Суддя Обухівського суду Сташків: не честь, а реальна нечисть

Судова реформа Порошенка-Шабуніна продавалася суспільству як масштабне очищення українського правосуддя, яке начебто здатне створити незалежний, професійний та справедливий суд. На практиці ж українці отримали закриту корпоративну касту з шаленими зарплатами та повною безвідповідальністю як перед суспільством, так загалом і перед Конституцією і законом.

Вироки судів ще з часів януковича викликали у суспільства подив, але всі розуміли, що то було «замовне правосуддя» під конкретні політичні чи бізнесові інтереси. Сьогоднішня ж судова система існує за іншими принципами, вже як феодальна каста з двома паралельними реаліями. В одній реалії - Князєв, Шурма, Крупа, Трухін та інші, хто в курсі, в долі, або в змові з владою (що центральною, що місцевою), для яких суд - це структура офіційного відкупу, індульгенції та узаконення хоч порнографії. В іншій - суспільство, для якого система вмикає максимальну суворість: 7 років позбавлення волі за 5 крадених пачок цигарок або майже 8 років за 13 шоколадок, або позбавляє людину відстоювати власні права. І ось цей парадокс яскраво демонструє абсурдність всієї системи та диспропорцію рішень та вироків. І все це нині відбувається на фоні дуже дивної поведінки більшості суддів, котрі в засіданнях демонструють не Верховенство права, а все більше проявляють неадекватність та відсутність здорового глузду.

Звісно, що сьогодні нікого не дивують політичні рішення українських суддів. І хоча це - ганебно і впливає на політичне життя, такі рішення зазвичай залишаються у площині високопосадових ігрищ, тоді як, наприклад, легалізація суддею самочинного будівництва з нехтуванням будівельними нормами створює цілком реальну загрозу для життя людей, яких свідомо суддя наражає на небезпеку. І наслідки таких рішень можуть бути катастрофічними, проте, на жаль, при виникненні реальної катастрофи, суддя зі своєї кишені ці наслідки не оплатить. А дарма. Можливо, аби за свої аморальні да дикі рішення судді змушені були покривати збитки з власної кишені, то не було б ідіотських рішень.

Хоча, можливо, подібні рішення з’являються не тому, що суддя куплений, а тому, що аби потрапити у судді, треба вийти з ескорту? От відпрацювала дівчинка, чи хлопчик на «татуся» вправненько ротиком, а «татусь», в подяку, організував купівлю суддівської мантії. І протеже ротиком вже в суді працює - узаконює ахінею, мотивуючись аж ніяк не Верховенством права.

Саме до такої думки приходиш, відвідуючи Обухівський районний суд Київської області. Судді, з якими довелось стикнутись в цьому судилищі, не лише далекі від розуміння Верховенства права, але й, судячи з усього, позбавлені елементарного здорового глузду, однак, чого у них не віднімеш, так це - аморально-цинічного відчуття власної безкарності, використовуючи яке, вони нехтують елементарними безпековими нормами та долями людей, прикриваючись іменем України для легалізації очевидного свавілля.

Так, наприклад, суддя Зінченко, тримаючи своє пухке тільце в тилу, прикрившись мантією, як бронею, повчав вдову полеглого воїна аксіомі, що в Україні війна. І цій особі навіть не вистало клепки прикрити свого чорного рота, бо нормальна і адекватна людина, сидячи в тилу, не розказуватиме про війну вдові, чий чоловік поклав голову на фронті саме заради того, аби пухке тільце могло після суду піти до ресторану. Але в голові судді Зінченка такої думки не промайнуло, бо він живе в тій реальності, де війною, судячи з усього, можна прикривати маразм, а військовий стан використовувати, як універсальну індульгенцію для свавілля.

Не менш здивувала і суддя Висоцька. Ця дама пішла ще далі, прирівнявши життя людини до… доходу. Ну, звісно, вдова загиблого ж отримує компенсацію за смерть чоловіка? Отже, чоловік – дохід. Те, що саме таку позицію поділяють раша-самки, котрі відправляють своїх чоловіків на фронт, аби на отримані виплати придбати новий автомобіль або закрити кредити, схоже, суддю Висоцьку анітрохи не бентежить, бо, судячи з усього, в її власній системі координат втрата близької людини, як і для раша-самок, теж не трагедія, а гарна монетизація, або виграш в лотерею. А от ст. 3 Конституції взагалі ідіоти писали, котрі, з якогось дива для судді Висоцької, вказали, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Однак, судячи з заяв судді Висоцької, ми або не в Україні живемо, або виходить, що суддівська мантія звільняє суддю від обов’язку залишатися людиною.

Проте найбільше своєю кастрованою мораллю та правовим нігілізмом шокувала суддя Сташків. Її суддівство - це навіть не зґвалтована Феміда, це -робота з обслуговування чужих інтересів безпосередньо на узбіччі права, де, судячи з усього, замість принципів - гнучкий прейскурант і повна готовність лягти під будь-яке потрібне бачення.

Однак, що найдужче лякає, так це усвідомлення, що суддя Сташків, видко, повністю поділяє світогляд путіна. Вона, ймовірно, так само, як і путін, переконана, що якщо вкрав чужу територію, то постраждалий - не жертва і мусить погоджуватись з новою реальністю.

Хоча в цій історії цю саму позицію, здається, займає і обухівський адвокат Шепітко, котрий заявив на процесі, що саме постраждалу треба наказувати шаленими виплатами, аби такі «нахабні» не бажали повернення свого і дотримання закону і не звертались до судів. Так виходить, що близька ця тактика і в.о. голови Обухівської міськради Ларисі Ільєнко та її підлеглим. Але з останніми – дуже цікавий нюанс, бо з 2022 по 2023 роки підлеглим пані Ільєнко, паном Цельорою, було складено чотири акти, в яких чорним по білому виписано всі порушення, що допущено самозабудовником, а от в 2026 році представники виконкому Обухівської міськради вже почали робити вигляд, що і актів не було, і шкодити сусідам на суміжних ділянках - норма. Ба більше, Аллою М. було зроблено заяви як безпосередньо до пана Цельори, як заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів рад, так і до секретаря Обухівської міської ради та в.о голови Обухова пані Ільєнко з проханням провести повторне обстеження і скласти акти, зафіксувавши факт зникнення під землю колодязя, як доказу плавуна. Однак, незважаючи на те, що Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» зобов’язує виконком діяти в інтересах громади та здійснювати контроль за забудовою та використанням земель, а згідно з Кодексом цивільного захисту України ця ж структура просто зобов’язана реагувати на загрозу обвалу будівель та зсувів ґрунту, обухівські штанопротирувачі відверто заплющили очі на порушення, ставши на бік самозабудовника. І, дійсно, кому потрібне дотримання тих ДБН, якогось кодексу та стандартів, коли виходить, що для Цельори та Ільєнко повага до норм закону, видко, заважає імітувати бурхливу діяльність?

Хоча це вже майже кінець історії. А сама історія почалась давно, коли одного ранкового дня мадам Б з кацапетівки вирішила підкоряти столицю, обравши для цього не реалізацію своїх розумових здібностей на благо суспільства, а метод, котрий застосовують усі «б» - вчасно одружитись з чоловіком, що ближче до Києва і… розлучившись, відібрати у нього все.

Метод – не новий. Його використовує багато хто. Однак більшість, досягши певної мети, надягають на себе маски обліко-моралє і вже в суспільстві та з усіма навколо поводять себе як високоморальні особи, котрим вкрай необхідно підтримувати свій статус гарними стосунками з оточенням і, загалом, сусідами. Наша ж мадам Б, видко, у дитинстві не засвоїла морально-етичних норм іне була навчена батьками мімікрувати, а тому і після отримання того, чого бажала, вирішила піти далі, а тому сусідці і заявила - я завжди досягаю того, чого хочу.

Ні, а справді, чому б не досягати, гадячи сусідам, псуючи їм життя і порушуючи закон, якщо навіть суддя Сташків, бачачи порушення законодавства, маючи на руках акти про порушення і висновок експерта, заявляє на біле - чорне? Звісно, можна займатись свавіллям, показувати сусідам середні пальці, ставлячи самовільно над їхніми головами (на пагорбі) самозабудову та бетонні паркани, залізаючи на землю як сусіда, так і захоплюючи землі Обухівської громади. Як і, сидячі в судовому процесі, – іржати конякою, при згадці про війну, загиблого воїна, разом зі своїм адвокатом, та за мовчазної підтримки судді, якщо від когось отримав запевнення у власній безкарності. Однак, хтось же таке запевнення дав. А, зважаючи на те, як на 180 градусів змінилась позиція влади і виконкому, можливо, запевнення в безкарності ростуть безпосередньо з будинку, де сидить пані Ільєнко, не інакше.

Проте, повернемось до судді Сташків. Саме до неї на розгляд потрапила справа Алли М. з приводу усуненням перешкод у користуванні земельною ділянкою. До справи були долучені акти за підписом Цельори, висновок експерта, де зафіксовано всі порушення та додано фото та відео фіксацію, як самозабудова разом з бетонним парканом, а також технічна прибудова, що приліплена в притул до вікон будинку сусідки, заважають сусідському будинку і навіть несуть для нього небезпеку.

Коли починаєш знайомитись з рішенням судді Сташків, то бачиш, що у вступній та описовій частинах вона повністю описує реальну ситуацію. Однак потім відбувається диво - суддя Сташків приходить до цікавого висновку: так, через самобуд виникла нова реальність. Так, самобуди поставлені із грубими порушеннями. Так, вони зведенні із повним нехтуванням ДБН та закону. Так, у мадам Б - очевидний самобуд. Проте, раз він уже стоїть, то … із цим доведеться жити. І тут логіка судді - вражає: мадам Б (точно як і путін) загарбує чуже, створює для сусідки - Алли М. абсурдні умови, а суддя Сташків, керуючись тією ж логікою, що і путін, замість того, аби зупинити агресію та змусити порушницю повернутись до законодавства, пропонує потерпілій змиритися з «новими територіальними реаліями».

Правда, оригінально? Раз вже існує порушений стан речей (ну, як той же путін заявляє, що вніс українські території до своєї конституції), то так само суддя Сташків констатує, що нову реальність Алла М. повинна прийняти як факт.

Насправді суддя Сташків, замість того, аби з’ясувати, хто змінив існуючий стан і чи мав він на це право, у своєму рішенні розмірковує, що повинна зробити Алла М., аби пристосуватися до нової реальності. Однак показово навіть не це: суд так і не відповів на елементарне питання: де проходить земельна межа, яку порушила мадам Б? Адже нову реальність мадам Б уже створила, а суд не відповів: де закінчується право власності однієї особи і починається право власності іншої? І тут виникає питання: якщо суддя у своєму рішенні допускає таку послідовність міркувань, якщо вона справді вважає законним виходити з уже створеної фактичної реальності, за умови, що законність її виникнення є предметом спору, то хто і яким чином може гарантувати суспільству, що за межами цієї конкретної справи вона не сприймає аналогічну логіку значно ширше? Отже, так виходить, що і те, що робить путін, з точки зору Сташків – норма? Бо є принципова різниця між правосуддям і легалізацією факту. Правосуддя має встановлювати, яким був законний стан речей, хто його змінив і чи законно він це зробив, а от легалізація факту працює інакше: якщо незаконно створена ситуація вже існує, то пропонується виходити вже з неї, як із нової реальності.

У міжнародній політиці ми чудово знаємо, до чого призводить подібна логіка: спочатку захоплюють території, потім їх оголошують «своїми», а далі всіх світових лідерів закликають враховувати «нові реалії». Однак виникає питання: де гарантія, що суддя, яка у судовому рішенні демонструє небезпечну логіку ставлення до зміненої території, розуміє принцип, що незаконно створена реальність не стає законною лише тому, що її створили? Адже саме на цьому принципі тримається не тільки право власності. На нього нанизана безпосередньо ідея верховенства права. І якщо спочатку можна змінювати реальність, а потім змушувати всіх інших враховувати її як доконаний факт, то це - вже не право. Це - право сили, яке вирішили узаконити.

Звісно, що у цій справі масштаби менші, однак підхід до вирішення спору моторошно нагадує путінський: замість того, аби повернутися до питання первісної законної межі та незаконності пізнішої забудови, суд починає міркувати, як власниці старого будинку жити в умовах, які створила для неї мадам Б та її незаконна забудова.

На жаль, своїм рішенням суддя Сташків «узаконила» надзвичайні обставини: достатньо одній особі незаконно або з порушеннями змінити фізичну ситуацію на місцевості і зайнятись свавіллям, і вже інші сусіди повинні доводити, чому вони не бажають пристосовуватися до новоствореного стану речей.

У своєму рішенні Сташків вказує, що мадам Б на своїй земельній ділянці «самочинно, без дотримання державних будівельних норм та правил» збудувала житловий будинок, господарські споруди, опорну стіну та фундамент бетонної огорожі. При цьому Сташків окремо зазначає, що самою мадам Б. це не заперечується. Однак далі - цікавіше. Суддя Сташків у своєму рішенні вказує чотири акти комісії Обухівської міськради, в яких чорним по білому зафіксовано: порушення ДБН - є, нормативні протипожежні розриви між будинками - проігноровано, вимоги щодо відстані до межі та водовідведення - зневажено.

Цитує у своєму рішенні Сташків і висновок експерта, в якому теж зафіксовано всі порушення, і констатує в рішенні: «Отже, житловий будинок, господарська споруда, підпірна стінка, фундамент огорожі… є самочинним будівництвом». У цій частині Сташків встановила, що будівництво - самочинне. Потім вона перераховує докази проти законності забудови мадам Б, але надалі… використовує ці ж обставини, щоб відмовити Аллі М. у захисті. І виходить дивний абсурд: чим більше порушень, допущених мадам Б, встановлено в суді, тим більше суддя Сташків побачила причин, чому постраждала сторона нібито нічого не довела.

Варто звернути увагу і на інше: Сташків, посилаючись у рішенні на статтю Земельного кодексу, вказує: «порушені права власника земельної ділянки… підлягають захисту», але при цьому ж наголошує, що Алла М. «не навела належних доводів» і «не надала належних, допустимих доказів» порушення її права. І у будь-якої адекватної людини виникає питання: яких саме доказів судді Сташків ще бракувало? Бо в її ж рішенні вже вказані: чотири акти комісії; встановлені порушення ДБН; судова будівельно-технічна експертиза, що вказує на конкретні порушення з боку мадам Б; відсутність у мадам Б дозвільних документів на самобуд та на господарську споруду; висновок експерта про можливість вважати споруду мадам Б самочинним будівництвом; деформований фундамент; ерозія ґрунту; вимивання з-під фундаменту; ризик осідання та зсуву. Все вищеперераховане власноруч виписано в рішенні судді Сташків. То що ще мала принести до суду Алла М., аби суд визнав, що її право порушене?

Зачепило в рішенні судді Сташків і її трактовка порушення ДБН. Вона цинічно пішла на підміну понять, перекрутивши суть позову та занурившись до юридичної казуїстики навколо таблиці ДБН, зазначаючи, що 15 метрів між будівлями вимагаються лише для сараїв із худобою та птицею, а оскільки Алла М. не довела, що мадам Б. тримає у цьому сараї свиней, то й порушення як такого - немає. Проте цікаво: чому суддя Сташків зробила вигляд, що не розуміє, що питання полягало не у тому, чи рохкають у самозабудовному сараї свині, а в тому, що цей самобуд втулили впритул до вікон будинку Алли М., який до того існував 60 років і нікому не заважав? На жаль, Сташків свідомо пішла на суцільний процесуальний фарс і підміну реальності. Вона розіграла комедію навколо нормативів щодо свинарника, аби замаскувати головне: причиною конфлікту апріорі є не будинок Алли М., який спокійно стояв 60 років, а незаконний самобуд мадам Б. Якби ця пані будувалася законно та дотримувалася меж, її споруди ніщо б не підмивало і нічого б їй не заважало. Проте суддя оцінювала не факт самочинного будівництва з порушенням усіх норм і деформацією фундаменту, а... «незручності», які в результаті свого ж свавілля отримала сама самозабудовниця! Сташків перевернула все догори дригом, зробивши з правопорушниці «жертву», а з потерпілої - джерело її проблем.

Показово змалювала суддя Сташків і епізод із фундаментом огорожі. Спочатку вона у своєму рішенні цитує висновок експерта, зазначаючи, що фундамент деформований і не підлягає експлуатації, а вже наступним абзацом відмовляється його зносити, аби, бува… не зачепити самобуд мадам Б, на який немає дозвільної документації! Проте далі - взагалі феєрично, бо у цьому ж рішенні вона зазначає: «питання ж про реконструювання… позивачем не ставилось». І хочеться запитати у судді Сташків: з якого дива Алла М., власниця законного будинку, якому 60 років, повинна ставити питання про реконструювання незаконно зведеної огорожі? Проблема ж виникла не через дії Алли М. і не через її будинок, а через свавілля мадам Б, котра нахабно вліпила свій самобуд і залізла на чужу землю. Однак за перевернутою логікою Сташків, винуватцем ситуації стає не той, хто вчинив правопорушення, а той, хто чинить спротив нахабству. От і виходить, що замість того, аби ліквідувати наслідки очевидного свавілля та змусити мадам Бвідновити межі і знести самобудову з під вікон Алли М., суддя перекладає відповідальність на потерпілу - сама завинила, що не підлаштувалась під вимоги нахабної сусідки.

Загалом рішення Сташків лишає гнітюче враження, бо, за її трактовкою, винною у складеній ситуації є не людина, котра нахабно порушила закон, вкрала землі громади Обухова та втулила два самобуди: один над головою Алли М., інший - впритул до вікон її хати, а винувата саме Алла М. бо… не зробила водовідвід біля свого будинку.

Дивно й те, що головним «злочинцем» у судовому рішенні Сташків стає не незаконний самобуд із деформованим парканом, а законний шістдесятирічний будинок Алли М. І тут постає елементарне запитання: якщо будинок Алли М. спокійно існував шість десятків років і при цьому дощова вода нікому не заважала, то що ж раптом сталося після появи споруд мадам Б? Здається, відповідь очевидна навіть тому, хто не носить мантії та не має судового імунітету: змінився не будинок Алли М., змінилася забудова довкола нього, яку нахабно втулили впритул до вікон старої хати. Проте суд в особі судді Сташків заплющує очі і робить вигляд, що цього не розуміє, хоча це те саме, що звинувачувати річку у підтопленні після того, як якийсь нахабник перекрив її русло.

Проте найнебезпечніші у цьому рішенні навіть не маніпуляції зі свинями чи парканами. Найжахливіше - узаконений принцип путіна. Суддя Сташків фактично визнає: якщо нова забудова вже стоїть, деформований фундамент уже залили, а сарай вліпили у чужі вікна, то виходити потрібно з цієї «нової реальності».

Однак, розчаруємо: справжнє правосуддя так не працює. Тож доведеться нагадати судді Сташків, котра, видко має, таку саму юридичну освіту, як і Зеленський, або, напевно, придбала диплом юриста, що римляни винайшли право для того, аби відновлювати справедливість, виходячи з restitutio in integrum - повернення до початкового, законного стану, а не для того, аби судді малювали виправдання зловмисникам, які перетворили свавілля на факт. Бо, якби Сташків відвідувала лекції юрфаку, то вчила б латину, а заодно б знала про фундаментальний принцип права: «Ex injuria jus non oritur» - із правопорушення не виникає право і що жоден самобуд, жоден деформований фундамент і жодна захоплена межа не можуть стати «новою реальністю» лише тому, що їх встигли збудувати.

А от вершиною блюзнірства від Сташків стало те, що вона, роблячи спробу порушити фундаментальний принцип права, аби прикрити, судячи з усього, або своє невігластво, або тупість, або продажність, у рішенні послалась на Конституцію, красномовно вказавши, що право приватної власності є непорушним. Однак Сташків пише про непорушність права приватної власності так, наче це аргумент на користь мадам Б. Проте за Конституцією кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а право приватної власності є непорушним. Саме тому Конституція не містить примітки дрібним шрифтом: «право власності нахаби захищається, а право власності того, на чиє зазіхнули, може розглядатись за наявності тільки зручних для суду доказів». Саме тому і повідомляємо судді Сташків, що Конституція - не декоративна ширма, якою можна прикрити дивне рішення. І якщо держава встановила, що через суд захищає власника від посягання на його майно, то вона не може одночасно вимагати від іншого власника змиритися з наслідками такого посягання. Інакше - це вже історія не про Верховенство права.

Загалом у цій справі постає багато питань як до судді Сташків, котра продемонструвала або повну свою некомпетентність, або цілковиту заангажованість, так і до виконкому Обухівської міськради, її секретаря Ільєнко, що виконує обов’язки голови міста, і до заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Обухівської міської ради Володимира Цельори, а, головне, до юриста виконкому - Василюка, котрий під час перерви в судовому засіданні мав нахабність заявити, тикаючи у вдову пальцем, що нічого страшного у самозабудовах і захопленні чужого - немає, бо пів Обухова якраз і є самозабудови! Однак, навіть, якщо припустити, що подібна заява - правдива, то чи багато з цих самозабудов захопили землі громади та залізли у вікна сусідів?

