У четвер, 16 липня, у полтавському Палаці дозвілля «Листопад» творче об’єднання МУР представило оновлену версію мюзиклу «Ти [Романтика]» — постановки, яка свого часу принесла команді широку популярність і привернула увагу тисяч українців до історії Розстріляного відродження.
Читайте більше актуальних новин у розділі — Полтавщина
Цього разу глядачі побачили не просто повернення знайомої вистави, а її переосмислену версію. Вона зазнала низки адаптацій, отримала нові творчі рішення та частково оновлений акторський склад. Однією з помітних змін стала поява Григорія Нікіфорова в образі українського поета-футуриста Михайля Семенка. Раніше актор уже працював із командою МУР у мюзиклі «Ребелія [1991]», але у виставі «Ти [Романтика]» грає вперше.
Це вже не перша зустріч журналіста «НП Медіа» з командою МУР. У квітні, до початку показу в Полтаві мюзиклу «Ребелія [1991]», ми поспілкувався зі співзасновником об’єднання Миколою Шмундирем та актором Валерієм Величком. Тоді ми говорили про шістдесятництво, боротьбу за незалежність України, роботу з історичними постатями та подальший розвиток проєкту. Цього разу навколо повернення «Ти [Романтика]» розмова знову продовжилася з Миколою, який грає роль Топорова, а також із Григорієм Нікіфоровим — новим яскравим виконавцем ролі Михайля Семенка.
Микола Шмундир — про повернення «Ти [Романтика]», образ Топорова та роботу зі словом
Михайло: Пане Миколо, чому ви вирішили повернутися до «Ти [Романтика]»? Це саме та вистава, завдяки якій, можна сказати, МУР здобув широку популярність. Чому вирішили знову показати її глядачам?
Микола: Ми просто засумували за нею. Незабаром у нас буде третя, нова вистава. І коли ти берешся за щось іще масштабніше, ніж те, що вже зробив, доречно повернутися до витоків, нагадати собі, з чого все починалося. Це своєрідна мотивація.
Михайло: Тут ви граєте Топорова. Що можете розповісти про свого персонажа?
Микола: Топоров — це збірний образ радянської системи. Це не реальна історична постать. На початку вистави він проходить певну трансформацію. Він доволі жорсткий, але водночас… У російській мові є слово «обходительный» — тобто люб’язний, уважний у спілкуванні. Саме воно дуже точно описує його на початку історії.
Потім він проходить війну на боці Червоної армії, стає командиром. Після пережитого в ньому відбувається внутрішній злам. Він бачить смерть, відправляє на неї своїх друзів, вірить у революцію.
І вже з його точки зору Будинок «Слово» та все, що в ньому відбувається, — це якийсь «цирк виродків». Для людини радянського типу мислення ця богема абсолютно незрозуміла. Як так може бути, що люди помирають від голоду, багатьом ніде жити, а для письменників будують окремий будинокі?
Це дуже пролетарська парадигма мислення, але саме вона пояснює ставлення радянської системи до митців: письменникам дозволяли творити лише доти, доки вони були потрібні владі.
Михайло: У виставі ви показуєте багатьох постатей, які донедавна були маловідомими широкому загалу. Як працюєте над тим, щоб вони виглядали не як історичні постаті з підручника, а як живі люди зі своїми переживаннями, конфліктами та ідеями?
Микола: Я думаю, що «Ти [Романтика]» стала таким явищем для української культури, після якого мало хто із цих людей залишився невідомим. До того, як ми зробили «Ти [Романтика]», Михайль Семенко був маловідомим письменником. Зараз люди вдягаються в його стилі, цитують його. Дехто навіть будує навколо нього частину власної ідентичності, якщо говорити про молодих прихильників нашої творчості.
Коли ми працювали над виставою, то хотіли, щоб письменники, які жили сто років тому — у 1920–1930-х роках, — були схожими на сучасну людину, яка сидить у залі. Щоб між ними було щось спільне. Бо саме це спільне і чіпляє. Коли ти можеш асоціювати себе з героєм, якого бачиш на сцені чи на екрані, виникає емоційна прив’язаність до персонажа. А це — одна з основ драматургії.
