Сім років тому був той самий страшний день — з червоною доріжкою перед новоспеченим президентом, з поцілунком Лисого у стрибку, з бикуванням з трибуни Верховної ради і з божевільним ревінням щасливого натовпу.
Два роки.
Два роки тому скінчилася його чорна каденція, впродовж якої тут мав би вирости райський сад, натомість він про€бав геть усе.
І почалися безкінечні роки «каденції понад каденцію» — бо я не знаю, як це пекло назвати. Коротше, президентство Зеленського продовжене до останнього українця.
СІМ З ПʼЯТИ
РОКІВ «ПРОСТОТИ»
20 травня 2019 року був понеділок.
Зважаючи на потяг представників нової влади до забобонів, оккультності та радянської кінокласики, можна було б очікувати обрання ними іншої дати. Бо «что б оні нє дєлалі — нє ідут дєла: відно, в понєдєльнік іх мама роділа».
Учасники процесу розповідають, що представники команди Зеленського і правда намагались поставити інаугурацію на інший день. Але перед 20 травня випали дати, де веселитись якось не личило: 18 травня — День памʼяті жертв геноциду кримськотатарського народу, 19 травня — День памʼяті жертв політичних репресій. Чекати ж ще день-два (час був до 30 травня) не хотіла «команда Зе»: дуже кортіло до важелів управління.
Бенефіціари кампанії — Коломойський, Шефір,- та й сам Зеленський роздавали інтервʼю, в яких просто випромінювали нетерпіння. І примиритися з росією, і виправити «перегини» українізації, і розправитися з опонентами… словом, повернути усе, як було.
Тож задовольнилися понеділком. Зеленський став Президентом України, обіцяючи за один термін продемонструвати нову якість політики.
Практично всі обіцянки були виконані з точністю до навпаки. Про це багато написано:
— замість миру — повномасштабна війна;
— замість боротьби з корупцією — небачений навіть за януковича її розгул, притому близько 40% опитаних вважають, що Зеленський бере в ній участь, а близько 30% — що добре обізнаний;
— замість покращення життя і вирішення соціальних проблем — падіння економіки вже восени 2019, до ковіду і повномасштабного вторгнення…
Виявилось, що «хуже — будєт». Експериментально підтверджено шкідливість обрання випадкових людей, яких за допомогою медіа технологій привели до влади, щоб «і внукам хватіло», як оцінювали новопризначені «новиє ліца» обсяг здобутого трофею.
Переможці-2019 використали, і ще й посилили суспільний запит на те, з чого живляться усі популісти:
• на «простоту» вирішення питань;
• на емоційне полегшення після шоку від нападу росії;
• на “неполітика” — чарівника, який здатен виконувати бажання: бо люди ж хочуть дива, тож хіба можливо їм його не забезпечити?
• на відмову від складних відповідей.
Українці тоді проголосували за ретельно продану їм надію, що складну історію можна “перемкнути, наче телеканал”.
Але реальність завжди рано чи пізно приходить по політичний маркетинг. Питання лише ціни…
Сім років потому ми значно краще розуміємо: державу неможливо замінити серіалом. А історію — хвацьким сценарієм. Медіапроект «Україна на сцені» провалився з тріском. І розгрібати цей мотлох проблем тепер доведеться усім разом.
Rostyslav Pavlenko
7 років тому в Україні розпочалася епоха малоросійства,
зради, брехні, небаченої корупції та руйнування держави.
До влади прийшла людина,
для якої Україна була лише «актрисою із німецьких фільмів»
і стала місцем шаленого збагачення на крові.
Людина, для якої головним завданням було заглянути в очі путіну і яка привела в нашу країну велику війну.
Людина, що йшла під гаслом боротьби з корупцією,
а насправді очолила її.
Людина, що хотіла об’єднати всіх «какой разницей»,
але з’єднала країну лише цвинтарями під синьо-жовтими знаменами.
Людина, що клялася бути гарантом цілісності й суверенітету,
але здала Україну в Омані.
Яка безмірно веселилась і цілувала лисини своїх друзів — і привела за собою в Україну безмежне горе, біль і сльози.
За яку є і буде безкінечно соромно.
.
Пішов восьмий рік “країни мрій”
Сім років тому нам продавали не просто президента. Нам продавали відчуття, що країну можна перезапустити одним красивим текстом з парламентської трибуни.
20 травня 2019 року Володимир Зеленський говорив про країну, де всі рівні перед законом, де немає “відкатів, потоків і дерибанів”, де чесні правила гри, де президент готовий втрачати рейтинги заради складних рішень, і де фраза “президент потихеньку краде, бо всі ж так роблять” звучить як ганьба, а не як короткий опис політичної реальності. Ця фраза справді була в його інавгураційній промові. Як і фраза про те, що “кожен з нас — Президент”.
Тоді це виглядало як велика моральна претензія до старої системи. Сьогодні це читається вже майже як чорний гумор, бо найбільша трагедія Зеленського не в тому, що він не виконав усі свої обіцянки, а в тому, що він мав у руках історичний шанс зламати стару логіку української влади — і замість цього дуже швидко став її новою обкладинкою.
Бо можна багато говорити про війну, про обставини, про об’єктивні труднощі, і частина цього буде правдою. Але війна не змушувала призначати “своїх”. Війна не змушувала будувати ручну вертикаль. Війна не змушувала плутати державу з офісом, інституції з лояльністю, а відповідальність з телевізійною картинкою.
І от у цьому вся гіркота. Люди голосували не за чергову декорацію, не за нову серію старого серіалу, не за те, щоб “погані попередники” просто змінилися на “наших хороших”, які теж швидко вивчили всі маршрути до потоків, посад, контролю і красивих пояснень.
Люди голосували за шанс.
А шанс — це дуже дорога річ. Його не можна покласти в тумбочку й дістати потім. Його або використовують, або зливають. І коли сім років потому ми знову говоримо про кумівство, ручне управління, закриті рішення, політичну безвідповідальність і державу, яка досі тримається не на інституціях, а на нервах людей, то це вже не просто невиконані обіцянки.
Це вирок цілій політичній культурі, в якій красиві слова вважаються реформою, а емоційна довіра народу — безлімітною кредитною карткою.
Пішов восьмий рік “країни мрій”.
Тільки мрії, як виявилося, теж мають строк придатності. Особливо тоді, коли за них платять не рейтинги, а люди.
