Таємниці поліських лісів: хто і навіщо серед дерев будував загадкові буди (відео)

Зображення згенероване ШІ

У назвах поліських сіл і досі можна знайти сліди промислів, які існували тут століття тому. Будники, Будки, Будище, Нова Буда – за такими назвами можуть ховатися історії про лісові підприємства, де випалювали деревину, збирали попіл і виготовляли цінну для того часу речовину – поташ. Колись його використовували у виробництві скла, мила, фарб і тканин, а українська продукція мала попит навіть у країнах Західної Європи.

Про це розповідає Voxorium.

Такі підприємства у поліських лісах називали бу́дами. Їх розміщували переважно серед великих масивів, де було вдосталь деревини для виробництва. Цей промисел давав роботу місцевим жителям, сприяв виникненню поселень, але водночас призводив до значного вирубування лісів.

Що таке буда і для чого її будували в лісі

Сьогодні слово «буда» найчастіше асоціюється з невеликою спорудою або будкою. Проте в історії лісових промислів воно мало інше значення.

Буда була промисловим осередком, де переробляли деревину та виготовляли продукцію лісового господарства. Найбільшого поширення в Україні набули поташні буди – підприємства, де з деревного попелу отримували поташ, тобто карбонат калію.

Такі виробництва виникали в лісистих регіонах, зокрема на Волині, Поліссі, Чернігівщині та Київщині. Деревину використовували не лише як матеріал для будівництва чи опалення, а й як сировину для хімічних процесів, які тоді мали велике господарське значення.

Поташні буди складалися з кількох виробничих приміщень. Там облаштовували печі для спалювання деревини, чани для вимочування попелу, металеві казани й котли для випарювання розчину, а також ємності для зберігання готової продукції. Окремо передбачали місця для проживання робітників.

Назва «буда» могла з часом закріпитися за навколишньою місцевістю, а згодом перейти до поселення, яке виникало поряд із виробництвом.

Як із деревного попелу виготовляли поташ

Технологія здається простою, однак вимагала багато деревини, води, палива та ручної праці.

Спочатку заготовляли й спалювали деревину. Для якісного поташу особливо цінували попіл від листяних порід, зокрема дуба, бука, в’яза, верби та липи. У ньому містилися сполуки калію, потрібні для подальшого виробництва.

Попіл без великих домішок вугілля заливали водою, щоб вимити розчинні речовини. Отриманий лужний розчин випарювали в металевих посудинах, а залишок додатково прожарювали у спеціальних печах. У результаті отримували поташ.

Цей продукт був важливим для різних ремесел і виробництв. Його застосовували у виготовленні скла, мила, фарб і сукна, для обробки шкір та вибілювання тканин. Поташ також використовували у виробництві селітри.

Хто працював у поліських будах

Лісове виробництво об’єднувало людей різних професій. Одні заготовляли та перевозили деревину, інші спалювали її, збирали попіл і займалися виготовленням поташу.

Потрібні були також майстри, які могли виготовляти й ремонтувати металеве обладнання, дерев’яні діжки та бочки. Тому поруч із поташним виробництвом працювали ковалі та бондарі.

Працівників, які займалися лісовими промислами та виробництвом поташу, називали будниками. Частину кваліфікованих робітників залучали з містечок і міст, а до транспортних робіт та заготівлі сировини долучали селян із навколишніх поселень.

Власниками буд переважно були шляхтичі, багаті купці та інші заможні господарі, які орендували ліси. Такі підприємства могли приносити значні прибутки, адже попит на продукцію був не лише місцевим.

Поташ із Волині купували в Англії та Голландії

У XVI–XVII століттях виробництво поташу стало одним із найважливіших лісових промислів на українських землях. Його розвиткові сприяв попит на європейських ринках, де швидко розвивалися склярство, миловаріння, текстильне виробництво та інші ремесла.

Український поташ експортували до країн Західної Європи, зокрема Англії та Голландії. Цінували його і за можливість перевозити готовий товар на значні відстані: на відміну від деревини, не потрібно було транспортувати всю сировину, щоб отримати потрібний продукт.

Промисел мав відчутне значення для Волині. За історичними даними, у 1795 році на території тогочасної Волинської губернії налічувалося 18 поташень. У них працювали 717 осіб: 488 найманих працівників і 229 кріпаків.

У 1823 році в губернії нараховували вже 24 поташні заклади. Ці цифри свідчать, що виробництво було не поодиноким ремеслом, а помітною складовою тогочасної економіки.

Чому буди зникли, а назви залишилися

Виробництво поташу потребувало величезної кількості деревини. За даними «Енциклопедії сучасної України», для отримання одного центнера поташу в середньому переробляли близько 300 кубометрів свіжозрубаної деревини. Це давало промислу великі можливості, але водночас сприяло виснаженню лісових масивів.

Наприкінці XIX століття поташ із деревного попелу почали витісняти дешевші промислові луги, зокрема сода та мінеральний поташ. Старі лісові виробництва поступово втрачали економічне значення й занепадали.

Разом із ними зникали печі, виробничі приміщення та інші сліди давнього промислу. Проте назви поселень і місцевостей часто залишалися. Вони зберегли пам’ять про те, чим займалися люди, які колись жили серед поліських лісів.

Які назви нагадують про буди

Про поширення лісових промислів свідчать назви населених пунктів, які дослідники пов’язують із поташними будами та майданами.

На Київському Поліссі про лісові промисли нагадують Буда-Бабенецька, Нова Буда та інші назви. На Житомирщині також Лісобуда і Поташня.

За знайомим словом на карті іноді стоїть ціла історія: ліс, який постачав сировину, печі, де її переробляли, люди, які заробляли на життя важкою працею, і товар, який вирушав до інших країн.