Шепетівка провела в останню земну дорогу солдата Олександра Пипича
Сьогодні, 4 жовтня, серце Шепетівки знову плакало гіркими сльозами. Громада прощалася із солдатом Пипичем Олександром Олександровичем, водієм З десантно-штурмового відділення 1 десантно-штурмового взводу З десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, мужнім воїном, який виборював право на життя та свободу України і, внаслідок влучання ворожого fpv-дрону, загинув 27 вересня 2025 року у бою на Покровському напрямку Донецької області.
Олександр Пипич народився 10 квітня 1990 року в місті Шепетівка у сім’ї робітників — Олександра Петровича та Людмили Трохимівни. Мав п’ять братів та сестру. Ріс допитливим і життєрадісним, завжди готовим підтримати близьких словом і ділом, а його усмішка та доброта залишалися з ним усе життя. З 1997 по 2007 рік навчався у Шепетівському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І—III ступенів-пансіон». З дитячих років вирізнявся добротою, товариськістю та відповідальністю, завжди прагнув допомогти іншим.
З листопада 2009 року по листопад 2010 року проходив строкову військову службу у військовій частині Державної спеціальної служби транспорту і зв’язку. Повернувшись додому, здобув професію електрогазозварювальника у Шепетівському професійному ліцеї. Ця спеціальність допомогла йому стати справжнім майстром, адже він завжди любив майструвати. У 2013 році закінчив курси в Центрі підготовки моряків «Авант» в м. Іллічівськ (з 2016 року — Чорноморськ) та отримав кваліфікацію «Моторист II класу». У вересні 2014 року Олександр уклав контракт на військову службу у одній з військових частин міста. Працював водієм-топогеодезистом. Його відповідальність і сумлінність завжди викликали повагу побратимів.
Життя Олександра змінилося у 2022 році, коли він познайомився в мережі Інтернет зі своєю майбутньою дружиною Зоряною. Між ними швидко зародилися щирі почуття, і у 2023 році вони одружилися. У 2024 році в сім’ї Пипичів народилася донечка Сніжана. Олександр мріяв виховати її у любові й турботі, бачити, як вона росте щасливою, і дарувати їй свою безмежну батьківську ніжність.
У січні 2025 року Олександра відправили на навчання до Житомира, а далі — служба на Сумщині та Донеччині. Навіть перебуваючи у найважчих умовах війни, він завжди казав дружині: «Все добре», намагаючись оберігати її від тривог. Завжди, де б не перебував, чоловік знаходив можливість подзвонити чи написати додому, щоб рідні відчували його поруч.
26 вересня він востаннє зв’язався з дружиною, повідомив, що все добре і вирушає на завдання. Наступного дня, 27 вересня 2025 року, зв’язок з ним обірвався. Саме цього дня він загинув у бою в Покровському районі Донецької області, залишившись вірним Україні до останнього подиху.
Усі, хто знав Олександра, пам’ятають його як світлу людину — веселого, доброго, уважного. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди брав на себе відповідальність і тримав слово. Побратимам був вірним другом, рідним — опорою, дружині і доньці — надією і захистом. Любов і пам’ять про Олександра залишилися з ними назавжди.
Серце Олександра Пипича билося в унісон із серцем України. Він жив вірою у Перемогу, і навіть тоді, коли смерть підкралася на полі бою, залишався непохитним. До останнього подиху воїн стояв на варті незалежності, виконуючи свій обов’язок перед народом і державою.
