Рівнянин з дружиною виховали 25 дітей, двох – рідних і двадцять трьох – прийомних

За понад чверть століття в родині Андрія Зарічнюка виховувалися 23 прийомні дитини й двоє рідних – загалом 25. Коли померла його дружина Оксана, у сім’ї виховувалися дев’ятеро дітей. Тоді він дізнався, що вони боялися втратити не лише маму, а й сім’ю.

Біля новорічної ялинки гуляли Андрій Зарічнюк, його шістнадцятирічна донька, тринадцятирічний син і семирічний Анатолій, який зовсім недавно з’явився в їхній сім’ї. Рідні діти раз у раз гукали: «Тату!» І раптом чоловік почув те саме слово від Анатолія. Хлопчик просто повторював за старшими чи вже відчув, що й у нього тепер є тато? Андрій Іванович досі не знає. Але ту прогулянку пам’ятає, хоча відтоді минуло понад чверть століття.

Тоді він іще не уявляв, скільки дітей називатимуть його татом. Як у трикімнатній квартирі доведеться розставляти ліжка, щоб усі помістилися, а згодом за обіднім столом великого будинку збиратиметься майже два десятки людей. Будуть безсонні ночі, дитячі хвороби, шкільні клопоти, весілля й народження онуків. А ще – втрата дружини Оксани, з якою вони все це починали.

Після смерті Оксани з’ясувалося, що діти боялися: їх можуть забрати з дому. Андрій ніколи навіть не замислювався над тим, щоб із ними розлучитися.

– Як я міг би віддати їх? Вони іншого батька не знали, – досі дивується Андрій Іванович.

А почалося все з різдвяного гостювання, яке мало тривати лише кілька днів.

Перше «тату» під новорічною ялинкою

На початку 2000-х Андрій та Оксана Зарічнюки жили у трикімнатній квартирі в Рівному. Виховували доньку й сина, обоє працювали вчителями.

Напередодні різдвяних і новорічних свят у Рівненській церкві євангельських християн-баптистів, яку відвідувало подружжя, організували гостювання дітей з інтернатних закладів у сім’ях вірян. Загалом таких дітей було близько сімдесяти. Зарічнюки теж погодилися прийняти двох.

Але незадовго до свят з’ясувалося, що дітей, яких вони чекали, забрав батько. Андрій згадує, як тоді помолився: «Господи, дай мені сироту».

За кілька годин до Нового року йому зателефонували й повідомили, що є семирічний хлопчик з інтернату у Вербі. Так у квартирі Зарічнюків з’явився Анатолій.

Худенький, невеличкий на зріст, він легко вмощувався на плечах Андрія. Та призвичаїтися до життя в сім’ї хлопчикові було непросто. Йому важко давалося спілкування з іншими дітьми, він не завжди розумів, як поводитися, і батькам доводилося шукати до нього підхід.

Андрій Іванович не приховує, що труднощів було чимало. Виховання Анатолія потребувало багато терпіння. Та минули роки, хлопчик виріс, почав самостійне життя. Зв’язку з родиною він не втратив – досі приходить у гості, спілкується з Андрієм.

Саме після знайомства з Анатолієм подружжя замислилося, чи не прийняти більше дітей. Дізналися про дитячі будинки сімейного типу, поговорили з донькою й сином. Рішення ухвалювали всією родиною.

Та залишалося з’ясувати, де всі житимуть.

Трикімнатна квартира й для чотирьох була не надто просторою. Андрій звернувся до тодішнього міського голови Рівного Віктора Чайки. Пояснив, що вони з дружиною хочуть виховувати дітей, але їхнє житло не відповідає вимогам для створення дитячого будинку сімейного типу.

Віктор Чайка, за словами Андрія Івановича, поставився до їхнього наміру з розумінням і підтримав родину. Зарічнюкам дали час, щоб прийняти необхідну кількість дітей та облаштувати побут.

Так після Анатолія в домі з’явилися Валерій, Леся, Аня, Віра. У кожного було своє минуле, свої звички й характер. Одні швидко звикали до нової сім’ї, іншим потрібен був час, щоб навчитися довіряти дорослим і знаходити спільну мову з іншими дітьми.

У 2002 році родина Зарічнюків офіційно створила дитячий будинок сімейного типу. Разом із родиною Новосадів вони стали першими на Рівненщині, хто започаткував таку форму виховання дітей. Згодом до них приїжджали люди з інших областей, цікавилися досвідом, розпитували, як організоване життя великої сім’ї.

Самим Зарічнюкам також доводилося вчитися – і насамперед давати раду щоденним потребам великої родини.

Дев’ятеро на три кімнати

П’ятеро прийомних дітей, двоє рідних і батьки – дев’ятеро людей у трикімнатній квартирі. Ліжка доводилося ставити всюди, де знаходилося місце. Та найбільше дошкуляла не тіснота, а нестача грошей.

На початку 2000-х державна підтримка дитячих будинків сімейного типу ще не була належно налагоджена. Не всі діти мали оформлений статус, який давав право на відповідні виплати, та й самі гроші надходили не в повному обсязі. Зарплат двох учителів для такої родини не вистачало.

Андрій Іванович обробляв город, вирощував картоплю, овочі, сіяв зерно. Оксана сама пекла хліб. За його спогадами, лише за перший рік після появи дітей на випічку пішло близько п’яти мішків борошна.

– Перші чотири роки були великим випробуванням із фінансами, – згадує чоловік.

Згодом подружжя познайомилося з благодійниками, які підтримували сім’ї, готові приймати дітей. Одна родина з Великої Британії надала 25 тисяч доларів на придбання житла, а додаткові кошти допомогли зібрати доброчинці з Німеччини.

Так Зарічнюки змогли купити будинок, зведений у 1954 році.

– Ми спочатку навіть відмовилися від нього, – згадує Андрій Іванович.

Будинок був старенький, із прохідними кімнатами й дахом, який протікав. Довелося змінювати планування, добудовувати приміщення, облаштовувати зручніші проходи. Дах за ці роки перекривали не раз.

Зате тепер вистачало місця і для тих, хто вже жив у родині, і для нових вихованців.

Одного разу Зарічнюкам повідомили про чотирьох маленьких братів, які перебували в медичних закладах. Наймолодшому було лише дев’ять місяців, старшим – по кілька років. Через різницю у віці вони могли опинитися в різних закладах.

Андрій та Оксана поїхали знайомитися з хлопчиками. Чоловік пригадує, що дружина насамперед розпитувала лікарів про їхнє здоров’я, лікування й догляд. Зрештою вони вирішили прийняти всіх чотирьох братів.

Відтоді в будинку стало ще людніше. Часом за столом збиралося до вісімнадцяти людей – разом із тими, хто допомагав родині чи приходив у гості.

Малюки потребували особливо багато уваги. Старші діти допомагали молодшим, а батьки намагалися все встигнути: нагодувати, випрати речі, відвести до лікаря, перевірити уроки.

Бували дні, коли хворіли майже всі. Андрій Іванович згадує, як одного разу Оксана поїхала з сином на лікування до Німеччини, а вдома діти один за одним почали температурити. Удень приходили помічниці, вночі він залишався з хворими сам.

Одному потрібно було виміряти температуру, іншому дати ліки, найменшого взяти на руки. Сам Андрій теж занедужав, але відлежатися не було коли.

– Думав, як би мені вдень залізти на двоярусне дитяче ліжко й хоч дві години поспати, – згадує він.

Навіть дві години безперервного сну тоді були рідкістю.

Грядки, вареники й домашній хліб

Згадуючи Оксану, Андрій передусім розповідає про звичайні домашні справи. Оксана мала хист залучати до них дітей так, що кожному знаходилося цікаве заняття.

Якщо ліпили вареники, то гуртом. Якщо пекли торт до дня народження, помічників теж вистачало. На Різдво самі робили прикраси для ялинки, листівки й подарунки. Андрій їздив на ринок по продукти, а вдома Оксана вже збирала довкола себе дітей, щоб разом готувати.

– Вона вміла організувати. Діти весь час біля неї були, – говорить чоловік.

Навіть невеликий город біля будинку вона поділила на грядки, щоб кожен мав свою. Комусь діставався метр землі, комусь трохи більше. Діти самі садили, поливали, чекали, коли щось виросте.

Якось хлопці посадили біля огорожі гарбузи. Андрій сумнівався, що з того щось вийде. А вони так розрослися, що бадилля зайняло мало не весь двір.

Багато звичних для інших дітей речей вихованці Зарічнюків бачили вперше. Коли Андрій купив курей, малеча наввипередки бігала дивитися, звідки беруться яйця.

У сім’ї тримали кроликів, собак. А одного разу Андрій приніс маленьке зайченя, яке потребувало допомоги. Оксана вигодовувала його з піпетки. Коли воно підросло, почало вибігати надвір, але поверталося в будинок і ховалося під диваном.

Діти допомагали доглядати тварин, працювали на городі, вчилися готувати й підтримувати лад у домі. Для Оксани було важливо, щоб вони не просто виконували доручення, а розуміли, що й навіщо роблять.

Про те, скільки давали ці заняття, вже дорослою заговорила Леся, яка вже має чоловіка й дитину. Коли вона сама почала господарювати, пекти й готувати для своїх рідних, то зовсім інакше оцінила мамину працю. У п’ятнадцять чи навіть двадцять років багато чого здавалося звичайним. Лише згодом прийшло розуміння, скільки уваги й терпіння потребує сім’я.

А Віра ще підлітком уміла подбати про молодших. Коли Оксана їздила до Києва на операцію, донька взялася за домашнє господарство. Напередодні Великодня сама наготувала й напекла для великої родини. Їй тоді не було й шістнадцяти.

Віра була тією, кого інші діти неодмінно хотіли бачити на днях народження й сімейних святах. А коли виросла, вийшла заміж і народила донечку, назвала її Оксаною – на честь мами, яка її виховала.

Після втрати Оксани

Оксана Зарічнюк померла 28 серпня 2021 року. Вона хворіла на рак, і Андрій доглядав за нею вдома.

На той час у сім’ї виховувалися дев’ятеро дітей. Андрій умів готувати, прати, доглядати хворих – за роки великої сім’ї довелося навчитися всього. Та відтепер йому самому потрібно було організовувати щоденне життя родини, стежити за навчанням, здоров’ям, домашніми справами.

Допомагали старші діти. Вони брали на себе частину обов’язків, підтримували молодших. Андрій пригадує, що в перші місяці спав по чотири-п’ять годин, іноді й менше.

Згодом друг розповів йому про страх дітей, про який Андрій Іванович навіть не здогадувався. Виявилося, вони не були впевнені, що після смерті мами зможуть залишитися вдома. Товариш порадив Андрію Зарічнюку поговорити з ними й прямо сказати, що вони й надалі житимуть разом.

Чоловік досі дивується, як діти могли припустити, що він із ними розлучиться. Адже декого вони з Оксаною прийняли ще немовлям, інших – зовсім маленькими. Вони виросли в цьому домі, звикли до своїх братів і сестер, до батьків, до всього, з чого складалося їхнє життя.

Для Андрія Івановича питання, чи продовжуватиме він виховувати дітей, навіть не виникало.

Згодом чоловік одружився вдруге. Наталія прийняла дітей, і тепер вони разом дбають про родину.

Дещо в домашньому укладі змінилося. Щось Наталія робить так, як колись Оксана, щось – по-своєму. Діти також підросли, стали самостійнішими. Але звички й традиції, яких навчила їх перша мама, залишилися з ними. Тепер багато з цього вони передають уже власним дітям.

Малинові уроки самостійності

Сини й доньки Зарічнюків давно мають власні турботи. Хтось створив сім’ю, хтось працює далеко від Рівного. Одні часто навідуються до батька, інші телефонують, коли випадає нагода. Є й ті, з ким зв’язок із роками послабшав.

Андрій ставиться до цього спокійно. Каже, дорослі діти самі вирішують, як будувати своє життя і підтримувати родинні стосунки.

Проте йому приємно, коли вони приходять у гості. Марійка, наприклад, знає, що тато дуже любить домашній торт «Наполеон». Тож часом пече його спеціально для нього.

Не менше тішить батька й те, що діти вміють працювати, заробляти, забезпечувати свої сім’ї. До самостійності він привчав їх змалку. І мав для цього особисту причину.

Коли Андрію було 23 роки, померла його мама. Молодший брат тоді ще навчався у школі, і Андрію довелося допомагати йому, водночас самому даючи раду життєвим труднощам. Він добре пам’ятає, як непросто починати доросле життя без підтримки.

Тому намагався, щоб його діти, виростаючи, мали не лише необхідні речі, а й певні заощадження. Та ще важливішим вважав навчити їх заробляти гроші.

Свого часу родина займалася вирощуванням малини. Діти допомагали збирати ягоди й отримували за роботу платню. Наприкінці сезону Андрій міг додати до заробленого ще стільки ж. Так заохочував працювати й відкладати гроші на майбутнє.

Не всім, звісно, подобалися довгі години на малиннику. А батько пояснював, що справа не тільки в ягодах. Важливо навчитися витримувати монотонну роботу, доводити почате до кінця, бачити результат своїх зусиль.

Тепер деякі його сини працюють у будівництві. Андрій із задоволенням розповідає, що вони добре заробляють і можуть самі себе забезпечити.

Двох його синів звати Іван. Рідний син Іван добровільно пішов служити у 2014 році, а в 2022-му знову став на захист України. Прийомного сина Івана призвали до ЗСУ в березні 2025 року.

Андрій Іванович розуміє, що не може прожити життя замість дітей. Але завжди намагався дати їм те, що допоможе впоратися з труднощами, коли поруч уже не буде батьків.

У великому домі тепер четверо

Нині з Андрієм та Наталією живуть дві доньки – Ірина й Маргарита.

Ірина прийшла до Зарічнюків ще маленькою. Маргарита з’явилася в родині значно пізніше, уже підлітком.

Андрію розповіли про дівчинку, яка перебувала в лікарні й потребувала сімейного догляду. Він поїхав познайомитися з нею, а згодом запропонував Наталії відвідати її разом. Так Маргарита стала частиною їхньої родини.

Дівчинці потрібні були лікування й допомога з навчанням. Андрій супроводжував її до Києва, де їй зробили операцію. Пригадує, як непросто було доглядати доньку після хірургічного втручання, особливо під час повітряних тривог, коли доводилося спускатися в укриття.

Згодом Маргарита змогла продовжити навчання. Через попередні обставини вона відставала від однолітків, тож для неї організували заняття, зокрема вдома.

На початку 2026 року родина Зарічнюків змінила офіційний статус. Більшість дітей уже виросли й почали самостійне життя, а на вихованні залишилося двоє. Тож дитячий будинок сімейного типу став прийомною сім’єю.

Андрій ставиться до цього спокійно. Розуміє, що вік уже не той, що двадцять років тому. Сьогодні він не лише батько, а й дідусь, має дорослих дітей та онуків.

Та Ірина й Маргарита залишаються вдома. А до старого будинку, який колись так важко було придбати й облаштувати, продовжують приїжджати ті, хто тут виріс.

«Дитина – це не річ»

До Зарічнюків не раз зверталися люди, які теж хотіли прийняти дітей у свою сім’ю, але вагалися, чи впораються. Андрія Зарічнюка розпитували про труднощі, про те, як знайти спільну мову з дитиною, яка росла без батьків, і чи можна до цього підготуватися.

– Не беріть дітей на емоціях. Дитина – це не річ, – радить Андрій Іванович.

Він пояснює: побачити дитину, поспівчувати їй і захотіти допомогти – ще не означає бути готовим стати батьком чи мамою. Адже це рішення не на кілька днів, а на роки. І важливо не лише те, чи зможете ви полюбити дитину, а й чи відчує вона себе поруч із вами своєю.

Тому Андрій Іванович радить не поспішати. Спочатку познайомитися, поспілкуватися, за можливості провести разом якийсь час. Придивитися одне до одного. І лише тоді вирішувати, чи готові ви жити однією сім’єю.

Сам він також багато чого навчився у дітей. Зокрема й того, що батько не завжди має рацію. Бувало, когось посварить, не розібравшись, або забуде про обіцянку. Тоді доводиться визнавати помилку й просити вибачення.

– Як ти навчиш дитину вибачення просити, коли сам не вибачаєшся перед дитиною, якщо ти не правий? – запитує він.

І пригадує одну кумедну історію. Якось під час сімейної молитви маленька Марійка нагадала Богові, що мама обіцяла їй цукерку, але так і не дала. Оксана просто забула. Після такої молитви, звісно, обіцянку виконала.

Андрій усміхається, розповідаючи про це. Каже, завжди просив дітей нагадувати йому навіть про найменші обіцянки. І не мовчати, якщо він учинив несправедливо. Бо коли дітей багато, батько може чогось не помітити, не почути чи просто забути. А невисловлена образа нікуди не зникає.

У розмові Андрій Іванович часто згадує Бога. Він переконаний, що саме віра допомогла їм з Оксаною колись наважитися прийняти дітей, пережити роки нестатків, а після смерті дружини дала йому сили продовжити виховання самому. За все пережите він дякує Господу, хоча й не приховує: були втома, помилки й ночі, коли майже не вдавалося поспати.

Андрій Іванович хотів би, щоб християни незалежно від конфесії, усі, хто любить Бога, частіше приймали у свої сім’ї дітей, які залишилися без батьків. Своїх 23 прийомних дітей він називає «народженими серцем», а двох рідних – «народженими тілом».

Він посилається на слова з Євангелія від Матвія (18:5): «І хто прийме таку дитину в Ім’я Моє, той Мене приймає».

Є в нього й інше спостереження: батьківська ласка потрібна навіть тим, хто, здавалося б, давно виріс із віку, коли просяться на руки.

Андрій Іванович згадує дівчинку, яка прийшла до їхньої родини вже підлітком. Вона дуже хотіла, щоб тато носив її на руках. Підняти її було нелегко, тож він підтримував доньку, як міг, і так проходив із нею коридором.

Вона була вже майже доросла, та їй хотілося того, чого колись бракувало, – просто пригорнутися до тата й побути маленькою.

І він брав її на руки.