Свідок Єгови оскаржив мобілізацію, посилаючись на затримання ТЦК на 8 днів та інвалідність дружини й матері: що вирішив суд
Львівський окружний адміністративний суд розглянув позов військовослужбовця до територіального центру комплектування та соціальної підтримки і двох військових частин щодо затримання, визнання придатним до військової служби, призову під час мобілізації та зарахування до списків особового складу. Позивач оскаржував законність цих дій і рішень, посилаючись, зокрема, на релігійні переконання та інвалідність дружини й матері.
Суть справи
Позивач звернувся до суду з вимогами визнати протиправним і безпідставним його затримання представниками ТЦК та СП, скасувати постанову військово-лікарської комісії про придатність до військової служби, наказ про призов під час мобілізації та наказ військової частини про зарахування до списків особового складу і постановку на всі види забезпечення.
У первісному позові чоловік зазначав, що затримання розпочалося о 20:00 7 березня 2026 року та безперервно тривало до 14 березня. У відповіді на відзив його представник уточнив вимоги, вказавши, що затримання тривало до 15 березня 2026 року. Позивач стверджував, що затримання та подальший призов відбулися поза межами повноважень відповідача і всупереч Конституції України, національному законодавству та нормам міжнародного права.
Після уточнення вимог він просив скасувати постанову ВЛК від 8 березня 2026 року №2026-0308-1007-1451-7, наказ про призов від 15 березня 2026 року №1924 у частині його призову та направлення до військової частини, а також наказ цієї частини про зарахування до особового складу і постановку на забезпечення. Крім того, позивач вимагав стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ТЦК та СП 1331,20 грн судового збору та 12 тисяч грн витрат на професійну правничу допомогу.
Суд установив, що 8 березня 2026 року чоловіка направили на медичний огляд для визначення придатності до військової служби на базі КНП «Сколівська Центральна Лікарня» Сколівської міської ради. За результатами огляду ВЛК встановила діагноз «гіпертонічна хвороба I стадії, I ступеня, ризик помірний» і визнала його придатним до військової служби. У довідці комісії зазначено застосування статті 39вв графи II Розкладу хвороб.
Наказом від 15 березня 2026 року №1924 позивача призвали на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та направили до військової частини.
У рішенні також наведено наказ командира цієї військової частини від 14 березня 2026 року №73/нст, яким молодшого сержанта запасу призвано на військову службу під час мобілізації та призначено за штатом воєнного часу на посаду командира екіпажу безпілотних літальних апаратів — командира третього відділення безпілотних авіаційних комплексів третього взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів другої роти ударних безпілотних авіаційних комплексів.
За наказом від 15 березня 2026 року №74/нст його зняли з усіх видів забезпечення з тієї ж дати. Суд також установив, що наказом командира іншої військової частини від 13 квітня 2026 року №136-РС позивача звільнили із займаної посади та зарахували у розпорядження командира цієї частини з 14 квітня. Наказом командира військової частини, до якої його направили під час призову, від 14 квітня 2026 року №104/нст його також звільнили із займаних посад і зарахували у розпорядження з 14 квітня.
Обґрунтовуючи незаконність призову, чоловік зазначав, що є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об’єднання Свідків Єгови в Україні. Крім того, він посилався на те, що його дружина має інвалідність III групи з дитинства, а мати — інвалідність II групи.
Позивач також стверджував, що довідка ВЛК не відображає реального стану його здоров’я та придатності до військової служби, оскільки її оформили без урахування всіх медичних документів.
Справу розглянули за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників, у письмовому провадженні. Провадження відкрили 20 квітня 2026 року, а 18 серпня до участі у справі залучили як співвідповідача військову частину, до якої позивача направили за наказом про призов. Суд відмовив у клопотаннях про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та в судовому засіданні з повідомленням сторін. Ухвалами від 24 вересня 2026 року також відмовлено у закритті провадження та задоволенні клопотання представника позивача про витребування доказів.
Позиції відповідачів
Представник ТЦК та СП просив відмовити в задоволенні позову. Він посилався на Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року №2066.
Відповідач зазначав, що право на альтернативну службу мають громадяни, виконання військового обов’язку якими суперечить їхнім релігійним переконанням та які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Водночас Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», за позицією відповідача, не передбачає заміни військової служби альтернативною під час мобілізації в особливий період.
Представник ТЦК та СП також послався на частину третю статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», за якою ніхто не може з мотивів релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків, а заміна одного обов’язку іншим допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Військова частина, до якої направили позивача, заперечувала проти скасування наказу про зарахування до списків особового складу. Її представник зазначав, що після зарахування чоловік набув статусу військовослужбовця, а припинення військової служби, звільнення та виключення зі списків особового складу можливі лише на підставах і в порядку, визначених законом та відповідними положеннями про проходження військової служби.
Відповідач наголошував, що саме по собі скасування наказу про зарахування не спричиняє виключення зі списків особового складу та втрати статусу військовослужбовця. На його думку, задоволення такої вимоги не призведе до поновлення права, на порушення якого посилається позивач, і не матиме наслідком звільнення з військової служби. На підтвердження цієї позиції представник частини навів постанову Верховного Суду від 1 жовтня 2024 року у справі №200/4189/22.
Крім того, представник військової частини стверджував, що позивач безпідставно перебуває за її межами, що відповідач розцінював як самовільне залишення військової частини. Позивач не погодився з доводами відзиву. У подальших запереченнях військова частина зазначила, що він не навів законних підстав для скасування наказу про зарахування.
Позиція суду щодо затримання та законності призову
У справі № 380/7354/26 суд виходив із того, що відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов’язані, які перебувають у запасі й не заброньовані в установленому порядку, незалежно від місця перебування на військовому обліку.
Посилаючись на Указ Президента України №69/2022 про загальну мобілізацію та пункти 81, 82 і 91 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560, суд зазначив, що призов військовозобов’язаних і відповідних категорій резервістів здійснюють районні та міські ТЦК та СП. Призов оформлюється наказом уповноваженого керівника, а наказ керівника районного чи міського ТЦК та СП видається в день відправлення військової команди до військової частини. Відправлення до місць проходження служби здійснюється у складі військових команд або індивідуально.
За оцінкою суду, матеріали справи не містили доказів того, що на момент оскаржуваних дій та прийняття наказу позивач не підлягав призову через відстрочку. Він також не надав доказів наявності підстав для бронювання в установленому законом порядку.
Щодо тверджень про силову мобілізацію суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів протиправного обмеження свободи пересування позивача.
Суд установив, що чоловік був військовозобов’язаним, відстрочки не оформлював, із заявою про її надання до відповідача не звертався та про наявність права на неї не заявляв. За результатами медичного огляду його визнали придатним до військової служби, а медичних протипоказань до проходження служби на дату призову не встановили. Належність позивача до військовозобов’язаних, які підлягають призову під час мобілізації, суд визнав підтвердженою матеріалами справи та по суті не спростованою позивачем.
З огляду на встановлені обставини суд дійшов висновку, що призов позивача під час мобілізації здійснено правомірно, оскільки виконання військового обов’язку є його конституційним обов’язком.
Позиція суду щодо оскарження постанови ВЛК
Оцінюючи вимогу про скасування постанови ВЛК, суд застосував положення статті 70 Основ законодавства України про охорону здоров’я та Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року №402, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Суд зазначив, що військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби, а для її проведення створюються штатні й позаштатні ВЛК. Постанови комісій оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою ВЛК або протоколом засідання штатної комісії та є обов’язковими до виконання.
За наведеними судом положеннями, штатні ВЛК можуть скасовувати або відміняти постанови інших комісій. Скасування передбачене, якщо попередня постанова на дату її прийняття не відповідала законодавству або була прийнята на підставі недійсних документів. Відміна застосовується, коли правильно прийняту постанову необхідно привести у відповідність до чинного законодавства.
Суд докладно виклав повноваження ВЛК регіону та Центральної військово-лікарської комісії щодо перегляду постанов, проведення повторних чи контрольних медичних оглядів і розгляду скарг. Він зазначив, що скарги на постанови позаштатних комісій подаються до відповідних комісій вищого рівня, які перевіряють відповідність постанов установленому діагнозу та вимогам Положення №402 на підставі оригіналів медичних документів або належним чином засвідчених копій.
У разі визнання скарги обґрунтованою штатна ВЛК переглядає постанову або направляє особу на контрольне обстеження та медичний огляд. Таке рішення є обов’язковим і має бути реалізоване не пізніше ніж у місячний строк. Контрольний огляд проводиться іншою комісією, ніж та, постанову якої оскаржують. Якщо звернення визнається необґрунтованим або підстав для повторного огляду немає, заявнику надають відповідні роз’яснення.
Суд установив, що позивач пройшов огляд постійно діючою ВЛК при ТЦК та СП, але доказів звернення зі скаргою на її постанову до ВЛК вищого рівня — ВЛК регіону чи ЦВЛК — у матеріалах справи немає.
