Суд у соцмережах: як «Карфаген» випробовує Конституцію

Гучно розрекламована спецоперація «Карфаген» поставила перед Україною незручне запитання: де закінчується право суспільства знати правду про корупцію і де починається політичне шоу, в якому підозра вже сприймається як вирок? Коли аудіозаписи і фрагменти слідчих дій НАБУ потрапляють у публічний простір, судове рішення стає лише фіналом історії, яку суспільство для себе завершило значно раніше.

Викриття корупції на найвищих щаблях влади завжди потребує публічності. Особливо коли йдеться про високопосадовців, які мають вплив на правоохоронну систему і потенційно можуть використовувати службове становище для приховування злочинів. Але є одна принципова обставина: боротьба з беззаконням не звільняє НАБУ від обов’язку дотримуватися закону.

Саме тут виникає проблема, яку не варто ігнорувати, зважаючи на рекламні шоу із «Карфагеном». Представники НАБУ не просто повідомляють про викриття злочину, а демонструють суспільству власну версію ще задовго до того, як їхні підозри і докази перевірить ВАКС. У результаті формується своєрідний суд присяжних у Facebook: обвинувальний вирок можна отримати швидше, аніж матеріали кримінального провадження потраплять до суду.

Презумпція невинуватості: підозра – ще не вирок

Конституційна презумпція невинуватості не є формальністю, яку можна згадувати лише під час судового засідання. Стаття 62 Конституції України встановлює чітке правило: людина вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду.

Однак у медійному супроводі гучних кримінальних проваджень ця послідовність нерідко перевертається. Спочатку суспільству показують відео обшуків, вилучені гроші, фрагменти розмов, фотографії затриманих і гучні заяви про викриту злочинну організацію. Потім з’являється підозра. І лише після цього починається власне судовий процес, який має встановити, що саме відбулося, хто до цього причетний і чи достатньо доказів для обвинувального вироку.

Нам постійно розказують, правоохоронці прагнуть інформувати громадськість про свої результати. Проте є одне «але»: правова проблема виникає тоді, коли спосіб подачі інформації не залишає місця для сумнівів у винуватості фігурантів. Особливо, якщо офіційні повідомлення містять категоричні формулювання, а оприлюднені матеріали супроводжуються коментарями, які фактично наперед визначають результат майбутнього судового розгляду.

До того ж оприлюднений запис – ще не доказ, автоматично придатний для обвинувального вироку. Суд має перевірити його походження, автентичність, цілісність, контекст отримання, законність збирання та допустимість. Вирваний із контексту фрагмент розмови може справляти сильне враження. Проте кримінальний процес не передбачає встановлення вини за кількістю переглядів відео чи обурених коментарів.

Є й інший бік цієї проблеми. Якщо справа згодом розвалиться через недопустимість доказів, порушення процесуальних вимог або недоведеність обвинувачення, суспільство, яке вже побачило готову картину злочину, навряд чи легко прийме виправдувальний вирок. Судді ризикують опинитися в ситуації, коли будь-яке рішення на користь обвинуваченого сприйматиметься не як результат оцінки доказів, а як доказ корупції самого суду.

Євростандарти: право показати – не право покарати

Стаття 6 Європейської конвенції з прав людини гарантує право на справедливий суд, а її друга частина прямо закріплює презумпцію невинуватості. Ця гарантія поширюється не лише на суддів. Вона зобов’язує й інших представників держави утримуватися від публічних заяв, які створюють враження, що вина підозрюваного вже доведена.

Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав справи, у яких посадовці фактично оголошували людину винною ще до судового рішення. Зокрема, у справі «Allenet de Ribemont v. France» ЄСПЛ визнав порушення презумпції невинуватості через публічні заяви високопосадовців, які представили заявника як співучасника вбивства до встановлення його вини судом.

Водночас було б помилкою трактувати європейські стандарти як заборону на будь-яку публічну комунікацію правоохоронців. Держава має право інформувати суспільство про перебіг розслідувань, особливо коли справа становить значний суспільний інтерес. Але між повідомленням про підозру та публічним оголошенням людини злочинцем існує принципова юридична різниця.

Не менш важливе питання: чи здатен суд розглядати справу незалежно від інформаційного галасу навколо неї. Сам по собі суспільний резонанс не означає автоматичного порушення права на справедливий суд. Однак масштабна кампанія з категоричними звинуваченнями, особливо за участю представників державної влади, може створювати несприятливе середовище для об’єктивного судового розгляду.

І тут варто пам’ятати: ЄСПЛ не є апеляційною інстанцією для незадоволених рішенням національного суду. Для встановлення порушення Конвенції необхідно довести конкретне втручання в гарантовані нею права. Тому розмови про неминучі компенсації з бюджету всім фігурантам гучних проваджень були б таким самим перебільшенням, як і оголошення їх винними до вироку.

Стаття 222 КПК: прозорість vs шоу

Найзручнішим аргументом для правоохоронців у таких ситуаціях залишається стаття 222 Кримінального процесуального кодексу. Вона дозволяє розголошувати відомості досудового розслідування лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, який вони визнають можливим.

Але цей дозвіл не повинен перетворювати будь-яку інформаційну кампанію на обвинувачення. Потрібно враховувати не лише формальну наявність дозволу, а й права учасників провадження, вимоги захисту персональних даних, таємницю слідства, законність отримання матеріалів і конституційну презумпцію невинуватості.

Для НАБУ і САП це особливо актуально, коли розслідування стосується представників силових структур або інших впливових груп. Публічність має захищати розслідування від тиску, а не підміняти собою доказування. Інакше правоохоронний орган ризикує перетворитися з учасника кримінального процесу на режисера суспільного сприйняття справи.

У випадку спецоперації «Карфаген» важливо не лише те, які схеми вдалося викрити і хто фігурує в матеріалах провадження. Не менш важливо, чи витримає зібрана доказова база перевірку в суді, чи дотримано процесуальних гарантій і чи не стане медійний ефект заміною реального результату.

Україні потрібні не просто гучні викриття, а справедливі вироки, які вистоять після всіх апеляцій і перевірок. Боротьба з корупцією, яка тримається переважно на відеороликах, пресрелізах і суспільному обуренні, ризикує завершитися там само, де й почалася, – у соцмережах.

І якщо в цій історії хтось уже виніс вирок, то нехай це буде – Facebook. Для цього в Україні існують суди – реальні, а не віртуальні.

Валентин Ковальський,
майор запасу, магістр права

КиївВлада