Родина роками шукала батька через Червоний Хрест і СБУ, а він зʼявився на суд із-за кордону через Електронний суд
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 28 вересня 2026 року розглянув справу № 216/4546/23 за заявою неповнолітньої доньки про визнання її батька безвісно відсутнім.
Суд касаційної інстанції перевірив, чи були передбачені статтею 43 ЦК України підстави для такого визнання, якщо батько тривалий час не проживав за місцем постійного проживання, але під час судового розгляду його особу було встановлено, він підтримував зв’язок із судом та особисто брав участь у справі.
Питання має значення для справ, у яких тривала відсутність людини за місцем проживання поєднується з невідомістю її фактичного місцезнаходження, що особливо актуально у воєнний час.
Обставини справи
У липні 2023 року неповнолітня донька звернулася до суду із заявою про визнання її батька безвісно відсутнім та зобов’язання Криворізького районного відділу поліції внести відомості про його зникнення до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Законним представником неповнолітньої була її мати.
Заявниця зазначала, що після ухвалення 26 травня 2022 року рішення у іншій цивільній справі її батько з 27 травня 2022 року перестав підтримувати будь-який зв’язок із сім’єю, не з’являвся за місцем проживання та роботи, не повідомляв родичів, знайомих чи сусідів про причини своєї відсутності та місце перебування. Зв’язатися з ним телефоном також було неможливо.
Мати неповнолітньої неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами про розшук батька. Члени сім’ї та родичі також намагалися встановити його місцезнаходження. Крім того, мати зверталася до Міністерства оборони України, територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Служби безпеки України, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Державної прикордонної служби України та інших уповноважених органів.
З отриманих відповідей та відомостей із відкритих джерел заявниці стало відомо, що її батько міг перебувати в районі хутора Кривого Корочанського району Бєлгородської області Російської Федерації. Підтвердити або спростувати цю інформацію не вдалося.
30 листопада 2024 року відомості про батька заявниці були внесені до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Заявниця вважала, що оскільки за місцем його постійного проживання тривалий час були відсутні достовірні відомості про його місцезнаходження, існують підстави для визнання його безвісно відсутнім. Вона також зазначала, що встановлення такого юридичного факту необхідне для вирішення питань, пов’язаних із виконанням судового рішення, припиненням батьківських обов’язків та забезпеченням соціальних гарантій дитини в умовах збройного конфлікту.
Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 4 вересня 2025 року у задоволенні заяви відмовив.
Суд установив, що батько заявниці неодноразово брав участь у справі як заінтересована особа, подавав процесуальні документи через підсистему «Електронний суд», підписані його кваліфікованим електронним підписом, а також заперечував проти задоволення заяви про визнання його безвісно відсутнім.
Під час судового засідання, проведеного в режимі відеоконференції, суд установив його особу шляхом перевірки даних кваліфікованого електронного підпису та паспорта громадянина України, який він продемонстрував під час відеозв’язку. Батько заявниці повідомив суду, що перебуває за межами України, підтримує зв’язок із судом, бере участь в інших судових справах та сплачує аліменти на утримання дитини.
Суд першої інстанції також урахував інформацію Державної прикордонної служби України про те, що 1 листопада 2022 року батько заявниці виїхав з України через пункт пропуску «Рава-Руська», а також відсутність даних про його смерть чи визнання зниклим безвісти у встановленому законом порядку.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 квітня 2026 року залишив рішення без змін. Апеляційний суд зазначив, що заявниця не довела відсутності відомостей про дійсне місце перебування її батька та неможливості отримання таких відомостей. Навпаки, під час розгляду справи було встановлено, що він перебуває за межами України, підтримує зв’язок із судом, подає процесуальні документи, зазначає адресу для листування та контактний номер телефону.
У касаційній скарзі заявниця та її законний представник просили скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення заяви. Вони, зокрема, посилалися на неправильне застосування статті 43 ЦК України, неврахування факту внесення відомостей про батька заявниці до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, неналежне дослідження доказів та низку процесуальних порушень.
Позиція Верховного Суду
Суд зазначив, що відповідно до статті 43 ЦК України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
ВС вказав, що закон пов’язує можливість визнання фізичної особи безвісно відсутньою з установленням сукупності юридичних фактів, які утворюють предмет доказування у справі.
До такого юридичного складу належать: відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи за місцем її постійного проживання; відсутність відомостей про її фактичне місцезнаходження та неможливість отримати такі відомості; сплив одного року з дня одержання останніх відомостей про місце перебування особи або з дня, визначеного відповідно до частини другої статті 43 ЦК України; наявність у заявника правової заінтересованості у вирішенні питання про визнання особи безвісно відсутньою.
Суд зазначив, що безвісна відсутність є встановленим у судовому порядку фактом тривалої відсутності фізичної особи за місцем її постійного проживання за умови неможливості встановити її місце перебування. При цьому під час вирішення питання про визнання особи безвісно відсутньою застосовується презумпція того, що така особа є живою, однак її місцезнаходження невідоме, причому ця презумпція має спростовний характер.