Михайло: Якщо говорити про сучасне театральне мистецтво, багато театрів нині більше працюють із видовищністю, ніж зі словом. Складається враження, що слово поступово відходить на другий план. Ви більше працюєте з видовищем чи зі словом? І чи можливо сьогодні поєднати ці дві складові так, щоб це було цікаво глядачеві?
Микола: Як виявилося, можна. Принаймні двома нашими виставами ми це довели. Якщо спростовувати тезу, що ми не працюємо зі словом, то це абсолютно не так. Ми працюємо зі словом дуже глибоко. Я знаю, скільки часу Саня (ред. Олександр хоменко) витрачає на аналіз творів письменників, на вивчення кожного героя.
Кожен персонаж дуже ретельно пропрацьовується — і на етапі написання сценарію, і під час репетицій. Саме тому жоден із наших героїв не виглядає картонним. Це і є наша робота зі словом. А вже потім над цим вибудовується все інше. Наші пісні можуть лякати паралелями із сучасністю. Людина дивиться й думає: «Та це ж буквально про нас сьогодні». Потім вона виходить із театру, сідає в маршрутку — і бачить майже ту саму картину навколо себе. Саме так це працює.
Якщо ж казати, що ми не працюємо з видовищністю, не знаю. Я їжджу з «Ти [Романтика]» ще з першого туру. Зараз головну роль переважно грає Женя, а я більше дивлюся виставу із залу. І щоразу не можу сказати, що мене не вражає те, що відбувається на сцені. Хоч я й один із тих, хто створював цю виставу та грав у ній багато років, але зараз сиджу в залі, дивлюся, як вона працює, і в мене інколи буквально перехоплює подих. Те саме було з «Ребелія [1991]». І я впевнений, що так само буде й із новою постановкою.
«Люди приходять, щоб побачити цей образ»: Григорій Нікіфоров — про рожеву шубу, Семенка та МУР
Михайло: Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у МУР. Як давно ви долучилися до команди? Якими були ваші перші враження від теми Розстріляного відродження? Яка ваша історія в МУР?
Григорій: Моя історія в МУР почалася з вистави «Ребелія [1991]». Сашко Хоменко прийшов на нашу дипломну виставу в університеті імені Івана Карпенка-Карого. Він помітив мене, а потім Олексій Самойленко запросив на кастинг. Для мене мюзикл тоді був дуже далеким жанром. Я ніколи не вмів співати й навіть не думав, що ця навичка може знадобитися.
На кастингу спочатку потрібно було виконати пісню, потім прочитати драматичний монолог, а далі була імпровізація — залежно від побажань режисера. Якось усе склалося, і мене взяли.
Пізніше Сашко Хоменко казав: «Він не вміє співати. Не можу сказати, що це вже готовий крутий актор. Але я чомусь відчуваю, що він мені потрібен». Не знаю, чи підвела його інтуїція, але моя історія в МУР почалася з «Ребелія [1991]». А вже пізніше, коли оголосили кастинг до нової версії «Ти [Романтика]», я теж вирішив спробувати свої сили, почав займатися вокалом із викладачкою та готуватися.
Михайло: До цього ви вже відвідували вистави МУР?
Григорій: Так. Щоправда, побачив лише хвилин двадцять. Це був один із фінальних турів «Ти [Романтика]» з попереднім складом. Я прийшов, подивився частину вистави, але трапився певний інцидент, і мені терміново довелося їхати. Останній номер, який я встиг побачити, був «Бу-Ба-Бу». Пам’ятаю, сидів у таксі й подумав: «Було б класно колись це зіграти». Минув рік — і тепер я стою на цій сцені, виконую цей номер і співаю, зокрема, цю пісню.
Михайло: Чи могли ви тоді подумати, що самі будете стояти на сцені поруч із цими людьми й станете частиною творчого процесу?
