Після протезування одразу сів за трактор: історія ветерана з Черкащини
“Головне — не здаватися. Якщо ти отримав поранення, це не означає, що життя обірвалося. Просто будеш робити все те саме, що і робив до цього, тільки не так швидко і не все. Життя продовжується. Найголовніше — не падати духом і рухатися вперед”.
Про поранення, реабілітацію та життя після фронту він розповів Суспільному.
“У військо я пішов за мобілізацією у 2023 році. Спочатку я потрапив у черкаський батальйон, проходив там навчання. Після навчання до нас приїхала 92-га окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка і забрала нас. На службі посад було декілька: і навідник, і гранатометчик, і помічник гранатометчика — загалом піхота. Та посада була лише на папері, бо треба було виконувати різні завдання”, — розповів Микола Майчук.
Перший бій пан Микола зустрів на Бахмутському напрямку поблизу Кліщиївки:
“Ми ходили за Кліщівкою, тримали оборону в районі села Андріївки. Перші рази виходили на дві-три доби. Тоді ще можна було так зайти і вийти. Воювати довелось тільки на Бахмутському напрямку”.
Микола Майчук. Фото надане героєм матеріалу
З його слів, різницю цивільного і військового життя відчув одразу: від побуту до світогляду:
“Звичайно, забравши звичайне життя і перевівши одразу на навчання, було трішки важко, бо незвично: ти жив у будинку, а тут тебе вже закинули в ліс, поселили в намет. Але втягнулися. Переломним моментом було, напевне, коли ми перший раз, вийшли на нуль. Це найбільш переломний момент для тих хлопців, хто сюди потрапляє. Твій світогляд змінюється — ти бачиш його під зовсім іншим кутом. Найбільше починаєш цінувати просто життя. Там з’являється страх, великий страх, бо, звісно, перед тим ти не бачив такого. І ти починаєш цінувати життя найбільше і не тільки своє, а й побратимів і всіх”.
Чоловік отримав мінно-вибухове поранення, внаслідок якого довелось ампутувати ногу:
“Чи підірвався на міні, чи прилетіла міна. Отримав поранення: відірвало ногу, покалічило руку. На евакуацію, можна сказати, хлопці прийшли одразу. Витягували мене, звісно, довго, десь близько шести годин, якщо не більше. Тоді на полі бою одразу зрозумів, що ногу не можна врятувати. Наш лікар, який прийшов на евакуацію, коли мотав, казав: «Та ще тобі там пришиють». Я сказав, що немає пів ноги у мене, пів стопи немає — трималося все тільки на берцю. Звісно, хлопці мене заспокоювали. Але одразу було зрозуміло, що ноги вже в мене немає. Спочатку доставили мене на стабпункт, де провели стабілізаційні заходи, а потім я вже пішов по госпіталях”.
Микола Майчук. Фото надане героєм матеріалу
У госпіталі один-на-один з травмою не лишився, додав Микола Майчук:
“Я потрапив до Києва у госпіталь. Я б сказав, що до нас там дуже-дуже-дуже добре ставилися — лікарі, медсестри, санітарки. Завжди вони допомагали. Навіть сварилися на нас, якщо ми намагалися зробити щось самостійно. Дуже гарно піклувалися, людяно ставилися, поважали воїнів, опіка була добра. Їм за це дуже велике дякую. Дружина приїжджала щотижня до мене, допомагала. Від дітей була моральна підтримка — дзвонили весь час. Дзвонили також побратими, звісно, не часто, як могли, навіть в гості заходили, провідували”.
Далі — протезування й реабілітація:
“Після госпіталя одразу відправили на протезування в центр у Тернополі. Там не просто протези виготовляли — там одразу й реабілітація була. Ще перед тим, як тільки почали виготовляти протез, мене одразу почали до цього готувати: робили різні масажі, вправи. Вчили ходити на протезі, вже як його виготовили. Розказували, як треба правильно на цьому протезі ходити, як правильно ним користуватися”.