ВС звернув увагу і на правила доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Водночас доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Оцінивши обставини справи, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій.
ВС вказав, що встановивши, що батько заявниці особисто вступив у справу як заінтересована особа, неодноразово подавав до суду процесуальні документи через підсистему «Електронний суд», які були підписані його кваліфікованим електронним підписом, заперечував проти задоволення заяви, а також брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, під час якого суд установив його особу за даними кваліфікованого електронного підпису та паспорта громадянина України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність передбачених статтею 43 ЦК України підстав для визнання його безвісно відсутнім.
Суд зазначив, що сам собою факт відсутності батька заявниці за місцем реєстрації чи припинення його особистого спілкування із заявницею не є достатньою правовою підставою для визнання його безвісно відсутнім, оскільки під час розгляду справи були наявні відомості про особу, її участь у процесі, засоби зв’язку з нею та її процесуальну позицію щодо заявлених вимог.
Верховний Суд окремо розглянув доводи про те, що перебування батька заявниці за межами України, зокрема на території держави-агресора, унеможливлює перевірку його фактичного місцезнаходження.
ВС вказав, що для вирішення питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою визначальним є не встановлення точної адреси її перебування, а з’ясування наявності або відсутності відомостей про місце перебування такої особи, можливість зв’язку з нею, встановлення її особи та підтвердження факту її існування. У цій справі відповідні відомості були отримані безпосередньо судом під час розгляду справи.
Окремо Суд оцінив значення внесення відомостей про батька заявниці до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
Суд зазначив, що посилання заявників на внесення відомостей про батька заявниці до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, також не є безумовною підставою для визнання його безвісно відсутнім у порядку статті 43 ЦК України.
ВС вказав, що правовий статус особи, зниклої безвісти за особливих обставин, та визнання фізичної особи безвісно відсутньою є різними правовими інститутами, які мають самостійні підстави виникнення, порядок застосування та правові наслідки.
Тому внесення особи до відповідного Реєстру не звільняє заявника від обов’язку довести наявність сукупності юридичних фактів, необхідних для застосування статті 43 ЦК України.
Верховний Суд також зазначив, що визначальним у цій справі було не саме собою підтвердження виїзду батька заявниці за межі України, а встановлення його особи, підтвердження можливості зв’язку з ним та його безпосередня участь у розгляді справи.
Щодо доводів про неналежну ідентифікацію заінтересованої особи Суд зазначив, що її було перевірено за даними кваліфікованого електронного підпису, за допомогою якого здійснювався вхід до підсистеми «Електронний суд» та підключення до відеоконференції, а також шляхом перевірки паспорта громадянина України.
Належних і допустимих доказів, які б спростовували встановлені судами обставини або свідчили про участь у справі іншої особи, заявники не надали.
ВС також відхилив доводи про незаконний склад суду. Суд зазначив, що справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою розглядаються судом у складі одного судді і двох присяжних. У цій справі рішення суду першої інстанції було ухвалене суддею та двома присяжними, які входили до складу суду під час розгляду справи, а паперовий оригінал рішення містив їхні власноручні підписи.
ВС вказав, що законодавство не передбачає обов’язку накладення присяжними кваліфікованих електронних підписів на електронний примірник судового рішення, який формується для внесення до Реєстру. Вирішальним є належне підписання оригіналу судового рішення складом суду, що у цій справі дотримано.
Суд також відхилив доводи про незаконність складу суду через зміну присяжних під час тривалого розгляду справи. Верховний Суд зазначив, що сам собою факт зміни присяжних під час тривалого розгляду справи не свідчить про порушення вимог процесуального закону.
Окремо ВС зазначив, що неподання або несвоєчасне подання декларації особою, на яку поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції», саме собою не припиняє її повноважень, не має наслідком автоматичного виключення зі списку присяжних та не свідчить про незаконність її участі у здійсненні правосуддя.
Не погодився ВС і з доводами про недослідження доказів та необґрунтоване відхилення клопотань. Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій надали оцінку доказам, які стосувалися предмета доказування, зокрема відомостям органів державної влади, матеріалам кримінального провадження, інформації щодо перетину державного кордону, документам учасників справи та поясненням заінтересованої особи.
Таким чином, Верховний Суд залишив касаційну скаргу неповнолітньої заявниці та її законного представника без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду — без змін.
У цій справі суд безпосередньо встановив особу батька заявниці, підтвердив його існування, можливість зв’язку з ним та його особисту участь у судовому процесі. Тому підстав для визнання його безвісно відсутнім не було.
Водночас внесення відомостей про людину до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин не є безумовною підставою для її визнання безвісно відсутньою, оскільки ці правові інститути мають різні підстави виникнення, порядок застосування та правові наслідки.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
