«Рак боїться сильних людей»: історія шполянки, яка пройшла лікування раку молочної залози
“Онкологія - це не кінець історії. Це шлях, на якому ти відкриваєш у собі силу, про яку не здогадувалася. Й одного дня розумієш - ти навчилася цінувати життя по-справжньому”, - написала шполянка Юлія Панасенко в одному зі своїх дописів в інстаграмі.
Пані Юлія дізналася про рак восени 2022 року. Після діагнозу її звичне життя змінилося: попереду були хіміотерапія, операції та лікування за кордоном. До Всеукраїнського дня боротьби з раком молочної залози “18000” розповідає історію черкащанки.
“Я подумала, що це помилка”: як Юлія дізналася про рак
До хвороби Юлія Панасенко працювала майстринею манікюру у Шполі. Клієнток приймала з ранку до вечора. Своє тодішнє життя Юлія описує як нескінченне коло між роботою, домом і турботами про дітей.
- Життя було безтурботним. От почався день - ну то й добре. Прокинувся - робота, дім, діти. Не помічала деталі: захід сонця, пори року. Жила собі, не задумуючись, що таке зі мною може статися, - розповідає Юлія.
Перші обстеження, які привели до встановлення діагнозу, Юлія пройшла під час оформлення медичної книжки для роботи.
- За пів року до проходження медогляду я дуже сильно стомлювалася: прокидалася вранці без сил і з бажанням спати. Пів року мені лікарі підіймали гемоглобін, оскільки він був критично низький. Пів року я втратила, - розповідає жінка.
Звістку про діагноз Юлія отримала 23 вересня 2022 року, коли родина святкувала день народження її мами. Жінка пригадує, що спочатку засміялася, бо не могла повірити в почуте.
- Я подумала, що це помилка, таке зі мною неможливе. Я тримала все в собі, поки гості не розійшлися. Спершу сказала мамі. Потім почався кошмар, - пригадує жінка.
Юлії ставили четверту стадію раку молочної залози. Найважчим на початку лікування Юлія називає очікування результатів біопсії. Дослідження мало допомогти лікарям визначити характеристики пухлини й тактику лікування.
- Чекаєш два тижні, а вони наче місяць. Найстрашніше - чекати підтвердження, - розповідає Юлія Панасенко.
Хіміотерапія, втрата волосся та незнайомка з тіктоку, яка допомогла лікуватися у Польщі
Лікування Юлія розпочала в черкаському онкодиспансері. Їй призначили вісім курсів хіміотерапії. Перші два вона пройшла тут, а решту - у Польщі. Найважче, пригадує Юлія, переносила так звану червону хіміотерапію, під час якої втратила волосся.
- Після ти наче якийсь овоч. Нескінченна нудота. На білій хімії трішки краще, вона має накопичувальний ефект. Ослаблений організм, але вже без нудоти, - пригадує Юлія й додає: - Друзі тоді пропали, навіть близькі. Поруч зі мною за кордоном була мама. Але найбільше допомагала сестра й чоловік. На знак підтримки вона навіть підстригла волосся під каре.
Юлія шукала інформацію про свій діагноз в інтернеті, однак переважно натрапляла на невтішні прогнози. Допомога прийшла несподівано. У тіктоці сестра Юлії натрапила на сторінку дівчини, яка також лікувалася від раку молочної залози. Згодом ця дівчина допомогла Юлії потрапити на лікування до польської лікарні.
- Моя сестра Віта підписалася спочатку на неї, а потім ця дівчина, коли уже в неї відросло волосся, безкоштовно віддавала свою перуку. Сестра з нею зв’язалася, надіслала відповідні документи. І, певно, з тисячі людей вона обрала мене й подарувала перуку. А потім допомогла мені влаштуватися у шпиталь, - розповідає черкащанка.
До того Юлія жодного разу не була за кордоном. Їхати до незнайомої країни, не знаючи мови, було страшно. Утім бажання жити переважило страх. Спочатку Юлія жила в дівчини, з якою познайомилася через тікток. Та допомогла їй із документами для лікування, зокрема отримати номер PESEL (універсальна електронна система реєстрації населення в Польщі, - ред.).
Ще однією причиною поїхати до Польщі було бажання якнайшвидше повернутися до улюбленої роботи. У Польщі Юлія змогла поєднувати її з лікуванням та навіть раз на місяць їздити до України до своїх клієнток, хоча лікарі радили більше відпочивати й взагалі відмовитися від роботи майстринею манікюру.