Утім, є річ, яку Сташків у своєму рішенні технічно «винесла за дужки»: у рішенні немає жодного слова про те, де ж насправді проходить межа ділянок. А якщо суд не зафіксував межу між ділянками Алли М. та мадам Б., то на підставі чого він вирішив, що право на землю не порушено? Більше того, суддя Сташків, схоже, взагалі забула про правову позицію Верховного Суду, який неодноразово вказував, що судове рішення має остаточно та ефективно вирішувати правовий конфлікт, а не плодити новий абсурд, оскільки мета правосуддя - відновлення права, а не виписаний у рішенні абсурд з констатацією «сам ти дурень». Але Сташків пішла власним шляхом: не встановивши межу, закрила очі на проблему, залишивши її у правому вакуумі. І, що цікаво, у судовому рішенні відсутня будь-яка згадка щодо акту від 06.06.2024р., складеного Обухівською міською радою в інтересах мадам Б, та долученого адвокатом Шепітком, в якому для мадам Б, видко, за дуууже гарною домовленістю, в порушення документів та існуючих актів на землю, намалювали 20 см межі міської ради, видко, щоб у ці проміжки щурі цієї ради пісять ходили. А що? Гадити, так гадити. Звісно, що намальований акт складено із перевищенням повноважень. І не тільки тому, що на час розгляду судом спору щодо меж земельних ділянок орган місцевого самоврядування не мав права здійснювати дії щодо винесення спірних меж у натуру та складати документи з цього питання. Однак, видко, навіть Сташків розуміла, що подібне натягування сови на глобус – нонсенс. Але, судячи з усього, подібні афери дуже близькі самій мадам Ільєнко, котра, ймовірно, вважає ДБР – лохами, або… має на них вплив.

Ну і про захист. У цьому процесі адвокат Алли М. опинився у ситуації, коли проти нього грали не стільки правовими аргументами, скільки брехнею та аферизмом. Його чітку та послідовну правову позицію сторона опонента намагалась «проламати» маніпуляціями. А поведінка суду та представників виконкому викликала щирий шок не лише у журналіста та позивачки - Алли М., а й у нього, досвідченого адвоката, оскільки замість виконання закону ці сторони влаштували спільну виставу із заплющенням очей на закон та Верховенство права. Тож на цьому тлі випади адвоката мадам Б – Шепітка про нібито «недопрацювання» адвоката є нічим іншим, як спробою перекласти відповідальність із хворої голови на здорову. А от з приводу поведінки адвоката Шепітка у цьому процесі, то тут вже буде все ж таки звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Київської області, оскільки користуватись відсутністю колеги, який перебував у відпустці, аби за його спиною зливати суду однобокі вигадки та знецінювати його роботу - це не професійна діяльність, а низька маніпуляція. Правила адвокатської етики забороняють користуватися тимчасовою відсутністю процесуального опонента для поширення тверджень, які той об'єктивно не має можливості спростувати. Тож наша редакція зробить все від себе залежне, аби за ці випади за спиною відсутнього колеги Шепітку таки довелось давати пояснення. Що ж до його заяви, що, «таких, як Алла М., треба штрафувати, аби не ходили до суду», то це - нахабна заява від захисника мадам Б. І справді, яка зворушливо-дитяча мрія у захисника загарбника: штрафувати жертву, аби вона не заважала тихо й затишно легалізовувати будь-яке свавілля. Однак змушені засмутити пана адвоката й нагадати йому базову латину, яку, схоже, він проспав на першому курсі: «Ubi jus, ibi remedium» - де є право, там є і засіб його захисту. Суд існує аж ніяк не для задоволення примх тих, хто нахабніє, а задля того, аби повертати порушників у рамки закону.

І на останок: після того, як суддя Сташків оголосила рішення, автору цих рядків хотілося задати їй запитання. Але - не вдалося. Почувши питання, вона так тікала від журналіста, що зі спини, з-під мантії, аж дим йшов. Тож, як кажуть в народі – видко, знає собака, чиє м'ясо вкрала…

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото згенероване Gemeni