Правдива вигадка. Рецензія на фільм «Веріті»
Only for a while
Make me believe I’m on your mind
And tell me a lie.
Aden Foyer, «Tell Me A Lie»
«Веріті» (Verity) Майкла Шоуолтера починається не зі знайомства з героїнею, а з будинку. Великого, гострокутного, майже хижого, захованого серед засніжених лісів Вермонту. Він обрамляє письменницю Веріті Кроуфорд (Енн Гетевей) за мить до того, як ми чуємо її голос в інтерв’ю, записуваному в цьому ж домі, і це одразу визначає правильний тон: у цьому місці все вишукане, дороге й трохи неправильне. Шкода лише, що фільм так і не пояснює, кому й навіщо знадобилося вмонтувати будинок у скелю і видовбати для Веріті ванну просто в камені. Хоча, можливо, це той рівень шику й екстравагантності, на якому пояснення вже вважаються моветоном.
Ловен Ешлі (Дакота Джонсон) до такого світу не належить. Вона письменниця з проблемною кар’єрою, яку наймають дописати серію романів після того, як Веріті через травму більше не може працювати. Ловен переїжджає до маєтку Кроуфордів, знайомиться з чоловіком письменниці Джеремі (Джош Гартнетт) і починає розбирати записки зіркової авторки. Серед іншого вона знаходить текст, схожий на автобіографію Веріті, написану напрочуд відверто й моторошно. Це й стає відправною точкою для всього шокуючого в цій історії.
«Веріті» потрапляє на дуже благодатний ґрунт. Людям подобається правда, доки вона не стосується речей, про які незручно знати. Веріті виявляється не лише успішною письменницею, а й жінкою, замкненою в цілком упізнаваній соціальній ролі. Вона може заробляти великі гроші, бути знаменитою, мати власний голос у книжках, але все одно мусить удень бути правильною матір’ю й дружиною, щоб уночі заслужити право залишитися наодинці з текстом. Навіть великий успіх не звільняє від очікувань, а лише додає ще один поверх до будинку, в якому все одно доводиться жити за чужими правилами.
Шоуолтер, який до цього знімав «Кохання – хвороба», «Очі Теммі Фей» та «Думку про тебе», цього разу заходить на територію неоготичного психологічного трилера. Тут легко впізнати спадщину «Ребекки»: молода героїня входить у чужий великий дім, де присутність іншої жінки буквально вбудована в стіни, а чоловік між ними поступово стає бажаним призом.
У цьому сенсі «Веріті» цікаво перегукується й зі «Служницею», екранізація якої наприкінці минулого року зібрала близько 400 мільйонів доларів у світовому прокаті. Обидві історії побудовані на схожій фантазії: молода жінка з нижчим соціальним статусом потрапляє в замкнений простір багатої родини, починає розкривати її секрети, а заодно поступово демонструє, що сама далеко не така проста й невинна, якою здається попервах. Спочатку вона спостерігає за чужим життям, потім вростає в нього, а згодом уже важко зрозуміти, хто тут жертва, хто маніпулятор і хто просто краще навчився розповідати власну версію подій.
За хронологією «Веріті» з’явилася раніше. Роман Коллін Гувер вийшов 2018 року, тоді як «Служниця» Фріди Мак-Фадден – 2022-го. Тематична спорідненість очевидна, адже обидві книжки працюють із клаустрофобією багатого дому, соціальною нерівністю, еротичною напругою та вдаються до прийому ненадійного оповідача, але розігрують ці теми по-різному. Якщо «Служниця» значною мірою грає з класовою образою й соціальною роллю найманої працівниці, то «Веріті» більше зосереджується на авторстві й контролі над наративом. Хто має право визначати, якою людиною була Веріті? Вона сама? Її чоловік? Ловен, яка читає рукопис? Чи глядач, який бачить лише змонтовану версію чужих спогадів? Фільм постійно підсовує нові фрагменти, але не гарантує, що хоча б один із них остаточний.
У фільмі немає одного конкретного оповідача, тому кожна версія історії може виявитися викривленою. Ловен читає рукопис і починає бачити світ через нього. При цьому вона не впевнена, з якою метою Веріті написала цей текст. Джеремі має власні спогади й власні мотиви, аби певна версія подій здавалася правдивою. У результаті глядач постійно балансує між кількома поглядами на одні й ті самі події, кожен із яких претендує на істину. І якщо у книжці авторка усе ж розставляла крапки на «і», то сценарист Нік Антоска (серіал «Удавання») залишає глядача з відкритим фіналом.
Цікаво, що рукопис Веріті працює не просто як сюжетний макгафін, а як пастка. Глядач автоматично довіряє тексту, бо він схожий на зізнання. Особливо коли автор описує себе поганою людиною – здається, навіщо комусь вигадувати про себе настільки жахливі речі? Але письменники заробляють на життя саме тим, що створюють переконливу брехню.
Формально головними зірками «Веріті» є Дакота Джонсон і Енн Гетевей, і саме протистояння їхніх героїнь мало б стати центром усієї конструкції. Джонсон старається, але її Ловен надто часто нагадує персонажок акторки з попередніх фільмів – ту саму відсторонену, трохи розгублену жінку, яка спостерігає за чужими дивностями. Гетевей потенційно має значно цікавіший матеріал: Веріті може бути одночасно жертвою, маніпуляторкою й авторкою власного міфу, але фільм дає їй замало екранного часу й простору, щоб акторка справді розгорнула всі ці грані.
Тому несподівано найцікавішим у цій компанії стає Джош Гартнетт. Його Джеремі – типовий для такого трилера загадковий чоловік із подвійним дном: достатньо привабливий і турботливий, щоб викликати потяг Ловен, але водночас настільки бездоганний, що саме це починає викликати підозру. Гартнетт дуже вправно балансує між щирістю й прихованою загрозою, не дозволяючи остаточно вирішити, ким є його герой – жертвою сімейної трагедії, прислужником зіркової авторки чи майстерним маніпулятором. І хоча Джонсон і Гетевей мали б бути двома головними магнітами фільму, саме Гартнетт зрештою демонструє тут найцікавішу й найпереконливішу акторську роботу.
Сексуальний потяг у «Веріті» стає ще однією рушійною силою сюжету. Чим сильніше Ловен тягнеться до чоловіка Веріті, тим охочіше вона приймає саме ту версію подій, яка дозволяє бачити в ньому жертву, а в його дружині – загрозу. Хіть затьмарює розум: Ловен читає рукопис нібито критично, але водночас дедалі сильніше хоче зайняти місце авторки рукопису не лише на обкладинці нової книжки, а й у житті Джеремі.
Та й загалом Шоуолтер не соромиться еротичної природи матеріалу. У фільмі доволі багато еротичної напруги, тілесності й відчуття небезпечної близькості. Особливо показова сцена між Ловен і Веріті – таке собі марення, якого не було в початковому сценарії: ідею поцілунку вже під час знімання запропонували самі Енн Гетевей і Дакота Джонсон. Джонсон під час промотуру взагалі пожартувала, що цілувала б Гетевей щодня до кінця життя. І ця репліка напрочуд точно описує природу самого фільму: тут заздрість, потяг, захоплення й бажання привласнити чуже життя весь час переходять одне в одне.
Проте в цьому виявляється і головна проблема картини. Вона хоче одночасно говорити про заздрість, жіночу конкуренцію, материнство, сексуальність, успіх, творчість, брехню, авторство, класову різницю й природу правди. Тем вистачило б на значно довшу історію. «Веріті» триває близько двох годин, але парадоксально відчувається короткою, бо персонажі не встигають переконливо пройти закладені в них трансформації.
Особливо це шкодить Ловен. Саме її метаморфоза мала б стати одним із центральних складників інтриги, але у фільмі вона надто швидко перестрибує кілька психологічних сходинок. Дакота Джонсон добре грає відстороненість і прихований інтерес, але сценарій не дає достатньо часу, щоб її подальші рішення відчувалися логічними. У певний момент персонажка просто відкривається з нового боку, і замість «звісно, до цього все йшло» виникає «ага, то ось вона яка».
Частково проблема закладена в самій адаптації. Внутрішній трилер, побудований на тексті, треба було перетворити на візуальне кіно, тому спогади, рукопис і фантазії Ловен отримують окремі сцени, а частину матеріалу книжки скорочено або змінено. Це робить фільм швидшим, але водночас забирає частину того повільного накопичення недовіри, на якому тримався роман.
Через це читачі книжки майже напевне матимуть звичний набір претензій: у тексті було глибше, мотивації були зрозуміліші, внутрішні монологи давали більше контексту, а розв’язка не була уривчастою. І цього разу вони матимуть певну рацію. «Веріті» добре передає сюжетний механізм книжки, атмосферу й еротичну небезпеку, але не всю її психологічну глибину.
Водночас фільм складно назвати невдалим. Він красивий, добре зіграний і досить вправно підтримує невпевненість у тому, кому саме варто вірити. Тому «Веріті» вийшла нерівною, але приємною жанровою розвагою. Вона не настільки глибока, як хоче здаватися, і не настільки переконливо розкриває персонажів, як могла б. Але якщо вам подобаються трилери про красиві будинки, багаті родини, небезпечних чоловіків і жінок та скелети в шафі, ви проведете ці дві години із задоволенням.
Задум фільму виявляється значно ширшим за любовний трикутник чи сімейний секрет. У «Веріті» перемагає не обов’язково той, хто говорить правду, а той, хто краще контролює наратив. Хто першим формулює переконливу версію подій, той значною мірою й визначає, що інші сприйматимуть як реальність.
Для нашої доби постправди ця ідея звучить особливо актуально. Інформацію можна подати практично під будь-яким кутом, підібрати правильні факти, замовчати незручні деталі й запропонувати аудиторії історію, яку вона вже хоче почути. А більшість людей, зрештою, вірить не в найпереконливіше обґрунтовану версію, а в ту, що найбільше відповідає їхнім упередженням. Тому «правдива вигадка» у фільмі – це не лише літературний прийом Веріті, а й цілком сучасний спосіб існування правди.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Найкращі кримінальні фільми всіх часів
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati