32-річний Дмитро Верхоляк родом із Херсонщини. Працював за кордоном, однак у перші дні повномасштабної війни повернувся, аби захищати свою землю. Після отриманого на Донеччині поранення переніс ампутацію і нині відновлюється в Черкасах. Тут відкрив для себе ампфутбол і нині грає в команді з іншими ветеранами. Про те, як у відносно мирному місті заново вчився звикати до тиші та як спорт допомагає адаптуватися після фронту — ветеран розповів Суспільному.
Це — перша публікація із проєкту Суспільного “Із фронту — до спорту”. Ми поговорили із захисниками та захисницею, які отримали ампутації, але не зневірилися й досягли успіхів у спорті та підтримують інших військовослужбовців.
Дмитре, ви родом із Херсонщини, певний час працювали за кордоном. Що змусило?
Я родом із Херсонщини, певний час жив там, а потім поїхав на заробітки за кордон. Коли почалася повномасштабна війна, ми постійно дивилися новини, спостерігали, що відбувається — вони тут, а я там. Були вибухи, атаки на міста. Спершу в ще була надія, що за кілька днів це припиниться, ситуація зміниться, але потім, коли побачив, що це надовго, зрозумів, що потрібно збиратися і повертатися в Україну, захищати свій дім.
Чи говорили родичам, куди збираєтесь, радились із ними?
Ні, не радився, я від них взагалі це приховував. Вони думали, що я працюю. Коли телефонував, говорив, що все добре, багато роботи. Але настав момент, коли приховувати вже не було можливості, бо я не міг виходити на відеозв’язок. Мені довелося сказати все як є, а їм довелося це прийняти.
Я потрапив у Краматорський прикордонний загін, служив на посаді мінометника. Був на різних напрямках. Звісно, вони за мене хвилювалися, розпитували що і як. Але їх завжди намагався оберігати від того, що відбувається на фронті, говорити про побут чи якісь інші буденні речі. Вони своєю чергою завжди мені казали, щоб був обережним і головне — щоб живим повернувся.
Що на війні було найстрашнішим?
Коли перший раз потрапляєш на “нуль”, то звісно страх з’являється, бо тобі незвично, скрізь все вибухає, люди кричать. Я взагалі вважаю, що не боїться тільки дурень. Ну немає таких людей, які взагалі не бояться, хіба що вони брешуть. Страх є постійно, але він контрольований, це більше як інстинкт самозбереження.
Одного разу сталося так, що нас “спіймали” російські артилеристи, і коли снаряд розірвався біля мого товариша, я в якийсь момент подумав, що він загинув. Він певний час не відповідав, я навіть думав про найгірше. Це було найбільше, що мене злякало. На щастя, обійшлося, з товаришем усе було добре.
Який у вас був позивний?
“Південь”. Спочатку мене називали “Херсон”, але я вирішив обрати загальнішу назву. Оскільки я з півдня України, тому й вирішив, що буде Південь. Взагалі позивні у війську обирають по-різному: або, наприклад, за якоюсь особливістю людини, або в цивільному житті хтось мав якесь прізвисько. Мій побратим мій, який теж з Херсонської області, був Херсоном.
З вами на фронті були тварини, як вони допомагають?
На фронті у нас був кіт Піксель. Його потім забрав до себе побратим із Закарпатської області. Загалом тварини на війні — це підтримка, своєрідний антистрес. На фронті не вистачає ласки, а коти вони ж приємні такі: ляже на тебе, муркотить — і відразу відчуваєш якесь тепло і спокій.
Були й тварини, які приходили до нас на позиції, зазвичай безпритульні. Їх там, на жаль, дуже багато. Багатьох люди полишали, коли виїжджали. Військові їх підгодовують і вони так і лишаються. В основному це коти, собаки, з диких — лисиці. Якихось незвичних я бачив лише одного разу, щоправда, не в бойових умовах. Коли нас вивели на оздоровлення, на відновлення, то я коли виходив гуляти, бачив коней Пржевальского.
Ну і, звісно, миші. На війні дуже багато мишей, як у мурашнику, вони просто всюди.
Як ви отримали поранення?
Я тоді попросився у піхоту, щоб хлопців поміняти. Росіяни лізли маленькими групами, ми утримували позицію, у нас закінчувалися боєкомплекти і ми з товаришами побігли по них на позицію, яка була поряд. По нас весь цей час працювала артилерія росіян.
Уже було темно, і вони, вочевидь, у цей час порозкидали міни “пелюстки”. Коли ми поверталися назад із боєкомплектами, я підірвався на такій “пелюстці”. Уже в лікарні дізнався, що в мене була ампутація.
Що відчували після цього?
Три дні в мене було неприйняття цієї ситуації, якась така легка, я б сказав, депресія. А потім так собі подумав, що живий і нормально, а все інше буде згодом.
Як прийшли до реабілітації через спорт?
Мої батьки виїхали з окупації ще на початку війни: спершу на західну Україну, а коли я потрапив із пораненням до Черкас — теж переїхали сюди. Мама побачила оголошення, що в Черкасах у муніципальному спортивному клубі є реабілітація для ветеранів з ампутаціями. Я обрав для себе ампфутбол, бо ще в мирному житті любив грати у футбол, мені подобався цей вид спорту. Пішов, спробував, і з часом це стало для мене навіть більшим, ніж реабілітація. Це вже повноцінний спорт, яким я займаюся.
Звісно, це інший футбол, я це бачу, бо мені є з чим порівнювати. Тут треба ще більше фізичної сили, більше навантаження йде на руки, на плечі. Та і взагалі дуже важко рухатись на милицях. Але все одно досвід гри у традиційний футбол допомагає.
Я граю в команді з іншими ветеранами, які теж мають досвід війни, але між собою ми намагаємося не згадувати про це, говорити більше про цивільні справи, жартувати, жити далі і розвиватися. Служба вже лишилася десь там і всі ці моменти, які там були, не хочеться згадувати.
Війна змінює людей?
Люди, які мене знали до цього, то кажуть, що я став тихіший, менше розмовляю, менше посміхаюся. А загалом, коли повернувся з фронту, то спочатку навіть не розумів, що я тут роблю. Для мене цивільне життя було незвичним, я вже звик за цей час до війни. Це як рибу викинути на берег із води.
З часом, звісно, потихеньку перелаштовуєшся, інтегруєшся. Але на все треба час. До війни люди так звикають, навіть за короткий час, що вже і не уявляють, що може бути інакше. Звикаєш, що навколо тебе завжди побратими і немає часу сумувати. А коли ти в квартирі залишаєшся сам, то так незвично це все, бо від тиші вже відвик.
Допомогло мені адаптуватися ще й те, що в Черкасах люди дуже згуртовані. Мене спершу навіть вразило, що у відносно мирному місті вони настільки розуміють, що таке війна. Хоча іноді хороше ставлення було від людей і на тій же Донеччині, наприклад, де заведено вважати, що люди не дуже люблять українських військових. Приємно вразило, що там теж були люди, які нам допомагали приносили їжу.
Ви спілкуєтеся з побратимами, з якими разом воювали?
Так, намагаємося. Здебільшого я чекаю, коли вони подзвонять, бо вони далі несуть службу, у них там свій “розклад”, а я вже в цивільному житті. Телефоном багато чого не можна казати, тому про армію говоримо в загальному. Ну а мені вже їм є що розповідати, то на цьому і будуємо діалог — на моєму цивільному житті.
Хто ви в команді?
Я нападник. Цього року в нас був перший офіційний кубок з ампфутболу. Він проходив у Києві, на базі “Динамо Київ”. Дехто з нас потрапив у збірну. Наша команда їздила і грали товариські матчі зі збірною Бельгії.
Нас тренує заслужений майстер спорту Богдан Кулинич. Він теж футболіст, воротар паралімпійської команди. Думаю, що він і нас учить, і, можливо, в чомусь і сам з нами мотивується. Я знаю, що для нього це теж більше, ніж спорт.
Що плануєте робити після перемоги?
Якщо говорити в плані спорту, то сподіваюсь, що ми будемо далі розвивати ампфутбол в Україні. Можливо, колись це буде повноцінний вид спорту. На це є запит, багато хлопців повертаються і хотіли б себе реалізувати, зокрема, і таким способом. Щодо “цивільних” мрій, то хочу почати якусь власну справу, але ще не вирішив яку.