Пляшки, карафи, келихи ручної роботи: як на Волині сотні років тому варили скло посеред лісу

Волинь

12-10-2026 13:23

Зображення згенероване ШІ

На Волині та інших українських землях скло колись виготовляли просто серед лісу – у спеціальних майстернях, які називали гутами. Їх видавали дим, складені дрова й постійний жар печі. Це було місце, де скло народжувалося без конвеєра, без однакових фабричних форм і без права надовго відволіктися від роботи. Скляна маса змінювалася з кожною миттю охолодження, тому рухи склодува мали бути точними.

Про те, як працювали лісові гути, що виготовляли їхні майстри та чому традиційне склярство поступилося фабричному виробництву, розповідає Voxorium.

Скло на українських землях виготовляли ще за часів Русі: археологи знаходять давні прикраси й посуд. А майстерні, які в документах називають гутами, відомі з XVI століття. Їх споруджували, зокрема, на Чернігівщині, Волині, Київщині й Поділлі. Ліс давав паливо для печей; поруч діяли й інші промисли, що використовували деревину та продукти її переробки. Так посеред лісового простору виникало виробництво крихкого й цінного товару.

Головним інструментом склодува була довга трубка. Набравши розжарену масу, майстер обертав її та вдував повітря, поступово надаючи форми. Поруч працювали інші люди, підтримували піч і допомагали з гарячим виробом. Кожна дія мала свій момент: щойно маса втрачала пластичність, змінити її ставало важче. Тому гутне скло й зберігає слід ручної роботи – форми посудин схожі за призначенням, але не завжди тотожні між собою.

Асортимент був значно ширший, ніж один святковий келих. На гутах виготовляли сулії, баклаги, дзбани, пляшки, карафи, кухлі й чарки. Робили також віконне скло, освітлювальні вироби та інші речі. Частина служила щоденному побуту, частина вражала майстерністю форми. Уявіть господарство, де скляна посудина ще не є дешевою річчю з крамниці: її треба виготовити біля гарячої печі, довезти цілою й берегти від удару.

Розквіт українського гутного скла припав на кінець XVII–XVIII століття. У цей час майстри виробляли речі, за якими нині можна вивчати смаки доби. Серед особливих форм були навіть пляшки у вигляді ведмедиків, пов’язані з весільною традицією. У склі виявлялася фантазія ремісника, але вона трималася на суворому знанні матеріалу. Гарний вигин неможливо було відокремити від температури печі й уміння працювати з розплавленою масою.

Лісова гута мала й менш помітний бік. Щоб піч працювала, потрібне було паливо. Заготівля деревини змінювала навколишній ландшафт, а робота біля вогню вимагала витривалості. Виріб, який сьогодні стоїть за склом музейної вітрини, колись був частиною великого господарського ланцюга: хтось рубав дерево, хтось забезпечував матеріали, хтось підтримував жар, а майстер надавав склу остаточної форми.

Із середини XIX століття невеликим гутам дедалі важче було конкурувати із заводським виробництвом. Фабрика могла робити більше продукції та продавати її дешевше. Давня майстерня поступово втрачала місце в економіці, хоча самі прийоми ручної роботи не зникли з мистецтва. Тому гутне скло для нас водночас і промисел, і спосіб побачити руки конкретного майстра в готовій речі.

Коли дивимося на стару зеленкувату сулію чи нерівний келих, легко помітити тільки красу. Варто згадати й місце, звідки вони вийшли: лісову дорогу, запаси дров, розпечену піч і людину зі склодувною трубкою. Скло здається холодним, доки не уявиш, скільки вогню знадобилося, щоб воно набуло форми.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Источник: Конкурент