Після звільнення компанія виплатила працівниці 32 тисячі, замість 145 тисяч: Верховний Суд пояснив, як повернути свої гроші

Верховний Суд залишив у силі рішення про стягнення з роботодавця понад 128 тисяч гривень, наголосивши: якщо працівник підтвердив своє право на виплату, саме роботодавець має довести, що повністю з ним розрахувався. Такий висновок був зроблений у постанові у справі № 161/5574/25.

Працівниця звільнилася, але не отримала всіх належних їй коштів. Вона звернулася до суду і надала документи самого роботодавця, з яких випливав розмір заборгованості. Компанія борг заперечувала. У касації вона, зокрема, стверджувала, що розрахунковий документ директор нібито не підписував, а наведені в ньому дані не відповідають дійсності. Однак довести це роботодавець не зміг.

Верховний Суд пояснив, хто саме має доводити факт виплати зарплати, які документи можуть підтвердити заборгованість і чому одних заперечень роботодавця недостатньо.

Суть спору

Як стало відомо з матеріалів справи, жінка працювала у товаристві фінансовим директором із 26 серпня 2019 року. 2 січня 2025 року вона звільнилася за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. У наказі про звільнення роботодавець зазначив, що працівниці належить компенсація за 79 календарних днів невикористаної щорічної відпустки.

Наступного дня товариство направило їй лист із розрахунковими даними. Документ був підписаний директором і скріплений печаткою. І саме цей документ став одним із ключових доказів у справі.

У розрахунковому листку зазначалося, що на кінець січня 2025 року заборгованість підприємства перед працівницею становила 145 434,93 грн. Після звільнення товариство перерахувало їй 6 006 грн та 26 621,01 грн — загалом 32 627,01 грн. Отже, за розрахунком працівниці, залишився борг у 112 807,92 грн. Цю суму вона і попросила стягнути через суд.

У цій справі важливим стало не лише питання про сам розмір боргу, а й те, хто має його спростувати. ВС звернув увагу на частину другу статті 30 Закону України «Про оплату праці». Роботодавець зобов’язаний вести достовірний облік виконаної працівником роботи та бухгалтерський облік витрат на оплату праці.

За частинами другою та третьою статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» організація бухгалтерського обліку належить до компетенції власника або уповноваженого органу, а відповідальність за його організацію та належне документування господарських операцій покладається на керівництво підприємства.

Тому, пояснив Верховний Суд, саме роботодавець повинен довести, що зарплату працівникові виплатили.  

Водночас це не означає, що працівник взагалі нічого не повинен доводити. Його завдання – підтвердити своє право на відповідні кошти. А вже роботодавець має показати, що ці кошти фактично виплачені.

Такий підхід ВС застосовував і раніше – зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 243/5469/17, від 8 лютого 2023 року у справі № 757/23764/20-ц та від 11 лютого 2026 року у справі № 587/1641/21.

Документи самого роботодавця підтвердили борг

Працівниця не обмежилася власним розрахунком. Вона надала лист товариства від 3 січня 2025 року, підписаний директором та скріплений печаткою. До листа долучили розрахунковий лист із деталізацією нарахувань. У ньому зазначалося:

• зарплата за 1–2 січня 2025 року – 1 304,35 грн;
• компенсація за 79 днів невикористаної відпустки – 41 068,40 грн;
• загалом нараховано – 42 372,75 грн;
• до виплати після утримання податків і зборів – 32 627,01 грн;
• виплачено – 12 477,95 грн;
• до доплати за цим розрахунком – 20 149,06 грн.

При цьому загальний борг підприємства на кінець місяця становив 145 434,93 грн.

Банківські виписки підтверджували, що після звільнення працівниця отримала від товариства 6 006 грн та 26 621,01 грн. Таким чином: 145 434,93 грн − 32 627,01 грн = 112 807,92 грн. Саме такий залишок заборгованості й підтвердили суди.

ВС звернув увагу, що наведені цифри узгоджувалися з наказом про звільнення, листом товариства та розрахунковим листком. А от документів, які б спростовували ці дані, роботодавець суду не надав.

У касаційній скарзі товариство спробувало поставити під сумнів головний документ. Представники роботодавця заявляли, що директор нібито не підписував лист від 3 січня 2025 року, документ працівниці не видавався, печаткою не скріплювався, а інформація про борг є недостовірною. Верховний Суд цього не прийняв.

