Пішла з життя Лідія Григорівна Клименко — найстарша жителька Новоукраїнки. Їй було 103 роки. Її життя справді було хронікою цілого століття. Не з підручників і книжок — усе, про що сьогодні читаємо як про історію України ХХ століття, вона бачила на власні очі й пережила сама.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Лідія Григорівна пережила Голодомор. У 1934 році втратила батька: під час роботи в полі він промок (тоді косили вручну, без техніки), захворів на запалення легень і помер.
До першого класу Ліда пішла лише у дев’ять років. Та дівчинка була здібною і наполегливою — закінчила сім класів, що для сільської дитини тих років було неабиякою освітою.
Потім прийшла війна. У рідній Новоукраїнці разом з іншими вона копала траншеї, стелила бруківку від центру міста до Піщанобродського мосту. Працювали під наглядом поліцаїв, під батогами. Перепочити можна було хіба на хвилину, схилившись на лопату.
Згодом Лідію вивезли до Німеччини на примусові роботи. Вона потрапила на цегельний завод. Фактично молоду українську дівчину віддали туди як дешеву робочу силу. Три роки вона возила тачками глину, носила важке, працювала виснажливо й багато.
А якось тачка з глиною перекинулася. Німець хотів її вдарити, але втрутився власник фабрики й не дозволив бити дівчину.
Звільнили їх американці. Після виснажливих років примусової праці людей близько трьох місяців годували, допомагали відновити сили, готували до повернення додому. Але вдома на них не чекало легше життя.
Розруха. Важкі повоєнні роки. Голод 1947-го.
Лідія Григорівна пішла працювати до колгоспу. Освіта стала у пригоді — її призначили обліковцем. Вона рахувала трудодні, від яких тоді буквально залежало, чи матиме родина що їсти.
Працювали не лише дорослі. До роботи залучали дітей із 12 років. Ті, хто не виконував установленої норми, могли втратити присадибну ділянку чи бути виключеними з колгоспу.
Лідія Григорівна добре пам’ятала й те, як наприкінці року розподіляли зароблене: спочатку податки, державні поставки, резерви — і лише те, що залишалося, ділили між людьми за трудоднями. За її спогадами, часом на трудодень припадало зовсім небагато — копійки та кількасот грамів зерна. Люди ледь-ледь виживали.
Лідія не хотіла рахувати чужі трудодні. Вона закінчила курси, працювала касиркою, потім бухгалтеркою. Понад 40 років свого життя віддала господарству, яке сьогодні має назву СТОВ «Нова Україна».
Лідія Григорівна була з роду довгожителів. Її молодший брат Іван Григорович у 2025 році також наближався до свого столітнього ювілею. Сама вона до глибокої старості дивувала пам’яттю: пам’ятала дати, імена, обличчя, події, що сталися 70-80 років тому.
Лідія Григорівна так і не вийшла заміж, не мала власних дітей. Але самотньою в старості не залишилася. Поруч була племінниця Валентина Білуха, яка стала для тітки майже донькою, доглядала її, оточила турботою та спокоєм.
Розповідаючи про секрет такого довгого життя, Валентина Іванівна сказала дуже прості слова:
«Мабуть, у її доброму серці. Вона ніколи не сварилася, ні на кого не тримала зла. Просто жила, любила людей і цінувала кожен день».
Сьогодні ці слова звучать особливо.
Пішла людина, яка пам’ятала Новоукраїнку зовсім іншою. Людина, яка пережила Голодомор і війну, примусову працю в чужій країні, післявоєнний голод і десятиліття важкої праці. Пережила ціле століття і, попри все, залишилася спокійною, доброю, світлою.
Тепер ця життєва дорога Лідії Григорівни завершилася.
Олена Комісаренко для Першої електронної газети
Читайте також:
Залишити коментар: