Тепер його завдання не штурм російських позицій, а служба в ТЦК: історія колишнього десантника

– Я не проходив строкову. Був непридатний від дитинства, маю діагноз по зору. Але це не завадило мені стати десантником, – розповідає 47-річний солдат Євген Хайрулін. – 23 лютого 2022 року за місцем проживання отримав повістку.

Столяр за фахом, він працював на Алмазному заводі. Прийшов по повістці, пройшов ВЛК. Зізнається, приховав свій діагноз умисно, бо коли в країні війна, особисте має бути на другому плані. Після ВЛК Євгена відправили додому, попередили, щоб чекав на дзвінок.

В очікуванні дзвінка з ТЦК, чоловік не сидів склавши руки: долучився до самооборони Диканської громади. Брав участь в патрулюваннях та чергував на блокпостах.

Зателефонували йому вже пізньої осені, і ранком 3 листопада 2022 року Євген з’явився з речами по бойовій повістці. Того ж дня на збірному пункті дізнався, що він та ще двоє земляків направлені на підготовку в 199-й навчальний центр – полігон, на якому навчають десантників.

– Навчання було дуже інтенсивне – на совість. Недарма кажуть, що десантники – еліта ЗСУ. Згодом, уже на бойових, я усвідомив, що для того, щоб діяти, мені не треба задумуватися над кожним рухом. Усе було доведено до автоматизму. За два місяці я усвідомив, що вмію працювати з різною зброєю, і це попри те, що я до того уявлення не мав про армію та військову справу, – зауважує солдат.

Після загальної підготовки пройшов фахову – посилене навчання з тактичної медицини. Був розподілений у 77-му окрему аеромобільну бригаду на посаду стрільця-санітара. Після двох тижнів злагодження в складі підрозділу на початку січня новачкам зачитали наказ висуватися в район Бахмута для виконання бойового завдання.

І вже невдовзі після прибуття туди захисник пішов у перший свій бойовий вихід на штурм російських позицій.

– Перший бойовий вихід – це було дуже страшно, бо на полігоні ти просто багато стріляєш, а на полі бою десантники зустрічають ворога очі в очі… Нас уночі броньованим транспортом вивезли на точку, а потім ми висунулися пішки. Мали завдання штурмувати посадку “куряча лапа”, відкинути противника від займаних позицій, закріпитися, щоб зайшла туди наша піхота, – згадує Євген. – Тоді була зимова сльота, по грязі дуже важко йти, у мене, окрім зброї та БК, ще й медичний рюкзак. Зайшли вже під ранок, зайняли позиції й стали готуватися до штурму, вже чули перемовини ворога.

Побратими підтримували один одного, каже Євген. І це додало сил і впевненості, що все буде добре. Вдалося успішно виконати поставлене бойове завдання: позицію відбили й зачистили, а в його штурмовій групі було лише легке поранення.

Солдат визнає, що страх проходить доволі швидко: коли починається бій, спрацьовує навченість, і на адреналіні руки ніби самі діють – реакції спрацьовують, немає часу ні про що думати.

Якщо на першому виході довелося працювати з легким пораненням – зробив тампонаду кулеметнику з кульовим пораненням у руку, то надалі не завжди так щастило. Довелося мати справу й із важкими пораненнями, коли від дій бойового медика буквально залежить життя побратимів.

На відміну від піхотних підрозділів, штурмовики не постійно перебували на позиціях. Їхнею задачею було зайти, зачистити, утримати, закріпитися й передати суміжникам. Жили в напівзруйнованих хатах у селі за декілька кілометрів від лінії бойового зіткнення. А потім одного дня Євген отримав поранення.

– Ми звично висунулися на бойове завдання. Доїхали до визначеної точки, далі пішли пішки. Тоді нам було не так далеко йти, мали задачу прикривати відхід груп евакуації, які вивозили з Бахмута поранених. Працювали в приватній забудові на околиці міста – і нас накрило ворожим обстрілом. Пам’ятаю, що ми стояли, а наступної миті, як мені здалося, відкрив очі на стабпункті. Ні як витягували, ні як везли, не пам’ятаю, був без свідомості.

Отримав сильну контузію та осколкові поранення ока. За два місяці, після лікування та реабілітації, повернувся в частину. Пройшов ВЛК і був визнаний непридатним до служби в ДШВ та в бойових підрозділах – придатний до проходження служби в тилу. Був переведений у 148-му окрему артилерійську Житомирську бригаду в складі ДШВ на небойову посаду, забезпечував оборону об’єктів підрозділу.

– Але мені сказали, щоб шукав собі посаду в тиловому підрозділі Сухопутних військ. Я взяв відношення в нашому РТЦК. Тоді якраз була кампанія, щоб із ТЦК перевести всіх придатних, замість них повністю укомплектувати ветеранами після поранень. Тож наприкінці 2023 року мене перевели на продовження служби за місцем проживання – до П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП на посаду стрільця-санітара.

Тепер завдання Євгена не штурм російських позицій, а наряди, почесна варта під час поховання воїнів, іноді злучення до заходів оповіщення.

Солдат наголошує, що його досвід оповіщення зовсім не такий, як “показують в ТікТоках”: не довелося стикатися з відкритою агресією цивільних та застосовувати до них якійсь заходи силового примусу.

– Спокійно виходжу з машини, представляюся, спокійно показую документи й пояснюю, чому саме прошу показати документи мені. Людина показує «Резерв+». Я дивлюся: якщо все в порядку, бажаємо один одному гарного дня. Буває, питають, чи десь воював, – показую посвідчення УБД, коротко розповідаю. Якщо людина підлягає мобілізації, із нею говорить старший групи, пояснює. Якщо є порушення обліку, то працює поліція, доставляє для з’ясування. Але ніхто нікому руки-ноги не ламає й не кричить, – розповідає Євген.

Завжди на оповіщенні військовики працюють із включеними бодікамерами. Отримують їх перед виїздом, коли повертаються, так само під підпис здають відповідальному. Там уже відео з бодікамер завантажується на сервер, а прилади обслуговуються та зберігаються до наступного виїзду.

Про власну мотивацію до військової служби солдат каже, що вона була і є, але мотиви іноді змінюються. Наприклад, коли на полі бою доводилося протистояти підрозділам «Вагнера», побачив чимало такого, чого волів би і в страшних снах не бачити.

– Коли я побачив, що вони творять – росіяни, які вважають себе людьми, – і з цивільним населенням, і з нашими хлопцями військовополоненими, мене така злість узяла, як ніколи. Двоє наших потрапили в полон. Одному вдалося якось втекти й повернутися, а другого закатували до смерті. Той, хто вижив, розповідав мені, що то не люди, а якісь біостворіння – такі речі вони робили з полоненими, що нормальній людині навіть уявити важко, – з болем у голосі каже військовослужбовець. – І зараз я продовжую службу в ЗСУ, бо не хочу, щоб до мого дому, до нашої області докотилися ці нелюди та чинили тут такі жахи з моїми дітьми, друзями, сусідами… Дуже сподіваюся, що цивільні це зрозуміють до того, як окупант постукає автоматом в їхні двері й нарешті долучаться до захисту своєї Батьківщини.

матеріал підготувал/ла: Віолета Скрипнікова