Григорій: Чесно кажучи, ні. Ще раз повторюся: для мене мюзикл був дуже далеким світом. Я ніколи не думав, що життя приведе мене сюди. Завжди уявляв себе радше в драматичному театрі або в кіно.
Михайло: Але актор завжди має бути багатогранним. Він повинен уміти адаптуватися до різних жанрів.
Григорій: Сто відсотків.
Михайло: Ви граєте Михайля Семенка — одну із центральних постатей українського футуризму. Яким ви побачили його під час роботи над роллю?
Григорій: Я дійшов висновку, що футуризм — це передусім революція і протест. Якщо немає протесту, то немає і футуризму. Саме спротив породжує цей мистецький напрям. Для мене було доволі незвично виходити на сцену й ніби кидати виклик уже сформованому культу навколо Тараса Шевченка чи інших митців, які згадуються у виставі.
При цьому я сам виходжу на сцену в рожевій шубі. Люди приходять, щоб побачити саме цей образ. Він уже став упізнаваним, навіть певною мірою культовим. І тут виникає цікава суперечність. Якщо розділити мене як людину і мене як актора, то мій герой засуджує культ, але водночас сам стає його частиною.
Разом із Сашком ми придумали монолог, який Семенко виголошує після читання вірша та провокаційної сцени з поцілунком одного із глядачів у залі. У цьому монолозі він говорить про головну трагедію сучасного, постмодерного Семенка: він сам став частиною культу, проти якого все життя виступав. Він засуджує і це явище, і самого себе.
Михайло: Що б ви хотіли, щоб глядачі відкрили для себе про Михайля Семенка після перегляду вистави?
Григорій: Насамперед — його ідеологію. І взагалі мені дуже хочеться, щоб люди більше дізнавалися про українських митців, зокрема про Михайля Семенка. Хочеться закохати людей у цих постатей, викликати бажання читати їхні твори, цікавитися ними.
Коли я виходжу на сцену, моя головна мета — закохати глядача. Не в себе, а в історію, у персонажа, у нашу культуру. Мені здається, це дуже тонка межа. І саме це є моєю місією.
Михайло: Давайте трохи відійдемо від теми вистави. Ви вже встигли погуляти Полтавою. Які враження у вас залишило місто?
Григорій: Так, це вже моя третя поїздка до Полтави. Встиг скуштувати знамениті полтавські галушки. Ми гуляли центром міста, заходили в різні заклади, хоча зараз уже навіть не пригадаю, в які саме. Я не маю звички все занотовувати. Мені просто подобається сюди приїжджати. Тут у мене є знайомі, друзі, близький однокурсник із Полтави. Це дуже приємне місто. І люди тут дуже світлі.
Михайло: І насамкінець: що для вас означає МУР?
Григорій: Для мене МУР — це театр. Кожному акторові потрібне місце, яке він може назвати своїм, своєрідний прихисток. Для більшості акторів таким місцем є театр. Для мене театр — це родина. А МУР — це і є театр, і родина.
Замість післямови
Повернення «Ти [Романтика]» стало для команди МУР не лише можливістю знову показати глядачам одну зі своїх найвідоміших робіт. Це також повернення до точки, з якої для об’єднання почався великий мистецький шлях.
За кілька років постановка встигла змінити не лише своїх авторів та акторів, а й ставлення частини суспільства до постатей Розстріляного відродження. Митці, яких тривалий час сприймали переважно як прізвища зі шкільних підручників, у мюзиклі постають живими людьми: молодими, амбітними, закоханими, суперечливими та вразливими.
Загалом поява у виставі нових акторів засвідчує, що ця історія продовжує розвиватися. Наприклад, для Григорія Нікіфорова шлях до ролі Михайля Семенка розпочався з короткого перегляду вистави й думки в таксі про те, що колись було б цікаво самому вийти на цю сцену. Через рік ця думка стала реальністю.
Саме так мистецтво і продовжує жити: знайомі історії отримують нові голоси, а люди, яких колись намагалися стерти з історії, знову знаходять свого глядача.
матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
