже часто визначається не тим, хто прагнув піднятися вище, а тим, хто в критичну мить був готовий поступитися власним місцем заради чогось більшого.
Для Андріївської церкви ця історія особлива.
Саме цей храм був кафедральним собором Української Автокефальної Православної Церкви, яку очолював Блаженніший Митрополит Мефодій. Тут він молився, служив і говорив про майбутнє незалежної Української Церкви.
Тому пам’ять про нього тут — це не лише пам’ять про людину.
Це пам’ять про одну з нереалізованих можливостей української церковної історії.
І про запитання, яке залишається з нами:
що було б, якби у 2008 році особисті амбіції всіх учасників церковного процесу виявилися меншими за український патріархат?
# АндріївськаЦерква