Світло душі, обірване снайпером: пам’яті Героя Ярослава Курінського
Кажуть, час лікує, проте це неправда. Не вірте. Хвилини й роки не гоять рани, а лише притуплюють гостроту першого розпачу, заганяючи біль глибоко під ребра, де той тліє тихим довічним згарищем.
«» – тихо, з невимовним сумом каже Людмила Вікторівна.
Материнське серце тепер живе лише цими споминами. Вона виростила двох синів-соколів, проте обох забрала війна… Молодший Богдан пройшов пекло АТО, але, підкошений хворобою, згас за лічені тижні. Усього за дев’ять місяців до того, як чорна звістка прилетіла про старшого, Ярослава. Тепер, коли обірвалися обидва її крила, розрадою для материнської душі стали квіти, які колись так сильно любили її хлопці.
Хлопчик з лідерським серцем
Ярослав Курінський народився 24 вересня 1988 року в мальовничому селі Носелівка на Чернігівщині. Там минали його перші роки: дитячий садок, перший клас. Уже тоді в цьому маленькому хлопчикові проростали зерна непересічного характеру. «.» – згадує мама.
Коли старший син навчався в сьомому класі, родина переїхала на Тальнівщину, до села Поташ. Тут він закінчив дев’ятирічку, а середню освіту здобув у сусідній Мошурівській школі. Хлопець зростав добрим, працьовитим, товариським і щедрим. А захоплення футболом швидко переросло в життєву школу, яка навчила цінувати й відчувати плече друга. «
Він ніколи не залишав малого самого. Хлопці виросли в колі друзів, де Ярослав був стрижнем й авторитетом. Коли вже дорослого Богдана не стало, він тоді перебував на фронті й випросив у командування кілька днів відпустки. Примчав на похорон і кричав від розпачу в лісі так, що стискалося серце навіть у копачів на цвинтарі… Старший брат умів любити віддано, до останнього подиху.
Життя між миром і війною
Після школи Ярослав поїхав працювати до столиці. Подорослішав рано, бо знав, що мамі важко одній тягнути родину. У 2007–2008 роках пройшов строкову службу у внутрішніх військах у Чернігові. Потім – одруження, народження сина Захарчика, якого Ярослав обожнював.
Коли у 2016 році схід України охопило полум’я війни, він не зміг стояти осторонь. Чотири роки, до 2020-го, брав участь в АТО. На питання мами, навіщо йому це, відповідав прямо, без жодної фальші: «.»
А ще чоловік любив свою землю. Коли перша дружина пропонувала виїхати за кордон, відрізав, що ніколи не покине України. «», – з гордістю й розпачем вимовляє Людмила Вікторівна.
У 2020 році Ярослав переїхав до Харкова. Там зустрів своє кохання – Анну, вдруге одружився. Почалося цивільне спокійне життя: робота менеджером у будівельному супермаркеті, плани, мрії… До ранку 24 лютого 2022 року.
Справжній чоловік і надійний побратим
У перший же день повномасштабного вторгнення чоловік вивіз дружину й тещу з Харкова на Тальнівщину, а вже наступного дня стояв на порозі військкомату. 2 березня 2022 року його мобілізували. Досвідчений, розсудливий і спокійний, Ярослав став для побратимів і батьком, і радником. Мама згадує, як один із бійців, коли вона довго не могла до нього додзвонитися, біг передавати слухавку й на ходу кричав у телефон: «!»
Він беріг материнське серце. Про війну ніколи нічого не розповідав, лише заспокоював: «». Тільки Богданові якось зізнався, що ця повномасштабна війна – справжнє пекло, яке не порівняти з АТО.
Мав чіткі плани на рік: навесні 2023-го з’їздив у відпустку до дружини в Харків, а наступну планував на вересень – до мами, на своє 35-річчя. Обіцяв узяти із собою й сина… Проте свій ювілей уже не зустрів.
4 вересня 2023 року старший стрілець-оператор, солдат Ярослав Курінський загинув на Запорізькому напрямку від кулі ворожого снайпера. Саме його він завжди називав найпідступнішим ворогом на полі бою. Побратими три кілометри під обстрілами несли тіло на собі, аби не залишити друга на поталу ворогу.
«Мама в нас одна…»
Ярославу назавжди тридцять чотири. Він не дожив до свого ювілею рівно двадцять днів. На цвинтарі в селі Поташ, де знайшли свій останній спочинок брати-герої, цвітуть квіти, якими колись вони милувалися біля маминої хати. Колись старший привіз із Києва цілу коробку лілій, які Людмила Вікторівна плекає й по сьогодні. Богданові побратими називали її квітники раєм.
А ще в жінки залишився онук Захарчик. Йому зараз одинадцять років, і він – точна копія свого татка: такий же спортивний і швидкий. Ярослав обожнював сина, ніколи не сварив, бо «.»
У пам’яті матері назавжди закарбувалися слова старшого сина, які він колись повторював молодшому братові, обіймаючи неньку: «»
Вони пішли один за одним – її хлопчики, її крила. А Людмила Вікторівна, проходячи повз банери з портретами полеглих земляків, бачить у їхніх обличчях якусь особливу, неземну красу.
Схиляємо голови перед подвигом Героя. Світла пам’ять Ярославу Курінському. Матері – сили витримати цей непосильний хрест. Спасибі за Сина, який до останнього подиху тримав для нас небо.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України