Симиренки з Черкащини: цукор, пароплави, «Кобзар» і яблуко, яке знає вся Україна

Майже 180 років тому, коли в Україні ще існувало кріпацтво, на Городищині вже було робітниче містечко з тротуарами, газовими ліхтарями, школою та лікарнею. А ще були театр та крамниці. Тут робили цукор і будували пароплави. Усе це тогочасне диво створили дві родини: Симиренки та Яхненки. Згодом тут, у селі Мліїв, народилися видатні науковці і виросли найвідоміші в Україні яблука. 

Тож якими були підприємці Симиренки? Як їм жилося у Млієві на Черкащині? Куди підприємці вкладали свої гроші? Про це та більше – далі у матеріалі. 

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко»

Великий родинний бізнес Симиренків розпочав Федір. Він народився на Платоновому хуторі (нині – село Мліїв, – ред.) і був вихідцем із родини козака. За найпоширенішою версією, Федір був кріпаком і зумів викупити себе та рідних із кріпацтва. 

Побравшись із Анастасією Яхненко, розпочав із Яхненками власну справу. Спочатку з тестем та його синами орендували млини у Смілі (Яхненки були зі Сміли). Федір із братами Яхненками продавали борошно і зерно, торгували кожухами й виробами зі шкіри, а також худобою. Так з’явилася фірма «Брати Яхненки і Симиренко». 

Етикетка фірми «Брати Яхненки і Симиренко»

Окрім заробітку грошей, фірма була відома своєю благодійністю. «У нужденному 1830 році фірма українських підприємців врятувала від голодної смерті понад 10 тисяч мешканців Черкащини, годуючи упродовж кількох місяців у своїх садибах тих, хто цього потребував», – пише симиренкознавець Петро Вольвач. 

Наприкінці 1830‐х років граф Бобринський побудував у Смілі цукровий завод. Брати Яхненко і Симиренко придбали у нього 10 тисяч пудів цукру‐рафінаду. Цукор перепродали у своїх крамницях в Одесі, Севастополі та Миколаєві. Фірма тоді заробила близько 100 тисяч рублів — великі гроші. Це спонукало замислитися над власним цукровим виробництвом.

Новатор Платон Симиренко

Платон Симиренко, старший син Федора, народився в 1821 році. Він здобув гарну освіту. Після закінчення приватного пансіону в Одесі Платон повернувся на Черкащину, щоб допомагати батькові. Тут він і зацікавився виробництвом цукру: стажувався на цукровому заводі у Смілі, потім – на цукрових заводах у Європі. Залучивши французьких майстрів, саме він ініціював будівництво новітніх заводів у Ташлику та Руській Поляні. Ташлицький завод Яхненків і Симиренків став першим в Російській імперії паровим пісково‐рафінадним заводом. 

Платон Федорович Симиренко. Фото: Державний архів Черкаської області

Платон чудово розумівся на сучасних технологіях.

Попри вже набутий досвід, він вирішив здобути ще й найкращу європейську освіту. Платон вступив на навчання до Паризького політехнічного інституту, де здобув диплом інженера‐технолога цукрового виробництва. Паралельно він відвідував Вищі курси садівництва.

Цукровий завод, пароплави та містечко для працівників у Млієві

У середині 19 століття бізнес Яхненків і Симиренків розквітав. Усе це сталося у період активної роботи Платона. Він переконав батька і дядьків збудувати великий і сучасний цукровий завод у Млієві (1848 рік). Це була семиповерхова будівля із найсучаснішим європейським обладнанням, а цукор із Черкащини продавався по всій імперії. 

Мліївський цукровий завод, 1848 рік. Фото: Державний архів Черкаської області

Ще одним великим кроком у розвитку бізнесу стало зведення машинобудівного заводу. Там виготовляли обладнання для цукрових заводів. А згодом, у 1851 році, виготовили перші металеві пароплави – «Українець» та «Ярослав», – якими доставляли цукор до чорноморських портів.

Пароплав  «Українець», побудований на Мліївському заводі Яхненків‐Симиренків. Фото: Державний архів Черкаської області

У праці «Діяльність визначних представників родини Симиренків» Петро Вольвач пише: «Платон Симиренко, як представник справжньої європейської культури, під впливом французьких мислителів мріяв створити на своїх підприємствах капіталізм із «людським обличчям». Підприємці збудували ціле містечко для робітників. Там була школа, технічне училище, лікарня, церква, магазини та житло для людей, які працювали на заводах. Вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, у містечку був водогін, каналізація та центральне опалення. На той час це були незвично чудові умови для працівників: до скасування кріпосного права було ще понад десять років, а працівники у Млієві вже мали восьмигодинний робочий день. «У краї з переважно кріпосним населенням це рідкісне явище було світлим і глибоко відрадним», – пише Михайло Чалий, перший біограф Тараса Шевченка.

Гроші на «Кобзар»

Тараса Шевченка із Симиренками пов’язує знайомство із Платоном.

У 1859 році, після заслання, Тарас Шевченко вирішив поїхати на рідну Черкащину. У цій поїздці він і познайомився з Платоном Симиренком. «…він Дніпром вирушив у Прохорівку, на Михайлову Гору до М. О. Максимовича. Прогостювавши там кілька днів, поет так само по Дніпру поплив до Городища, на цукровий завод Яхненка і Симиренка», – пише Михайло Чалий. Шевченко був у захваті від умов життя у містечку для працівників, яке побудували Яхненки й Симиренки.

Якось у розмові під час цього візиту хтось зауважив, що «Кобзаря» давно немає в продажу. Шевченко ж відповів, що йому бракує грошей на друк. Тоді Платон Симиренко запропонував поетові фінансову допомогу.

«Кобзар» 1860 року надрукували із приміткою: «Коштом Платона Симиренка».

«Кобзар» 1860 року виданий за кошти Платона Симиренка

У березні 1860 року, коли «Кобзар» уже видали, Варфоломій Шевченко, троюрідний брат Тараса Шевченка, писав братові таке: «Платон Федорович як побачив «Кобзаря», то дуже зрадів, а як глянув, що надруковано «коштом Платона Симиренка», то так розсердивсь, що аж поблід: «Оце не по‐нашому, каже, не по‐нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала… нащо це мені здалося?»

Це було останнє видання «Кобзаря» за життя поета. Симиренкознавець Петро Вольвач писав, що Платон Симиренко і Тарас Шевченко мали намір разом видавати підручники для україномовних шкіл. Проте цього не сталося. Шевченко помер сорокасемирічним у 1861 році. Платон Симиренко помер за два роки після цього – у 1863 році. Йому було всього 43. 

Василь Симиренко

Через чотири роки після смерті Платона помер його батько Федір і «майже всі засновники фірми». Їхня смерть, а також вороже ставлення царської влади спричинили подальший занепад бізнесу. 

Після смерті Платона Симиренка додому повернувся його молодший брат – Василь. За два роки до того, у 1861 році, він отримав диплом інженера‐технолога з цукроваріння. Диплом він здобув у Паризькому політехнічному інституті (там, де й Платон) і багато практикувався. 

Василь Федорович Симиренко

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» на той час була у фінансовій скруті. Василь намагався отримати державний кредит і так вирішити проблему з грошима. Місяцями Василь оббивав пороги столичних кабінетів. «Однак міністерство фінансів відмовило, – пише симиренкознавець Петро Вольвач, – адже українські підприємці, яких українофоби неодноразово звинувачували в українофільстві, довго перебували в полі зору поліцейського жандармського управління». 

Фірма занепадала, і Василь Симиренко вирішив відійти від її справ. Проте він не полишив цукроваріння і почав усе спочатку.

Сидорівський цукровий завод 

Василеві було близько сорока, коли він придбав занедбаний цукровий завод у селі Сидорівці (нині Звенигородського району, – ред.). Окрім заводу, він купив землю, на якій висадили цукрові буряки. Василь знав свою справу: він запровадив нові технології і реконструював завод. Василь Симиренко перетворив Сидорівський цукровий завод на одне з найбільш модерних підприємств тогочасної Російської імперії. Окрім цукрового заводу, у Сидорівці також було перше в російській імперії виробництво пастили. Називалася пастила «Українською» і її експортували до Європи. Пастилою опікувалася дружина Василя Симиренка – Софія. 

У Сидорівці Василь та Софія мали будинок, сад і парк. І як колись батько та старший брат Василя, тут Симиренки дбали про якість життя місцевих селян. У селі були дві україномовні школи, лікарня та бібліотека. А ще – аматорський театр. Свого часу у сидорівському театрі виступала Марія Заньковецька, а Михайло Старицький був режисером. На підприємстві Симиренків у той час працював також Павло Чубинський, автор тексту Гімну України. Його прийняли у себе Симиренки, коли той повернувся із заслання. У праці «Помістя Симиренків у контексті культурно‐музичного розвитку Черкащини» Віктор Бондарчук пише: «…Павло Чубинський опікувався розвитком музичної культури при підприємстві… він влаштовував вечірки, бали з музикою, вистави, в яких і сам постійно брав участь. Щодо вистав, то він прославився роллю Возного в «Наталці Полтавці» Котляревського». 

«Хорс засіяв»

Василь Симиренко не лише цінував українську культуру, а й підтримував її грошима. Коли його бізнес став прибутковим, Василь почав віддавати 10 % прибутку на допомогу українським культурним діячам. Протягом багатьох років він фінансував журнал «Кіевская Старина», не афішуючи цього. Він підтримував видавництво «Вік», кілька видань «Кобзаря», допомагав Коцюбинському, Грінченкові, Лисенку та багатьом іншим. Василь Симиренко давав гроші на видання газет «Рада», «Громадське слово», «Громада», «Літературно‐науковий вісник» та робив багато інших щедрих внесків. А у 1912 році дав 100 тисяч рублів на купівлю будинку для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Василь не був публічним меценатом, і у творчих колах його прозвали Хорсом (від назви бога сонця, – ред.). Коли Василь фінансував якусь справу, люди казали: «Хорс засіяв», не називаючи імені Василя. 

«Кіевская Старина», «Літературно‐науковий вісник» та газета «Рада» – лише декілька видань, які фінансово підтримував Василь Симиренко

Хорс помер 1915 року, а його дружина 1924‐го. Пара не мала дітей, тому усі свої гроші вони заповіли на «українські справи». 

Василя Симиренка поховали на Аскольдовій могилі у Києві. Його могила до сьогодні не збереглася.

Колишній будинок Василя і Софії Симиренків у Києві на вул. Десятинній, 9. Нині там – Посольство Великої Британії в Україні

Читайте також. Там, де досі живуть Кайдаші: як у Стеблеві руйнують міфи про Нечуя‐Левицького.

Левко Симиренко — фундатор українського промислового садівництва

Левко був племінником Василя – сином Платона Симиренка. Він народився у 1855 році. Левко навчався в одеській гімназії, у 1874 році вступив на природниче відділення Київського університету. Ще за життя в Одесі Левко долучився до студентського руху, а в Києві – до протиурядових активістів. Студенти‐активісти мали проблеми з адміністрацією. Багатьох вигнали з університету. Левкові ж, з допомогою впливових родичів, вдалося просто перевестися до університету в Одесі. Та саме у той час посилився вплив революційної організації «Народна воля» (відомої тим, що її учасники вбили Алеєксандра II). Як пише Петро Вольвач, Левко «тісно співпрацював» з організацією. Попри арешти, він зумів закінчити університет. І вже перебуваючи в Мценській пересильній в’язниці, Левко Симиренко здобув науковий ступінь кандидата природничих наук. 

Левко Платонович Симиренко

Після цього Левка Симиренка відправили до Сибіру в заслання. Та навіть там він не полишив навчання і, будучи молодим науковцем, вивчав рослини Красноярського краю. А згодом почав експериментувати. Завдяки його старанням у Красноярському краї почали рости цитрусові, виноград, фрукти та овочі. 

Саме там, далеко від дому, Левко познайомився з першою дружиною Альдоною. Після довгих прохань, після того, як мати Левка змушена була звертатися до царя, а в Левка з Альдоною помер первісток, парі дозволили поїхати на Платонів хутір, у родинний дім Симиренків. 

Там у 1887 році Левко Симиренко створив плодовий розсадник. Це була перша науково‐виробнича установа тодішньої російської імперії. «Тому, – вважає Петро Вольвач, – відлік українського наукового садівництва маємо вести від цієї дати, а самого видатного вченого потрібно вважати фундатором українського промислового садівництва». 

Колекція Левка Симиренка налічувала три тисячі сортів рослин. 

Українське яблуко «Ренет Симиренка»

Сад, у якому виросла яблуня сорту «Ренет Симиренка», заклав ще батько Левка – Платон. Левко ж цю яблуню «знайшов» і детально описав у праці «Кримське промислове плодівництво». І саме із саду у Млієві цей сорт поширився світом. Садівники російської імперії відмовлялися визнавати унікальність сорту. Мати популярний сорт яблук, названий прізвищем політв’язня, було б ганебно. Проте Левко зумів довести унікальність сорту. Ренет Симиренка став символом українського садівництва. 

«Якби за своє коротке й сповнене трагізму творче життя Левко Платонович не зробив би нічого, крім популяризації та впровадження у виробництво цього уславленого українського сорту яблуні, то навіть і тоді його ім’я мало б бути вкарбоване золотими літерами в історію вітчизняного садівництва», – писав Петро Вольвач. Та Левко Симиренко зробив іще багато. Він був відомим у світі помологом (досліджував сорти плодових культур і займався розвитком садівничої науки, – ред.) і розширив цю галузь багатьма оригінальними розробками, зробивши вагомий внесок у садівничу науку.

«Кримське промислове плодівництво» Левка Симиренка

Убивство на Різдвяні свята

Пізно ввечері 5 січня 1920 року у вікно Симиренків постукали. Хатня робітниця нібито пішла подивитися, хто там, і сказала господареві — Левкові, — що там хтось просить меду до куті. Левко Симиренко визирнув у вікно. Той, хто прийшов, вистрілив Левкові Симиренку просто у шию. Чоловік стік кров’ю і помер уже наступного ранку. Хто саме стріляв, досі невідомо. Водночас відомо ось що: злодій не пограбував дім, а у 1919‐му хтось убив братів Левка. 

Перша вітчизняна праця з помології, яку перед смертю встиг написати Левко Симиренко, побачила світ лише через 40 років після його вбивства.

Тритомник «Помологія» Левка Симиренка. Виданий через 40 років після вбивства автора

Володимир Симиренко

Перша дружина Левка Альдона народила сина Володимира у 1891 році, коли Левко Симиренко вже був відомим науковцем. Батько з дитинства прищеплював синові любов до садівництва, а Володимир проявляв інтерес. Освіту він здобував у київській гімназії, потім, у 1912 році, вступив на агрономічний факультет Київської політехніки. Як і батько, син був у середовищі молодих активістів: його неодноразово заарештовували. 

Володимир Левкович Симиренко, 1930‐і роки. Фото: Державний архів Черкаської області

У часи Першої світової Володимир не брав участі у бойових діях через поганий зір. Натомість став уповноваженим із забезпечення крамниць на Південно‐Західному фронті. Після війни Володимир повернувся до навчання і здобув диплом. Він викладав в університетах, займався науковою діяльністю, створив декілька садівничих організацій, був редактором фахових часописів, а в міністерстві земельних справ часів Гетьманату керував садівничою галуззю. Володимир Симиренко стрімко зростав як професіонал. Завдяки йому Мліївська дослідна станція у 1920‐х роках стала головним методичним центром садівничої науки країни, а її напрацювання вивчали у світі. У той період у Млієві провели і дослідили природно‐кліматичне районування плодових культур, що стало неабияким відкриттям у світовому садівництві. 

Головний будинок Мліївської садово‐городньої дослідної станції, 1929 рік. Фото: Державний архів Черкаської області

Смертельний конфлікт

У Києві 1930 року Володимир Симиренко організував і очолив Всесоюзний науково‐дослідний інститут південних плодових і ягідних культур. А вже наступного року на всесоюзній нараді Володимир виступив проти методів селекції російського псевдонауковця селекціонера‐помолога Мічуріна. Та росіянин Мічурін мав підтримку від кремля та сталіна. Отож, Володимира та ще кількох його колег арештували у січні 1933 року. «А самого професора Володимира Симиренка, – пише Петро Вольвач, – енкаведисти представили «провідником і організатором шкідницько‐шпигунської організації». У ніч із 17 на 18 вересня 1938 року, під час останнього арешту, Володимира Симиренка розстріляли в урочищі Солянка під Курськом.

У 1960 році його реабілітували. Ні злочинцем, ні шпигуном Володимир Симиренко не був. 

До декомунізації в Україні було 167 вулиць, названих на честь псевдонауковця Мічуріна. Дві вулиці, названі на честь Володимира Симиренка, зараз є у Нікополі та Миколаєві. 

Платон Левкович, Володимир Левкович, Левко Платонович Симиренки і Тетяна Львівна Симиренко‐Михаеліс. Фото: Державний архів Черкаської області

Музей родини Симиренків у Млієві

До п’ятдесятиріччя мліївської станції, 25 листопада 1970 року, у будинку Симиренків створили Меморіальний будинок‐музей Левка Симиренка. Ініціатором був тодішній директор станції Микола Артеменко. Зараз у музеї – 11 залів, багато речей родини, наукові праці та світлини. Багато експонатів до музею передала донька Левка Симиренка, Тетяна. Допомагали також його діти Левко і Софія. 

Петро Вольвач і Тетяна Симиренко. Фото: Історична правда

Біля музею – справжні та символічні поховання Симиренків, а також церква. Мліївська дослідна станція помології має ім’я Левка Платоновича Симиренка.

Зображення Мліївської дослідної станції у Меморіальному будинку‐музеї Левка Симиренка. Фото: Ірина Ямборська

Симиренків часто асоціюють саме з яблуком «Ренет Симиренка». Проте яблуко – це лише крапля в морі внеску родини в українську історію. Основоположні наукові праці, меценатство та закладання основ людяного підприємництва – це те, з чим, окрім яблука, мають асоціюватися Симиренки. 

Ірина Ямборська

Читайте також. «Хто садить дерева – тому старість не страшна»: як сім’я з Черкащини вирощує абрикоси і ще сотні сортів рослин.

Читайте більше новин Черкас – головні події міста на «18000» та в телеграмі «18000 | Шо там у Черкасах