Закарпатье
Рус

«Тиха повінь» vs. гучна війна

Шоу-бизнес
13-10-2026 18:18
news-image

Розповідаємо, чому нова стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука — один із найцікавіших документальних фільмів останніх років

Коли режисер гучно вривається у кінематограф сильним дебютом, від його наступного кроку завжди чекають чогось особливого. Саме так сталося з Дмитром Сухолитким-Собчуком після тріумфу «Памфіра». Нагадаємо, яким потужним був цей злет: світова прем’єра стрічки відбулася у травні 2022 року на Каннському кінофестивалі (у програмі «Двотижневик режисерів»), де фільм зустріли тривалими оваціями.

Далі почався справжній тріумфальний марафон: «Памфір» показали на понад сорока міжнародних кінооглядах у всьому світі, права на його показ придбали дистриб’ютори з більш ніж двадцяти країн, а згодом стрічка вийшла на Netflix. Британське видання The Guardian внесло фільм до своїх престижних списків найкращих кіноробіт року, а вдома, в Україні, карпатська драма стала абсолютним рекордсменом національної кінопремії «Золота дзиґа», здобувши одразу 11 нагород (зокрема за найкращий фільм, режисуру та сценарій). Цей успіх довів: українське кіно здатне розповідати локальні, самобутні історії так, що вони стають цікавими всьому світу.

Дмитро Сухолиткий-Собчук на премʼєрному показі фільму _Тиха повінь_ у рамках Docudays UA

Тому нова робота режисера — документальна стрічка «Тиха повінь» — прикувала до себе увагу кіноманської спільноти ще до своєї прем’єри на головному фестивалі документального кіно у світі IDFA (де вона, до речі, отримала нагороду за найкращу операторську роботу — для Івана Морараша, Олександра Коротуна, Вячеслава Цвєткова і самого Сухолиткого-Собчука). Проте цього разу режисер не став повторювати успішні формули ігрового кіно чи знімати передбачуваний документальний проєкт на воєнну тематику. Натомість він пропонує глядачеві зовсім іншу оптику та переносить нас у затиснутий скелями каньйон річки Дністер.

Тут, у відірваному від великих міст просторі, живе закрита релігійна громада консервативних християн-протестантів зі своїми пацифістськими поглядами і суворим укладом життя, який повністю відкидає технологічні досягнення сучасної цивілізації. Досі головним випробуванням для цих людей були стихійні лиха — ті самі «тихі повені», до яких місцеві звикли пристосовуватися. Проте справжній катаклізм приходить ззовні у вигляді повномасштабної війни, яка не оминає жодного, навіть найбільш усамітненого куточка України.

Режисер уникає простих відповідей чи дидактики, перетворюючи фільм на глибоку людську історію про те, як руйнуються звичні захисні мури, як тріщать по швах старі догми та чому від реальності неможливо сховатися.

Ландшафт як повноцінний актор

Одним із найпотужніших елементів стрічки стає її простір. Дністровський каньйон із його стрімкими схилами та глибокою географічною ізоляцією функціонує не просто як декорація, а як самостійний персонаж, що формує ритм життя героїв і диктує їм правила виживання. Дмитро Сухолиткий-Собчук влучно окреслює цю оптику, визначаючи свій фільм як «фрескоподібне спостереження за циклічністю війни, що відлунює повеням, які знову і знову заливають цю місцину».

документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”

Перенести цю монументальну візуальну поезію на екрани вдалося команді операторів на чолі з Іваном Морарашем. Їхня творча історія з режисером почалася давно: Морараш познайомився з Дмитром ще у 2016 році, коли робив пробні кадри для пітчингу «Памфіра», а в 2021-му вже долучився до роботи над «Тихою повінню». Сам знімальний процес розтягнувся на чотири роки: команда розпочала роботу наприкінці 2022-го — вже після початку повномасштабного вторгнення — а завершила остаточно у травні цього року. За словами Морараша, близько 70–80% матеріалу зняв саме він, а решту — ще двоє операторів та сам режисер (зокрема, коли команда двічі їздила на фронт у пошуках членів громади, які після вторгнення росії долучилися до українського війська).

Щоб не порушити тендітну екосистему героїв і показати їхню реальність без фальші, творці обрали дуже делікатну мову камери. Як зазначає Морараш, концепція полягала в тому, щоб споглядати, не порушуючи побуту цих людей, щоб вони максимально забули, що там взагалі присутня знімальна група. Через це дуже багато кадрів знято на телеоб’єктив і здалеку. Така дистанція створює відчуття чистого підглядання, що перетворює перегляд на майже медитативний досвід.

документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”

Цей візуальний стиль підкреслює головну колізію стрічки: закритий мікрокосмос громади зіштовхується зі стихією іншого гатунку. Звичні для цих місць «тихі повені» — циклічні природні розливи річки, до яких люди адаптувалися роками, — раптом поступаються місцем іншій, гучній, штучній і руйнівній хвилі. Війна пробиває будь-які захисні мури, змушуючи героїв переосмислювати власні переконання перед обличчям невідворотної катастрофи.

Етичний вимір: злам пацифізму та деконструкція догм

Для місцевих жителів звична система координат формувалася десятиліттями через природні та історичні катаклізми. Час тут вимірюють від однієї повені до іншої або від війни до війни, адже ці береги колись були передовою лінією і Першої, і Другої світових. Коли ж сюди пробивається реальність нової повномасштабної війни, мальовничий пасторальний край зазнає глибокої внутрішньої деформації.

Завоювати довіру цього закритого світу виявилося надскладним завданням. Мешканці погодилися пустити камеру лише на кілька окремих подій, як-от організація та збір гуманітарної допомоги, тоді як більша частина їхнього приватного життя залишилася під суворим табу. Це вимагало від знімальної групи максимальної етичної делікатності та поваги до особистих кордонів героїв.

документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”

Найбільшим викликом для команди став вихід на зв’язок із тими місцевими, — як з членів релігійної громади, так і з сусідніх «звичайних» сіл, — які залишили свої домівки та пішли служити до лав ЗСУ. Завдяки співпраці з громадською організацією «Волонтери Бучаччини», авторам вдалося налагодити надзвичайно складну логістику. Команді доводилося координувати дії з військовим командуванням, вирушати на самісінькі позиції, щоб зафіксувати зворушливий момент отримання бійцями вісточки з мирних берегів. Проте цей процес супроводжувався постійним ризиком і драмою: у дорозі плани могли зруйнуватися в одну мить через безпекові заборони чи трагічні новини, коли із запланованих кількох десятків контактів у реальності залишалося всього кілька. Саме крізь цю болісну оптику фільм показує зламування старих догм і те, як війна невідворотно торкається кожного, хто намагався сховатися від неї у власній тиші.

Естетика повільного кіно та драматургія звуку

«Тиха повінь» органічно продовжує традиції європейського повільного кіно, де час розтягується, даруючи глядачеві простір для глибокої медитативної рефлексії. Режисер навмисно відмовляється від динамічного монтажу чи нав’язливого сюжету, натомість пропонуючи занурення в атмосферу, де кожен кадр дихає історією. Тут чітко відчуваються елементи гонтології — наукового та культурного поняття про «привидів минулого». Береги Дністра виглядають як простір, де нашарування пам’яті попередніх воєн і трагедій нікуди не зникли, а продовжують невидимо визначати життя теперішніх поколінь.

Не менш важливу роль у створенні цієї гіпнотичної атмосфери відіграє звук. Над звуковою драматургією стрічки працював звукорежисер Сергій Авдєєв («Ля Палісіада»). У фільмі немає звичних для документального формату інтерв’ю чи закадрових пояснень, які розжовують глядачеві кожну емоцію. Натомість автори роблять ставку на чисту акустику довкілля: тривожне гудіння води, шелест вітру, звуки природи, які відгукуються напрузі сьогодення. Ця ретельно вибудувана звукова палітра працює в рази потужніше за будь-які слова чи монологи, перетворюючи і звук, і тишу на повноцінний наративний інструмент. Вона тримає глядача в постійному напруженні, дозволяючи фізично відчути хиткість і крихкість того спокою, який намагаються зберегти герої.

документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”

«Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка стартує в кінотеатрах України вже 29 жовтня, виходить далеко за межі локальної історії про одне закрите село чи конкретну релігійну громаду.

Завдяки універсальності своєї художньої мови та глибокому гуманістичному висловлюванню стрічка наочно демонструє світові, що українське документальне кіно здатне говорити про глобальні екзистенційні виклики сучасності надзвичайно тонко — без зайвого пафосу чи дидактики, спираючись виключно на силу чистої кінематографічної форми.

документальний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”

Для досвідченого кіномана цей фільм стає чимось більшим, ніж просто черговий перегляд. Це глибокий, медитативний і водночас болючий сеанс рефлексії про те, як історія неминуче наздоганяє кожного, хто намагався сховатися від неї у власній внутрішній «тиші». Сухолиткому-Собчуку вдалося створити твір-попередження і водночас твір-розраду, який нагадує: крихкість людського світу можна захистити лише тоді, коли знаходиш у собі мужність подивитися правді в очі.

Читайте також:

35 найкращих українських фільмів за 35 років Незалежності

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Підтримайте Україну:

Источник: Kinowar