Працівника критично важливого підприємства мобілізували, поки оформлювали нове бронювання: суд оцінив законність призову
Івано-Франківський окружний адміністративний суд розглянув у письмовому провадженні справу за позовом військовозобов’язаного до територіального центру комплектування та соціальної підтримки і військової частини щодо скасування наказу про призов на військову службу під час мобілізації та наказу про зарахування до особового складу військової частини.
Позивач посилався, зокрема, на попередній висновок ВЛК про придатність лише до служби в окремих підрозділах, процедуру повторного медичного огляду, обставини доставлення до ТЦК та СП і розпочату роботодавцем процедуру нового бронювання.
Обставини справи
Військовозобов’язаний просив суд визнати протиправним і скасувати наказ начальника ТЦК та СП від 9 квітня 2026 року №1948 у частині його призову на військову службу під час мобілізації, а також скасувати наказ командира військової частини в частині зарахування його до списків особового складу.
Позивач стверджував, що процедура мобілізації була проведена з істотними порушеннями. За його словами, до мобілізації він перебував на військовому обліку, уточнив військово-облікові дані та мав попередній висновок військово-лікарської комісії, яким його було визнано придатним лише до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, військових навчальних закладах, навчальних центрах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення та охорони.
Також позивач зазначав, що ввечері 8 квітня 2026 року його зупинили працівники поліції спільно з представниками ТЦК та СП і доставили до територіального центру. На його переконання, це відбулося примусово, без складання протоколу адміністративного затримання, повідомлення підстав обмеження свободи та належного процесуального оформлення. Він наполягав, що у розшуку не перебував і правил військового обліку не порушував, а тому законних підстав для примусового доставлення не було.
Наступного дня позивача направили на повторний медичний огляд. Він стверджував, що ще до його фактичного завершення йому повідомили про включення до списків військової частини десантно-штурмових військ. На думку військовозобов’язаного, це свідчило про те, що рішення про мобілізацію та подальше направлення до військової частини фактично було прийнято заздалегідь і незалежно від результатів ВЛК.
Окремо він посилався на те, що попередній висновок ВЛК допускав проходження військової служби лише у визначених підрозділах забезпечення, тоді як направлення до десантно-штурмових військ, на його думку, цьому висновку не відповідало. Позивач також вважав повторний медичний огляд формальним через те, що доставлення, проходження ВЛК, оформлення мобілізаційних документів та направлення до військової частини відбулися протягом короткого проміжку часу.
Ще одним аргументом стало бронювання. Позивач працював у ТОВ та був заброньований до 18 березня 2026 року. Він зазначав, що до закінчення строку попереднього бронювання роботодавець почав вживати заходів для продовження статусу критично важливого підприємства і повторного бронювання працівників. На момент призову ця процедура, за його твердженням, ще тривала, а ТЦК та СП мав перевірити відповідні обставини до ухвалення рішення про мобілізацію.
Військова частина заперечувала проти позову та вказувала, що самостійно не здійснювала призов і не приймала рішення про мобілізацію позивача. До частини він прибув уже як особа, призвана на військову службу під час мобілізації, після чого був зарахований до списків особового складу. Військова частина посилалася на статтю 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», за якою для громадянина, призваного під час мобілізації, початком проходження військової служби є день відправлення у військову частину з відповідного ТЦК та СП.
Щодо бронювання військова частина зазначала, що стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає непідлягання призову саме тих військовозобов’язаних, які мають чинне бронювання на момент призову. Після набуття статусу військовослужбовця питання припинення військової служби регулюється вже статтею 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», яка містить окремий перелік підстав для звільнення. На думку військової частини, саме по собі можливе оформлення бронювання після призову не є підставою для звільнення зі служби. Військова частина також повідомила суду, що 30 травня 2026 року позивач самовільно залишив частину і станом на дату подання відзиву був відсутній на військовій службі.
ТЦК та СП також заперечував проти позову. За його позицією, 8 квітня під час заходів оповіщення і перевірки документів було встановлено, що військовозобов’язаний не мав при собі військово-облікового документа, тому йому запропонували прибути до ТЦК та СП для уточнення облікових даних. Відповідач заперечував факт примусового затримання і стверджував, що супроводження відбулося відповідно до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затвердженого постановою Кабміну №560.
За результатами медичного огляду 9 квітня 2026 року ВЛК визнала військовозобов’язаного придатним до військової служби. ТЦК та СП також зазначив, що попереднє бронювання діяло лише до 18 березня 2026 року, а станом на день призову в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов’язаних та резервістів відомостей про чинне бронювання не було. Сам факт вжиття роботодавцем заходів для його продовження, за позицією відповідача, не означав наявності чинної відстрочки.
Суд установив, що 9 квітня 2026 року позивача за результатами ВЛК було визнано придатним до військової служби, того ж дня наказом №1948 його призвали на військову службу під час мобілізації та направили до військової частини, а 10 квітня наказом командира військової частини зарахували до списків особового складу на всі види забезпечення.
Позиція та висновки суду
Оцінюючи доводи щодо бронювання, суд виходив із положень статей 23 і 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку №560 та Порядку бронювання військовозобов’язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №76.
Суд наголосив, що визначальним є не саме працевлаштування на підприємстві, яке має право бронювати військовозобов’язаних, і не початок роботодавцем процедури бронювання, а наявність належним чином оформленого бронювання та відповідної відстрочки саме на дату призову.
Матеріалами справи № 300/3959/26 було підтверджено, що попереднє бронювання позивача діяло до 18 березня 2026 року. Водночас доказів того, що до 9 квітня 2026 року роботодавець сформував і подав через Портал Дія список на бронювання позивача, що його було автоматично переведено на спеціальний військовий облік або що відомості про нову відстрочку були внесені до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів, матеріали справи не містили.
Лист роботодавця від 20 квітня 2026 року підтверджував лише вжиття заходів щодо продовження бронювання та очікування відповідного рішення, але не підтверджував наявності чинного бронювання на дату мобілізації. Суд прямо зазначив, що саме по собі працевлаштування на підприємстві, яке має право бронювати військовозобов’язаних, а також дії роботодавця, спрямовані на оформлення нового бронювання, не є тотожними факту надання відстрочки від призову.
Щодо військово-лікарської комісії суд виходив із Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України №402.
Суд установив, що попередня постанова ВЛК, якою позивача було визнано придатним лише до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, навчальних центрах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення та охорони, фактично датувалася 24 січня 2025 року, а не 24 січня 2026 року, як зазначав позивач. Станом на 9 квітня 2026 року строк її дії вже сплив.
Саме тому, за висновком суду, наявність попередньої постанови ВЛК не виключала проведення нового медичного огляду. Визначальною для вирішення питання про призов була постанова ВЛК від 9 квітня 2026 року, за якою позивача визнали придатним до військової служби.
Суд установив, що під час повторного огляду військовозобов’язаного оглянули терапевт, хірург, невропатолог, офтальмолог, отоларинголог і психіатр. Кожен спеціаліст зафіксував свій висновок у картці обстеження та медичного огляду, зазначив відповідну статтю Розкладу хвороб, дату огляду, підписав висновок і засвідчив його особистою печаткою. У картці також був підпис самого військовозобов’язаного.
При цьому суд наголосив, що адміністративний суд не вправі оцінювати професійні дії лікарів-членів ВЛК щодо методів обстеження, встановлення діагнозу та його відповідності певній статті Розкладу хвороб, оскільки це потребує спеціальних медичних знань.
У спорах щодо рішень ВЛК суд може перевірити їх законність у частині дотримання процедури прийняття рішення, але не може самостійно визначати правильність медичного висновку. Суд послався, зокрема, на відповідні висновки Верховного Суду у справах №806/526/16, №160/7153/20, №820/5570/16, №810/5009/18 та №160/31586/23.
Суд також врахував, що постанова ВЛК від 9 квітня 2026 року не була предметом позову в цій справі, а доказів її скасування, зміни або перегляду компетентною ВЛК матеріали справи не містили.
Тому доводи про поверхневий характер медичного огляду, неврахування захворювань або необхідність додаткових обстежень фактично були спрямовані на спростування правильності постанови ВЛК, яка залишалася чинною. Суд виходив із того, що на момент видання наказу про призов існувала чинна постанова ВЛК про придатність військовозобов’язаного до військової служби.
Суд зазначив, що у разі незгоди з висновком щодо діагнозу та ступеня придатності позивач мав можливість ініціювати його перегляд ВЛК вищого рівня — обласною ВЛК, ВЛК регіону або Центральною військово-лікарською комісією — із подальшою можливістю судового оскарження відповідного рішення.
Позивач такого порядку перегляду результатів медичного огляду не дотримався, що суд назвав самостійною підставою для відмови у задоволенні відповідних вимог.
Щодо твердження, що рішення про мобілізацію нібито було прийняте ще до завершення ВЛК, суд зазначив, що матеріали справи не містили доказів видання наказу про призов до прийняття постанови ВЛК від 9 квітня 2026 року. Навпаки, наявні документи свідчили, що спочатку за результатами медичного огляду було прийнято постанову про придатність до військової служби, після чого видано наказ №1948 про призов. Саме по собі повідомлення про можливе включення до військової команди або направлення до певної військової частини не підтверджувало завчасного завершення процедури мобілізації.
Не знайшов суд і підтвердження твердження про незаконне адміністративне затримання. У матеріалах справи не було належних та допустимих доказів застосування до позивача адміністративного затримання у розумінні статей 260–262 КУпАП або іншого примусового обмеження свободи пересування.
Сам факт супроводження представниками ТЦК та СП спільно з працівниками Національної поліції за відсутності доказів застосування заходів адміністративного затримання суд не визнав достатньою підставою для висновку про незаконне позбавлення чи обмеження свободи. Твердження про примусовий характер доставлення іншими доказами підтверджені не були.
Суд також врахував положення Порядку №560, відповідно до яких призов резервістів та військовозобов’язаних під час мобілізації здійснюють районні та міські ТЦК та СП, а наказ про призов видається керівником відповідного територіального центру в день відправлення військової команди до військових частин.
З урахуванням того, що військовозобов’язаний був у встановленому порядку визнаний придатним до військової служби, суд не встановив протиправності наказу ТЦК та СП від 9 квітня 2026 року №1948.
Суд дійшов висновку, що належні докази проведення медичного огляду та прийняття постанови ВЛК наявні, висновок ВЛК у встановленому порядку не був скасований або змінений, а на момент призову чинного бронювання та оформленої відстрочки позивач не мав.
У зв’язку з цим вимога про скасування наказу про призов задоволенню не підлягала. Оскільки вимога щодо скасування наказу командира військової частини про зарахування до списків особового складу була похідною від вимоги щодо законності призову, правових підстав для її задоволення суд також не встановив.
За підсумками розгляду Івано-Франківський окружний адміністративний суд зазначив, що відповідач як суб’єкт владних повноважень довів правомірність своїх дій, а заявлені позовні вимоги є необґрунтованими. У задоволенні позову суд відмовив повністю.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
