Холодний весняний вітер шмагав колючими краплями дощу по обличчях рідних, друзів, односельців, які зібралися у парку на Алеї Героїв, щоб віддати шану загиблому воїну Віталію Морському. Звучать слова, здіймаються у небо вірші, важко і сумно тріпочуть мокрі прапори. Поруч стели стоїть зовсім молода дівчина, яка витирає пекучі сльози. Тут, на Мринській землі закінчилися мрії і сподівання, тут в останню дорогу вона провела свого коханого Віталія у жовтні 2014 року. Тепер тут назавжди залишилась частинка її серця і душі.
Ні, не так вони мріяли святкувати день його народження, не так… Проклята війна відібрала любов, вбила душу, знищила мрії на щасливе подружнє життя. А скільки було планів і бажань.. Здригалися тендітні плечі від ридань, біль втрати рвала з середини… Підняла очі до неба і ніби на мить здалося, що це сон… Що зараз підійде коханий, обніме, і їх щастю не буде кінця.
Але холодний вітер сердито терзає верхівки дерев і сумно гуде у кронах… Ні не сон, чорна біда витає в небі.
Аня родом з Запорізької області. Саме там вона і познайомилась з блакитнооким, сонячним хлопцем з Чернігівщини, який разом зі своїми побратимами після бою відпочивали у селі, де живе бабуся Анни. Один тільки погляд і їх очі зустрілися і яскравими вогниками в них запалахкотіло кохання – перше, справжнє, єдине. Вже ввечері Віталій і Анна обмінялись номерами телефонів, а вже наступного дня роз’їхались в різні боки, вона додому, а він на бойові позиції. Та зовсім іншими вони тепер стали, у їхніх серцях поселилось кохання. І тоді вони впевнено знали, що обов’язково зустрінуться.
Вони часто говорили по телефону і мріяли про зустріч. Віталій хвилювався за Аню більше, ніж за себе, коли їхав на бойові. Заспокоював її, підбадьорював і обіцяв повернутись з бою. А вона вірила, чекала і страшенно боялась за нього. І з нетерпінням чекала, коли він зателефонує і скаже – все добре.
– Це кохання було особливе, безмежне для нас обох, – говорить Аня, – ми підтримували один одного, робили все, щоб бути щасливими і навіть, коли траплялися конфліктні ситуації, вирішували їх з розумінням один до одного.
– Віталик був сонечком, він світився сам і своєю усмішкою і позитивом заряджав інших. Він був світлим і добрим, його блакитні очі, кольору моря завжди випромінювали радість і щастя.
– Його поважали друзі, він був душею компанії. Завжди поспішав на допомогу, в першу чергу думав про інших.
– Він був вартий того, щоб за ним йти на край світу – і я йшла… Звідки б він не зателефонував – я швидко збиралась і їхала, ми бачились кожного разу, як він мав можливість після бойових. Ми щасливі були скрізь, аби тільки вдвох. Було таке, що на вулиці мороз, а ми в наметі ночували, і нам було не холодно, ми знали, що наше кохання сильніше за обставини, мороз і війну, яка була неподалік. І якщо навіть спальник примерз до намету, все рівно не біда – головне, що ми разом.
– Майже півтора роки щастя, кохання, радості, впевненості, ніжності і захисту. Я була з ним і за ним, я знала, він завжди мене захистить, підтримає, приголубить і зробить все, щоб ми були щасливі. Ми багато мріяли, будували плани на майбутнє. У травні 2024 року він зробив мені пропозицію, я відразу погодилась і нашому щастю не було меж. Ми обговорювали, коли ж поберемося, перебирали місяці і дати. Мені якось прийшло на думку 10.10 і я сказала йому, що було б добре одружитися 10 жовтня… Я тоді навіть уявити не могла, що ця дата навіки чорною бідою, страшним горем стане у моєму житті. Ця дата забрала все…(плаче).
– 8 жовтня ми говорили по телефону, я збиралась до нього їхати. Дев’ятого зранку ми переписувались, він заспокоював мене, бо знав, що я дуже хвилююсь. Писав, що позиція, на яку їде, відносно безпечна, а я написала, що кохаю його і чекаю, я завжди це йому писала, як і він мені.
Чекаючи його дзвінка Анна вже почала нервувати, набрала, писала, а його телефон мовчав, вона себе заспокоювала, але якась недобра думка снувала в голові. Але вона чекала, вірила, що вийде на зв’язок, адже обіцяв…
Коли вже чекати не було сили, вона набрала одного з побратимів, але вони нічого не сказали, порадили звернутись до командування. Серце дівчини відчувало біду, знала, що він не вийшов, але молилася і сподівалася, що живий. Два тижні невідомості тяжке випробування для юної закоханої дівчини. І нарешті довгоочікуваний дзвінок від командира і інформація про те, що хлопців евакували з поля бою – лише на секунду спалахнула надія – живий і враз згоріла в попіл: «Ви повинні приїхати на опізнання»…
Не повірила, не могла повірити, зателефонувала побратимам в надії, що сталася жахлива помилка… Але ні, треба було зібратися з силами і їхати на опізнання.
Навіть не можливо описати стан Ані, їй було дуже важко, і не тільки тоді, а й зараз, їй біль відчувається у спілкуванні. Лише, коли поринає у спогади про їхні спільні, щасливі дні, вона світиться зсередини. І оживає, і посміхається, коли розповідає, що він приходить до неї у снах, а вона просить його приходити знову й знов, бо так кохає і сумує.
– Снився мені, ніби телефонує, я чую його голос і бачу, що він стоїть біля дерева і говорить мені: ти так не хвилюйся, я тебе дуже сильно кохаю, сумую за тобою, але в мене все нормально. Я ніби з ним по телефону говорила, але бачила його і хлопців, які стояли біля нього.
– Він часто мені сниться, обіймає мене, ми з ним говоримо, але я боюсь у нього запитати: де ти пропадав? Він підтримує мене і заспокоює. І я там уві сні з ним щаслива. Мені дуже його не вистачає, я ще досі не зовсім усвідомлюю, що його нема, що моє кохання забрала війна, ненависний, жорстокий ворог, який приніс на нашу землю стільки горя і стільки смертей. Неможливо з цим змиритися, неможливо усвідомити, скільки у нелюдів ненависті до українського народу.
– У Віталія було нелегке життя, але він всього навчився, він був сильний, виховав себе, мав багато мрій, захоплювався комп’ютерною технікою, він був гарним господарем, любив тварин і вмів за ними доглядати, вправно справлявся з конем, запрягав, їздив верхи. Захоплювався риболовлею і настільним тенісом, брав участь у змаганнях і здобував призові місця. Навчив рибалити і мене…
Коли ми довго не бачились він влаштовував мені сюрпризи: замовляв доставку квітів, солодощів, подарунків і я була щаслива, то була підтримка і увага на відстані.
– Він переймався долею старшої сестри, допомагав їй в усьому, любив та пестив своїх племінників, ніколи не відмовляв у допомозі. Він був не по роках дорослий, мужній і сильний. Навіть на війні знайшов себе, був спеціалістом, який вправно і добросовісно виконував свій військовий обов’язок.
– Він був справжнім чоловіком – такого, як він не можливо забути…
Не знайти слів, щоб хоч якось розділити і зменшити біль втрати коханого, цієї мужньої, сильної, зовсім юної дівчини, якій доля підготувала такі важкі випробування.
У такі моменти здається, що світ зупиняється, а разом із ним зникають усі сили, які допомагали рухатися вперед. Та як би не важко було це усвідомити – навіть найглибший біль поступово може трансформуватися у новий сенс життя.
Марина Ігнатенко