Микола Майчук на реабілітації. Фото надане героєм матеріалу
Протез допоміг ветеранові повернутися до активного життя, однак звикання до нього було нешвидким. Як розповів Микола Майчук, кожен проходить цей шлях по-своєму, і багато залежить від віку та фізичного стану:
“Не можна з ним (з протезом — ред.) навчитися нормально жити через те, що постійно є якісь незручності. Звичайно, ти звикаєш до нього, бо іншого виходу немає. Але не можна сказати, що ти живеш з ним нормально — іноді все одно виникають казуси. Одразу мені було дуже важко на ньому ходити. Напевне, через місяців два-три я зміг більш-менш нормально ходити. Хоча були там такі хлопці, що одразу ставали і ходили, ніби завжди з цим протезом були. Чим молодші хлопці, тим їм легше було до цього адаптуватися. Бо старшим набагато важче”.
До повномасштабної війни він був трактористом, тож після протезування та реабілітації пан Микола одразу сів на трактор:
“Та я тільки додому приїхав, так одразу за трактор сів. Ну не можу я без нього. На другий день по поверненню додому сів за кермо машини. Звісно, треба було трохи перевчатися. Їжджу зараз і на машині, і на тракторі нормально”.
Попри ампутацію ноги, ветеран не відмовився від звичного життя. Хоча зізнається: тепер кожна справа потребує більше часу й сил:
“Наприклад, вилізти на драбину чи навіть на якусь деревину я вже не можу. Мені незручно — не можу ногу десь закинути. Треба бути акуратним, щоб не послизнутися і не впасти. Це основні незручності. А так пересуваюся, звісно, не так швидко, як на своїх ногах. Маю трактор, на тракторі обробляю город — все, що можу робити. Звісно, вже не так ефективно, як було раніше, бо втомлюєшся набагато швидше і час від часу треба знімати протез, щоб культя відпочивала”.
На протезі він самостійно обробляє город, доглядає пасіку та господарство:
“Маю пару свиней, пасіку. Зараз вона не велика, але є. Чисельність зменшилася: в мене було 25 вуликів, а того року потравили й лишився тільки десяток. Займаюся ремонтами, якими можу. Отаке повсякденне життя. Тобто, в принципі, як до війни було, так і зараз. Тільки тепер я деяку роботу роблю не так швидко, як робив до цього”.
Ветеран розповів, що після поранення довелося заново вчитися жити з протезом. Попри це, він не відмовляється від активного життя: торік брав участь у ветеранських змаганнях у Черкасах і Вінниці:
“Я і так до довоєнного життя повністю не повернуся. До нього вже не можна повернутися так, як було до цього. До нього вертаюся, тільки не на всі сто відсотків, просто в дечому я обмежений. Їздив торік на змагання ветеранів у Черкаси, були у Вінниці”.
Микола Майчук. Фото надане героєм матеріалу
Микола Майчук зазначив: війна змінила його світогляд:
“Потрапивши на війну, змінилися не мрії, а пріоритети в житті. Життя — це найголовніше, що є. Ти стаєш більш раціональним. Знаю точно: підтримка сім’ї — це найголовніше. Діти, можна сказати, доволі молоді. Хотілося б дочекатися внуків. Це, мабуть, головне, що в цьому житті є”.
Ветеран зауважив, що після фронту відчуває потребу в регулярній реабілітації, аби підтримати здоров’я. Та, з його слів, цього року пройти реабілітацію не вдалось через брак такої послуги в його громаді:
“Зараз, напевно, найбільше ветерани потребують щорічної реабілітації. Через те, що я не пройшов цього року лікування, розумію, що організм вже не той і дуже важко після кожної зими адаптуватися. Я думаю, що будь-кому з такими пораненнями зараз так само. Щороку треба точно проходити лікування чи то в санаторії, чи то в лікарні. Просто-напросто для організму”.
На питання, щоб він порадив військовим, які зазнали тяжких травм, ветеран відповів так:
“Головне — не здаватися. Якщо ти отримав поранення, це не означає, що життя обірвалося. Просто будеш робити все те саме, що і робив до цього, тільки не так швидко і не все. Життя продовжується. Найголовніше — не падати духом і рухатися вперед”.
Микола Майчук на змаганнях у Черкасах. Фото надане героєм матеріалу
Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію