Олег Веретільник був людиною, про яку рідні говорять просто: справедливий, сильний, відповідальний, справжній. Він умів бути вимогливим, але водночас завжди знав, як підтримати й заспокоїти. Для колег він був людиною, яка жила роботою. Для мами - спокійним хлопчиком, який любив книжки, тварин і допомагав бабусі. Для дружини - справжнім чоловіком. А для сина - татом, який назавжди залишився в його спогадах і фотографіях.
14 травня 2023 року життя Олега Веретільника обірвалося на Донеччині. Йому було 49 років.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з мамою Героя Лідою Сергіївною та його дружиною Дарією. Вони поділилися спогадами про Олега, його дитинство, родину, роботу та службу.
Олег Миколайович Веретільник народився 12 серпня 1973 року у Шполі, у звичайній робітничій родині. Він був єдиною дитиною в сім’ї.
Дитинство Олега було простим, але наповненим турботою про рідних. Канікули та вільний час він часто проводив у бабусі. Допомагав їй по господарству, працював на городі, любив тварин.
А ще дуже любив читати.
«Він у мене був спокійний. Дуже багато книжок читав. У школі добре вчився. Майже все дитинство провів у бабусі. Допомагав їй і по господарству, і в городі. Любив котів, собак, взагалі тварин любив», - згадує Ліда Сергіївна.
Закінчив Шполянську школу №1 у 1990 році, а у 1991 році Олег почав працювати на заводі запасних частин токарем. Професію опанував добре, а того ж року був призваний на строкову військову службу.
Після повернення Олег знову працював на заводі, здобув другу професію зубошліфувальника, працював до 2007 року, а потім був призначений майстром збирального цеху №1. З 2011 року і до закриття заводу обіймав посаду начальника механозбирального цеху №1. Так поступово зростав професійно - від робітничої спеціальності до керівної посади.
Навчання він поєднував із роботою. Здобув фах техніка-технолога, а згодом закінчив Черкаський державний технологічний університет за спеціальністю «Машинобудування». Колеги його поважали. Для Олега відповідальність ніколи не була просто словом.
Ліда Сергіївна розповідає історію, яка, мабуть, найкраще показує його характер.
Коли завод фактично припинив роботу, з’явилася потреба знову запустити виробництво. Надходили замовлення з-за кордону, але ніхто не хотів першим брати на себе відповідальність.
Олег на той час був у резерві й повертався додому автобусом.
«Йому телефонує інженер: «Олег, ти де?» - «В автобусі». - «А куди ти їдеш?» - «Додому». А той йому: «Олеже, я тебе прошу, прийдеш завтра на завод». І Олег повернувся. Ніхто не хотів починати, всі боялися. А він прийшов і почав робити. Такий він був», - говорить мама.
Ліда Сергіївна згадує, що син телефонував їй двічі на день - вранці та ввечері.
«Він щодня телефонував мені зранку та ввечері. Навіть коли був уже на війні, якщо не мав змоги сам зателефонувати, просив Дарію: «Передай мамі, що я подзвоню». Він завжди пам’ятав про мене».
У 2012 році Олег познайомився з Дарією. Вони працювали разом. Згодом почали зустрічатися та жити разом.
А у 2014 році у них народився син.
Для Дарії це була особлива мрія - щоб хлопчик був схожий на свого тата.
«Я дуже хотіла хлопчика. І зараз дивлюся на Діму - він на Олега схожий, ну просто клон його. Іноді дивлюся на нього і думаю: ну це ж Олег», - розповідає Дарія.
Вона говорить про чоловіка без прикрас. Каже, він був справжнім - не награним, не показним.
«Він просто був такий, який має бути чоловік. Справжній. Справедливий, сильний. Якщо треба було - міг і голос підвищити. Але якщо треба було тебе заспокоїти, то так заспокоїть, як ніхто інший».
Олег дуже серйозно ставився до роботи.
«Якщо він працював, то він жив роботою. Я могла злитися, що він і у вихідний пішов, і ввечері його немає. А він знав, що його люди чекають. Для нього колектив був як друга сім’я».
У травні 2015 року його призвали на військову службу. Майже півтора року він перебував у зоні АТО, виконував завдання на Донецькому напрямку.
Тоді їхньому синові Дімі було лише шість місяців. Для Дарії почався довгий період очікування.
«Я залишилася сама з маленькою дитиною. І чекала його півтора року. День за днем. Я тоді навіть не могла уявити, що через кілька років мені знову доведеться його чекати. Але вже назавжди».
Після повернення родина намагалася жити звичайним життям. Олег працював, дбав про родину, будував плани.
Коли завод запасних частин остаточно припинив працювати, Олег влаштувався у «ЛНЗ» начальником складу запчастин. І там залишався таким самим відповідальним - людиною, на яку завжди можна було покластися.
Здавалося, найважче вже позаду. Та у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Олег вирішив знову стати на захист України. Спочатку він чекав, коли його викличуть. Але зрештою пішов сам.
«Він мені сказав: «Ти мене маєш зрозуміти, я по-іншому не можу». А я йому: «А хто мене зрозуміє? Ти знову лишаєш мене з дитиною саму». А він каже: «Ти в мене сильна, ти з усім справишся».
Він навіть іншим казав: «Ви не знаєте мою дружину. Вона в мене маленька, але вона дуже сильна».
Олег служив у складі 2-го стрілецького батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Він майже нічого не розповідав родині про війну. Навіть коли рідні просили: «Олеже, ну розкажи, як воно там?» - він відмахувався.
«Він завжди казав: «Вам це не потрібно». Не хотів, щоб ми переживали. Казав, що все добре. Ніколи не жалівся на здоров’я. Навіть якщо щось було не так, ми про це не знали. Багато всього у собі зберігав».
Олег умів берегти своїх. Навіть тоді, коли самому було страшно, він намагався залишити рідним відчуття, що все буде добре.
Особливо він боявся не самої смерті, а невідомості.
«Він казав, що смерть - це не страшно. Бо можна прийти на кладовище, поплакати, поговорити з людиною. А найстрашніше - коли людина зникла безвісти. Коли ти знаєш, що вона десь є, але не можеш її забрати. І тобі навіть нікуди прийти, щоб поплакати, поговорити».
Ці слова Дарія пам’ятає особливо добре.
Востаннє Олег приїжджав додому у лютому. Десять днів відпустки після шести місяців без дому промайнули для родини, за словами Дарії, «як одна хвилина».
Після цього він знову повернувся на фронт.
За кілька днів до загибелі Олег довго розмовляв із дружиною телефоном. Вони говорили близько двох із половиною годин. Зв’язок кілька разів переривався, але Олег передзвонював.
«І тоді він каже: «Мені треба тобі щось сказати». Я вже насторожилася. А він сказав, що йому треба буде поїхати на пару днів. Каже: «Хлопці будуть дзвонити тобі зранку і ввечері й казати, що зі мною все добре. Там, де я буду, там не стріляють».
У середу о першій годині ночі він написав Дарії повідомлення:
«Мене забирають, все буде добре».
Наступного дня хлопці справді телефонували. Вранці та ввечері. Казали, що все добре. Так було і наступного дня. А потім настав ранок суботи, коли дзвінка не було. Дарія намагалася додзвонитися. Телефон мовчав.
«Ми з Дімою сиділи обідали. І він мені каже: «Мам, тобі не здається, що щось не так? Хлопці нам щось не доказують… Сьогодні нам не подзвонили і не сказали, що з татом усе добре».
Дарія намагалася його заспокоїти. А сама тримала телефон у руках майже постійно. Вона вірила, що Олег повернеться.
Та 14 травня 2023 року родина отримала найстрашнішу звістку.
Олег Веретільник загинув у районі Ямполя Донецької області під час виконання бойового завдання з утримання бойових позицій. Він отримав поранення, несумісне з життям. Йому було 49 років.
Та остаточно усвідомити це родина змогла не одразу. Дарія згадує день, коли до них прийшов друг Олега Саша Гаврилов.
«Я спочатку сказала: «Ні. Цього не може бути». Я не вірила. Казала, що це неправда. А він мені відповів, що поки сам не побачить, теж не хоче в це вірити. Будемо надіятись на те, що це неправда».
Здавалося, що світ, у якому ще вчора був Олег, раптом став порожнім.
Для мами він назавжди залишився її сином - тим самим спокійним хлопчиком із книжкою в руках, який допомагав бабусі по господарству, любив тварин, телефонував мамі вранці та ввечері.
«Люди його дуже любили. На заводі його поважали. Коли він пішов на АТО, люди приходили проводжати. І коли вже похорон був - стільки людей прийшло. Не тільки із заводу, а й з інших підприємств. Значить, він був потрібний людям».
Ліда Сергіївна говорить про сина і час від часу замовкає. За кожним спогадом - розуміння, що тепер його можна лише згадувати.
«Він дуже хороший був. Справедливий. Людей любив. І люди його любили. Я завжди знала, що він у мене такий».
Діма був ще маленьким, коли загинув його батько. Але пам’ять про нього залишається частиною його життя. Він запитує маму про тата, згадує його слова, вчинки, цікавиться, чи бачить тато їх із небес.
«Мамо, а що тато любив? А як тато робив? А тато нас бачить? А тато за мене порадів би, що я гарну оцінку отримав?».
Для Дарії Олег був не просто чоловіком і батьком її дитини. Він став людиною, яка сильно вплинула на її життя.
«Сьогодні я згадую свого чоловіка з величезною вдячністю. Він дуже сильно вплинув на моє життя: показав мені, що таке справжня любов, і навчив цінувати себе. Без нього я була б зовсім іншою людиною».
Дарія зізнається, що досі нестерпно бракує його впевненості та особливого погляду, в якому вона завжди почувалася в безпеці.
«Він був справжнім моїм чоловіком. Він був не просто прекрасним чоловіком і чудовим батьком - він був людиною з великої літери, моєю гордістю і моїм болем. Кажуть, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. У моєму серці та думках він житиме вічно».
І саме тому Дарія говорить не лише про особистий біль, а й про бажання, щоб жодна родина більше не пережила такого.
«Я хотіла б, щоб війна закінчилася. І щоб ні одна родина більше не відчула того болю, який відчула я. Щоб усі сім’ї були цілі».
Олега Веретільника немає поруч із ними вже понад три роки. Але він залишається у голосі матері, у спогадах дружини, у синові, який так схожий на нього. Залишається і в пам’яті людей, які його знали, поважали та любили.