- Я залишила тут двох дітей, свою улюблену роботу. Поїхала невідомо куди. Навіть, не знаючи мови й де я буду жити. До Польщі поїхала завдяки цій дівчині, бо вона розповідала покроково, зокрема, що вона на роботу ходить. Я захотіла спробувати, бо мені не хотілося лежати й відходити від хімії два тижні. А ще дуже люблю свою роботу, - розповідає Юлія.
Одним із найважчих випробувань для Юлії стала операція з видалення молочної залози.
- Я не могла на себе дивитися в дзеркало дуже довго. Через місяць за спеціальною програмою мені дали направлення і видали силіконову молочну залозу. Потім було вже трішки легше, зокрема в одязі. Не відчувала такий дискомфорт, як раніше, на людях, - розповідає жінка.
Згодом Юлія перенесла ще одну операцію. Каже, що вже сама собі нашкодила, коли їхала додому й підіймала важкі валізи.
“Дзвін” ремісії
Незадовго до того, як Юлія дізналася про хворобу, за кордоном помер батько її дітей. Жінка залишилася з двома синами - Артемом і Сергієм. Згодом вона вступила у нові стосунки. Перед поїздкою до Польщі Юлія розповіла синам про свій діагноз.
- Старший син Артем мені говорив, як я поїхала: "Мамо, ти ж не вмреш, як наший тато". А я їм казала, що ні, звичайно, не вмру. Я поїхала туди, щоб жити, і я буду. Страху смерті зовсім не було. Не було й думки, що я помру. Налаштовувала себе на те, що я викараскаюся з цього і буду жити, - каже жінка.
Під час лікування Юлія звернулася за психологічною допомогою. Вона каже, що зберігала віру в одужання, хоча цей період був непростим.
- У мене було два курси з психологом, але потім ми подружилися і все. Наший курс закінчився. Після цього до психолога не зверталася. З цим впоралася сама, - розповідає Юлія.
Основне лікування тривало рік. Юлія пригадує, що до останнього не знала, коли її випишуть із лікарні, хоча й здогадувалася про наближення цього дня. Це був вівторок. Юлію запросили до коридору, де висів дзвін. За традицією лікарні, у нього дзвонили пацієнти, які ввійшли у ремісію.
- На коридор повиходили всі лікарі, мій лікар, всі медсестри, пацієнти. Коли ти дзвониш, всі встають і починати тобі дуже гучно аплодувати. Не передати це відчуття. Рідним я повідомила про це по відеозв’язку. Це були сльози крізь сміх, - пригадує Юлія.
Після завершення основного лікування Юлія ще місяць проходила реабілітацію. Після цього Юлія повернулася до України вже з новими планами й іншим ставленням до життя. Під час лікування в Польщі Юлія тривалий час не бачила синів - вони спілкувалися лише телефоном. Водночас Юлія переконана, що пережите ще більше згуртувало її родину.
“Рак-дурак” і повернення додому
Ще під час лікування Юлія почала вести блог у соцмережах і розповідати про свій досвід боротьби з раком. У коментарях її підтримували інші користувачі, а дехто ділився власними історіями та звертався по пораду. Нині Юлія продовжує гормональну терапію в Черкасах і регулярно проходить обстеження. Зізнається, що досі боїться повернення хвороби.
Повернувшись до Шполи, Юлія відновила роботу майстринею манікюру. Проте через швидку втому зменшила кількість записів.
- Клієнтів стало менше, тому що мене ждати не будуть. За пів року я стала в колію, хоча швидко втомлююся, - розмірковує черкащанка.
Зараз Юлія радить жінкам не відкладати обстеження та звертатися до лікарів, якщо помітили зміни у своєму здоров'ї. Тим, хто вже почув діагноз, бажає не втрачати надії й шукати підтримки.
Не всі клієнтки дочекалися Юлії після хвороби, зате рідні зустріли її вдома з тортом. А племінники вигадали фразу «Рак-дурак», яка згодом стала її гаслом і хештегом під дописами про хворобу. Зараз вона навчилася бачити красу в буденності й не відкладати власні бажання на потім.
- Живемо один раз, ще одного життя не буде. От хочеться щось мені - купую. Якщо повернутися в той день, я б сказала собі: "Не бійся, ти все подолаєш, ти ж сильна, все витримаєш". Рак боїться сильних людей, - розмірковує Юлія.
Вікторія Тулуман
Читайте більше новин Черкас - головні події міста на “18000” та в телеграмі “18000 | Шо там у Черкасах
Источник: 18000
Поделиться