Причина проста: самі по собі такі твердження не є доказами. У матеріалах справи не було документів, які підтверджували б підроблення розрахункового листа або відсутність у посадових осіб повноважень на його складання. Тому суд дійшов висновку, що заперечення роботодавця фактично ґрунтуються на припущеннях.

А частина шоста статті 81 ЦПК України прямо забороняє суду ухвалювати рішення на припущеннях.

Ще одна претензія роботодавця стосувалася участі його директора в суді. Товариство посилалося на те, що директор є іноземцем, не володіє українською мовою, а суд нібито не забезпечив належних умов для його участі у процесі.

Верховний Суд встановив інше. Товариство отримувало судові повістки через електронний кабінет у системі «Електронний суд». Крім того, підготовчі засідання неодноразово відкладалися саме через неявку перекладача для директора. Тобто суд першої інстанції, як зазначив ВС, створив умови для участі представника товариства та реалізації ним процесуальних прав. При цьому відсутність у компанії іншого представника, крім директора, не перекладає відповідальність за організацію захисту її інтересів на суд.

ВС окремо зазначив, що товариство могло здійснювати самопредставництво відповідно до частини третьої статті 58 ЦПК України.

Касація – не можливість почати розгляд справи заново

У цій справі роботодавець намагався поставити під сумнів оцінку доказів, яку вже зробили суди першої та апеляційної інстанцій. Однак касаційний суд має інше завдання. За статтею 400 ЦПК України Верховний Суд перевіряє правильність застосування норм права, але не встановлює заново факти, не переоцінює докази і не визначає, якому доказу надати перевагу. Тому, якщо суди попередніх інстанцій дослідили документи та належним чином їх оцінили, касація не може просто замінити їхню оцінку власною. У цій справі ВС не побачив підстав для такого втручання.

Окремо суд розглянув питання про середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку. Частина перша статті 117 КЗпП України передбачає: якщо з вини роботодавця працівникові не виплатили належні суми у строки, визначені статтею 116 КЗпП, роботодавець має виплатити середній заробіток за час затримки – з урахуванням установленого законом обмеження.

Верховний Суд підкреслив, що ця норма покликана захистити працівника, який після звільнення залишився без належних йому коштів. Водночас суди мають враховувати інтереси обох сторін. Тому сума компенсації за статтею 117 КЗпП за певних обставин може бути зменшена. Для цього враховуються, зокрема, розмір боргу, тривалість затримки, причини прострочення, можливі майнові втрати працівника, поведінка обох сторін та співмірність компенсації.

У цій справі суди визначили середній заробіток за період із 2 січня до 26 березня 2025 року в сумі 15 873,42 грн. ВС погодився з таким розрахунком. Він не перевищував основну заборгованість у 112 807,92 грн, а роботодавець його окремо не оспорював.

Крім того, під час касаційного розгляду працівниця просила компенсувати їй 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Вона надала договір з адвокатом, додаткові угоди, ордер та платіжну інструкцію, яка підтверджувала оплату. Роботодавець проти цієї суми не заперечував.

Тому ВС, врахувавши результати розгляду справи, докази фактичних витрат та вимоги щодо їх співмірності й розумності, стягнув із товариства ще 15 000 грн витрат на адвоката.

Ця справа показує, що якщо працівник підтвердив, що йому належать певні виплати, роботодавець має продемонструвати документи, які підтверджують їх фактичну виплату. І тут важливе значення має саме бухгалтерський облік. Підприємство зобов’язане належним чином вести його та зберігати документи, які підтверджують проведені операції.

Для працівника ця справа також показує важливість збереження документів про звільнення, нарахування та фактичні виплати. У цьому випадку саме документи роботодавця разом із банківськими виписками дали можливість встановити розмір боргу. Водночас роботодавець, який вважає такі документи недостовірними, повинен це довести. Самих заперечень для цього недостатньо.

У підсумку Верховний Суд залишив без змін рішення про стягнення з товариства 112 807,92 грн невиплаченої зарплати та 15 873,42 грн середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. Додатково роботодавець має відшкодувати працівниці 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу в касації.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.