За висновком суду, перевірка того, чи дотримано під час медичного огляду всіх умов і критеріїв Положення №402, належить до функцій ВЛК регіону або ЦВЛК. Суд розцінив безпосереднє звернення позивача з вимогою про скасування постанови позаштатної ВЛК як недотримання встановленої цим Положенням процедури оскарження.
Саме в межах цієї справи суд дійшов висновку, що постанови ВЛК районного ТЦК та СП оскаржуються в позасудовому порядку, тоді як постанови ВЛК регіонів та ЦВЛК можуть бути оскаржені до суду. Через невідповідність обраного способу захисту суд відмовив у задоволенні вимоги про визнання протиправною та скасування постанови ВЛК.
Позиція суду щодо релігійних переконань та альтернативної служби
Суд проаналізував Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» та Положення про порядок проходження альтернативної служби, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №2066.
Він зазначив, що за статтею 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» така служба запроваджується замість строкової військової служби та має на меті виконання обов’язку перед суспільством. Право на неї мають громадяни, виконання військового обов’язку якими суперечить релігійним переконанням та які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу, особисто заявили про неможливість її проходження через релігійні переконання, підтвердили істинність цих переконань документально або іншим чином та щодо яких прийнято відповідне рішення.
Суд також навів положення про проходження альтернативної служби на підприємствах, в установах та організаціях державної чи комунальної власності або з переважною державною чи комунальною часткою, діяльність яких пов’язана із соціальним захистом, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним і сільським господарством, а також у патронажній службі організацій Товариства Червоного Хреста України.
У рішенні суд зазначив, що Конституція України не передбачає звільнення громадян від обов’язку захисту Вітчизни з мотивів релігійних переконань, водночас гарантуючи заміну виконання військового обов’язку альтернативною службою, якщо його виконання суперечить таким переконанням. Розглядаючи питання обмеження цього права, суд навів вимоги щодо законодавчого встановлення обмежень та їх необхідності в демократичному суспільстві в інтересах публічної безпеки, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
За результатами аналізу суд дійшов висновку, що передбачений законодавством механізм направлення на альтернативну службу стосується саме строкової військової служби. Рішення про таку заміну приймають місцеві державні адміністрації, функції яких в умовах воєнного стану виконують військові адміністрації. За результатами розгляду заяви вони ухвалюють рішення про направлення на альтернативну службу або про відмову з передбачених законодавством підстав.
Водночас, за висновком суду, законодавство не передбачає заміни альтернативною службою військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, та не наділяє військові адміністрації повноваженнями вирішувати такі питання.
Оскільки позивач є військовозобов’язаним, призваним під час мобілізації, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, суд не визнав за ним права на заміну цієї служби альтернативною.
Суд також зазначив, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачає відстрочки для військовозобов’язаних лише з огляду на їхні релігійні переконання. Порядок направлення та проходження альтернативної служби віруючими громадянами під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного стану, за оцінкою суду, не визначений і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». Суд послався на подібні правові висновки Верховного Суду в постанові від 25 вересня 2023 року у справі №9902/64/23.
Водночас суд урахував позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 жовтня 2025 року у справі №573/838/24. За наведеною в рішенні позицією, призов під час мобілізації може передбачати виконання військового обов’язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї, зокрема ремонт техніки, вивезення поранених або будівництво укріплень.
Суд навів висновок об’єднаної палати про те, що неможливість відмовитися від військової служби через переконання має застосовуватися пропорційно до мети такого обмеження навіть під час захисту держави від агресії. Міркування, пов’язані з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, а призов під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї.
Позиція суду щодо відстрочки та зарахування до військової частини
Оцінюючи доводи про відстрочку, суд застосував Порядок №560 у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Суд зазначив, що відстрочка надається з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Для розгляду відповідних питань при районних і міських ТЦК та СП та їх відокремлених відділах утворюються комісії за участю керівника ТЦК та СП і представників відповідних підрозділів місцевої державної або військової адміністрації.
За наведеним судом порядком, військовозобов’язаний, за винятком визначених категорій, особисто подає заяву на ім’я голови комісії за місцем перебування на військовому обліку та додає документи, які підтверджують право на відстрочку, або їх належним чином засвідчені копії. Під час подання заяви він пред’являє військово-обліковий документ, зокрема в електронній формі. Заява підлягає обов’язковій реєстрації в день подання.
Комісія вивчає заяву й підтвердні документи, оцінює законність підстав для відстрочки та за потреби надсилає запити або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Суд навів положення про розгляд заяви протягом семи днів із дати надходження, але не пізніше наступного дня після отримання інформації на запити до органів державної влади.
Рішення про надання або відмову в наданні відстрочки оформлюється протоколом. Заявника повідомляють не пізніше наступного дня після ухвалення рішення. У разі надання відстрочки видається довідка із зазначенням її строку, а в разі відмови — письмове повідомлення із зазначенням причин. Відмову можна оскаржити до суду. До ухвалення комісією рішення військовозобов’язаний не підлягає призову під час мобілізації.
Суд також навів положення про перевірку підстав для відстрочки за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів на підставі даних інших державних реєстрів або баз даних, крім випадків автоматичного оформлення та надання відстрочки. За процитованим у рішенні порядком, така перевірка здійснюється протягом п’яти днів у разі подання заяви, видання указу про проведення або продовження мобілізації, надходження звернення відповідних органів чи отримання офіційної інформації про втрату законних підстав для відстрочки.
Окремо суд виклав вимоги додатка 5 до Порядку №560 щодо документів для підтвердження обставин, пов’язаних з інвалідністю I чи II групи одного з батьків військовозобов’язаного або одного з батьків його дружини чи чоловіка.
У рішенні наведено документи, що підтверджують інвалідність: довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, витяг із рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, відповідне посвідчення, пенсійне посвідчення або посвідчення про призначення соціальної допомоги із зазначенням групи та причини інвалідності, а також довідку для отримання пільг особами, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу. За потреби подається заява особи з інвалідністю про вибір військовозобов’язаного для її утримання.
Для підтвердження родинних зв’язків суд навів свідоцтво про народження військовозобов’язаного, а щодо батьків дружини або чоловіка — свідоцтво про народження дружини чи чоловіка та свідоцтво про шлюб.
Також суд зазначив необхідність документального підтвердження неможливості утримання особи з інвалідністю іншими особами, які не є військовозобов’язаними та зобов’язані за законом її утримувати. У рішенні наведено документи про інвалідність таких осіб, потребу в постійному догляді, перебування під арештом, крім домашнього, або відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі.
Ключовим для вирішення спору суд визнав те, що право на відстрочку має бути реалізоване військовозобов’язаним шляхом активних дій та оформлене уповноваженим органом до набуття статусу військовослужбовця. Суд послався на постанови Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №280/6033/22 та від 11 квітня 2024 року у справі №520/7954/22.
Крім того, з посиланням на постанову Верховного Суду від 1 жовтня 2024 року у справі №160/10728/23 суд зазначив, що право на відстрочку кореспондується з обов’язком дотримуватися правил військового обліку. Це включає своєчасне оновлення персональних даних і повідомлення органу військового обліку про зміни сімейного стану, стану здоров’я, місця проживання, освіти, місця роботи та посади, а також про законні підстави для відстрочки.
У цій справі суд не встановив доказів надання позивачу відстрочки. На переконання суду, чоловік, вважаючи, що має відповідні підстави, мав реальну можливість до фактичного призову звернутися до ТЦК та СП із заявою та належним чином засвідченими документами.
Суд наголосив, що сама наявність права на відстрочку не означає безумовної реалізації цього права. Відсутність рішення комісії про її надання означала, що на момент видання наказу про призов і подальшого зарахування позивач не мав статусу особи, якій надано відстрочку.
Відтак суд дійшов висновку, що позивач як військовозобов’язаний, який не мав рішення про відстрочку, підлягав призову під час мобілізації.
Суд також послався на постанову Верховного Суду від 5 лютого 2025 року у справі №160/2592/23, за якою процедура призову під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання її протиправною не спричиняє відновлення попереднього становища призваної особи.
За цих обставин суд не встановив правових підстав для визнання протиправними дій щодо зарахування позивача до списків особового складу та скасування відповідного наказу, оскільки позивач не скористався правом на відстрочку.
У задоволенні вимог до військової частини, зазначеної в первісному позові, суд також відмовив, установивши, що вона не порушила прав позивача.
Результат розгляду
За результатами оцінки доказів у сукупності та аналізу законодавства Львівський окружний адміністративний суд повністю відмовив у задоволенні адміністративного позову.
Суд зазначив, що за статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доведення їх правомірності покладається на відповідача. Судові витрати відповідно до статті 139 КАС України розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів із дня складення повного рішення. Якщо апеляційну скаргу не подано, рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
