Я не загинув. Мене не поранило. Я просто стояв на власному подвір’ї десь на Дніпропетровщині — і дивився, як світ проходить повз мене, мов мене немає.
Ми з дружиною Ганною прожили в цьому домі майже пів століття. Тут ростили дітей, садили абрикоси, плакали над новинами й сміялися над дрібницями. Тут я прокидався кожного ранку, слухаючи, як вона ставить чайник. А сьогодні ми проводили те, що тепер називають «обовʼязковою евакуацією». Мовляв, заберіть, що треба, бо ж фронт наближається, і невідомо, чи буде до чого повертатися.
Ми швидко і з болем перебирали наші речі. Хоча для нас це не були речі. Це були фрагменти часу. Саме життя. Дружина на прощання провела рукою по старому буфеті. Тому самому, в який вона складала святкові тарілки й вишиті серветки, які ще її мама шила в 60-х. Я мовчки спостерігав. Але в той момент мені здалося, що щось хруснуло всередині.
Україна тепер повна людей, які несуть свої домівки у пакетах, коробках, валізах із зламаними колесами. Іноді здається, ніби старші люди зовсім зникли з радарів уваги — так, ніби ми стали тінями власного життя. Я бачу, як молодь сміється з наших сервізів, важких килимів, старих диванів, платівок.
Чую, як кажуть: «Навіщо вам це все? Кому воно треба?»
Але дозвольте сказати правду: нам боляче від цих слів набагато більше, ніж ми говоримо вголос. Ми розуміємо: світ змінюється. Та важко дивитися, як людям не потрібні речі, які ми берегли роками як частину своєї історії. А найважче — це відчуття, що й наші історії нікому не потрібні. Але пам’ятайте: час ходить колами.
Учора я бачив хлопця в широких джинсах, який слухав ремікси українських пісень 90-х, Степана Гігу, Зіброва, Попова та Іво Бобула, називаючи це «новою модою». Все, з чого ви смієтесь, колись було найкрасивішим. Все, що для вас «мотлох», колись пахло новим деревом, новими мріями. Той светр «оверсайз», який ви купили в секонді за сто гривень?
Мій брат носив його, коли повернувся з Афганістану, живий і заклопотаний, але нескінченно молодий. Ті кольори, якими ви фарбуєте кухню, — саме такою фарбою ми фарбували свою першу кімнату, коли нам було по двадцять два, і ми вірили, що життя буде довгим.
Ми теж були юними. Шаленими. Закоханими. Ми танцювали під Зінкевича і Яремчука, їздили на «Жигулях», цілувалися під дощем і будували країну, яку ви тепер захищаєте. Ми були сильними й красивими — задовго до того, як зморшки стали глибшими за наш життєвий досвід.
І ось моє прохання. Коли наступного разу побачите стареньку пару, яка повільно заходить у евакуаційний автобус, або дідуся, який розгублено стоїть у черзі за гуманітаркою, — не дивіться крізь них.
Не поспішайте зітхати. Погляньте на нас тепліше. Запитайте хоч щось. Побачте людину, а не статистику. Бо одного дня — швидше, ніж ви думаєте — хтось назве вашу музику «шумом», ваші речі — «мотлохом», а вашу зачіску на фото — смішною.
І коли прийде той день, ви зрозумієте. І вам теж захочеться, щоб хтось зупинився, подивився вам у вічі й побачив у вас не привида… а людину, яка жила, любила і до останнього трималася за свій дім.
Джерело: