Прокуратура хотіла повернути державі 10 млн грн за електроенергію, але Верховний Суд зупинив позов
Верховний Суд залишив без розгляду по суті позов прокуратури про визнання недійсними додаткових угод до договору на постачання електроенергії та стягнення понад 10,1 млн грн. Причина – прокурор не довів саме виключного випадку для представництва інтересів держави, а Конституційний Суд уже поставив під сумнів можливість прокуратури фактично підміняти орган влади, який сам має захищати ці інтереси.
Саме на цьому питанні зупинилася справа №910/6143/26.
Суть спору
Перший заступник керівника Солом’янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації та Управління освіти Солом’янської районної в місті Києві державної адміністрації. Позов був поданий до одного із підприємств.
Прокуратура просила визнати недійсними додаткові угоди від 15 травня 2024 року №2, від 1 липня 2024 року №3, від 23 грудня 2024 року №5 та від 7 лютого 2025 року №9 та стягнути з товариства на користь Управління освіти 10 100 622,71 грн. Ці угоди були укладені до договору про постачання електричної енергії споживачу від 21 лютого 2024 року №31.
Позиція прокуратури полягала в тому, що додаткові угоди укладалися з порушенням вимог пункту 2 частини п’ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі». Через це, на думку прокурора, вони мали бути визнані недійсними, а кошти, сплачені за електроенергію на підставі цих угод, – повернуті. Але до перевірки того, чи справді додаткові угоди порушували закон про публічні закупівлі, суд так і не дійшов.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 1 червня 2026 року повернув позовну заяву прокурору на підставі пункту 1 частини п’ятої статті 174 Господарського процесуального кодексу України. Північний апеляційний господарський суд 11 серпня залишив це рішення без змін.
Прокурор подав касаційну скаргу, наполягаючи, зокрема, на неправильному застосуванні судами статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України та відповідних норм ГПК. Проте Верховний Суд із цими доводами не погодився.
Що змінив Конституційний Суд
Для розуміння цієї справи важливо повернутися до рішення Конституційного Суду України від 3 грудня 2025 року №6-р(ІІ)/2025 у справі за конституційною скаргою одного із ТОВ. КСУ перевіряв на відповідність Конституції положення статті 23 Закону України «Про прокуратуру», які визначали умови представництва прокурором інтересів держави в суді.
Конституційний Суд не скасував прокурорське представництво як таке. Конституція України у статті 131-1 прямо передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Проте, на той момент ч.3 ст. 23 Закону «Про прокуратуру» дозволяла прокурору представляти інтереси держави, якщо відповідний орган влади, орган місцевого самоврядування або інший уповноважений суб’єкт не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів. Саме ці положення КСУ визнав неконституційними. Тому що такі формулювання не містили достатньо чітких законодавчих критеріїв.
КСУ виходив із того, що після конституційної реформи 2016 року роль прокуратури була істотно звужена. Представництво інтересів держави стало не загальним напрямом діяльності прокуратури, а саме винятковим випадком. Тому поняття виключний випадок не повинно перетворюватися на правило. Воно має бути об’єктивно винятковим, нетиповим і чітко обмеженим законом.
Водночас КСУ визнав конституційними положення частини четвертої статті 23 Закону «Про прокуратуру», відповідно до яких прокурор повинен обґрунтувати підстави представництва в суді, а саме представництво здійснюється після підтвердження судом наявності таких підстав.
Тобто держава повинна мати механізм захисту своїх інтересів, але прокуратура не може автоматично ставати універсальним представником держави у будь-якому спорі, де прокурор вбачає порушення.
Варто зазначити, що попри визнання відповідних положень неконституційними, КСУ не встановив їх негайну втрату чинності. Окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону «Про прокуратуру» втратять чинність з 1 січня 2027 року. До цього моменту вони залишаються чинними в редакції, яка діяла до ухвалення рішення КСУ.
Причина такого відтермінування – необхідність не допустити правового вакууму та забезпечити безперервність захисту інтересів держави, зокрема в умовах воєнного стану. Окремо КСУ визначив, що його рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави, які виникли під час дії відповідних положень і продовжують існувати після втрати ними чинності.
Саме ця обставина стала одним із ключових моментів у новій справі Верховного Суду.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд зазначив, що питання прокурорського представництва не можна вирішувати однаково в усіх спорах. У кожній конкретній справі суд має оцінити:
- у чому саме полягає порушення інтересів держави;
- який орган уповноважений захищати ці інтереси;
- чи має цей орган відповідні повноваження;
- чому виникла необхідність втручання прокурора;
- чи доведено саме виключний випадок для прокурорського представництва.
Верховний Суд підкреслив, що інтерес держави та виключний випадок для прокурорського представництва – це не одне й те саме. Те, що держава потенційно втратила гроші, ще не означає автоматичного виникнення права прокурора представляти її в суді. Прокурор повинен пояснити, чому саме він має звертатися до суду, а не обмежитися описом порушення матеріального закону. Саме на прокурора покладається обов’язок викласти таке обґрунтування вже у позовній заяві. Доповнювати його аргументами лише на стадії апеляції чи касації недостатньо.
Верховний Суд також звернув увагу на усталену практику Великої Палати: прокурор не повинен перетворюватися на альтернативного суб’єкта звернення до суду і замінювати компетентний орган. Якщо такий орган існує та має повноваження захищати відповідний інтерес держави, питання його бездіяльності або неналежного захисту повинно бути предметом окремої оцінки суду. Суд має самостійно перевірити відповідні обставини з огляду на конкретну ситуацію.
У справі №910/6143/26 суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що прокурор не підтвердив належним чином наявність саме виключного випадку для представництва інтересів держави в особі Адміністрації та Управління освіти. Верховний Суд погодився з цим висновком.
Тому питання про те, чи були самі додаткові угоди до договору на електроенергію законними, фактично залишилося поза межами розгляду.
Варто зауважити, що Касаційний суд розглядав питання процесуального характеру – чи мав прокурор належні підстави для звернення до суду саме в інтересах визначених ним органів. Оскільки такого обґрунтування суди не побачили, позов повернули ще на старті.
Для прокуратури ця позиція означає необхідність змінювати сам підхід до підготовки таких позовів. Необхідно показати конкретні факти, які підтверджують наявність виняткової ситуації.
Адже порушення закупівельного законодавства та право прокурора представляти державу – це два різні юридичні питання. Навіть якщо прокурор переконаний, що бюджетні кошти були витрачені з порушенням закону, йому ще потрібно довести, що саме прокуратура має належні конституційні та законодавчі підстави для звернення до суду.
Для державних органів ця практика також створює важливий сигнал. Якщо орган має повноваження захищати бюджетні інтереси, він не може розраховувати на те, що прокуратура завжди зробить це замість нього.
Навпаки, органам влади варто самостійно фіксувати порушення, проводити претензійну роботу, звертатися до контрагентів, ініціювати судові процеси та зберігати документи, які підтверджують захист відповідного інтересу. У майбутньому саме така поведінка може мати значення для оцінки судом питання про прокурорське представництво.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
