«Ти ніби в сорочці народився»… – сказав лікар у шпиталі Дніпра, коли Юрій Іванов відійшов від наркозу.
Пише Голос-Інфо, посилаючись на Західне регіональне управління Держприкордонслужби України-Західний кордон
Після важкого поранення, отриманого у Серебрянському лісі, шансів у прикордонника було небагато. Побратими винесли його з поля бою, лікарі зробили все можливе, а далі почалася тривала боротьба за життя.
Сьогодні Юрій пересувається на протезі. Але, спілкуючись із ним, дуже швидко перестаєш помічати і протез, і пережите поранення. Бо найбільше вражає інше – його характер.
Він говорить просто, без пафосу і без жалю до себе. Багато жартує, легко переходить на іншу тему, із захопленням розповідає про автомобілі, друзів чи побутові дрібниці. Наче найважчі випробування вже давно залишилися позаду.
Саме таким його знають і побратими.
Шлях Юрія Іванова у Державній прикордонній службі України розпочався ще у 1994 році у Великому Березному, в інженерно-саперній роті. Згодом були роки контрактної служби, а далі – цивільне життя, у якому його головною пристрастю на два десятиліття стали автомобілі. Про техніку Юрій знає геть усе: від найменшого гвинтика в легковику до складних моторів важкої спецтехніки.
Друзі кажуть про нього просто: людина, яка горить своєю справою й за будь-яку задачу береться з азартом і повною віддачею.
Тому, коли одного березневого ранку 2022 року пролунав дзвінок від колишнього керівника з коротким запитанням про готовність повернутися, роздумів не було. Юрій тоді працював на автосервісі. Він просто поклав ключі від майстерні на стіл, сказав колегам коротке «Вибачайте, мені треба йти» і вже наступного дня о восьмій ранку стояв у військовій формі.
У складі бойового підрозділу «Тип С» Мукачівського прикордонного загону Юрій одразу поринув у важку військову роботу на різних напрямках фронту.
Важке поранення прикордонник отримав у Серебрянському лісі.
Під час одного з ворожих обстрілів загорілася сусідня позиція побратимів. Юрій, не вагаючись, пішов на допомогу під вогнем – допомагав відновлювати станцію живлення, лагодити зв’язок та облаштовувати укриття.
Коли робота була майже завершена і бійці поверталися у бліндаж, пролунав глухий вибух, який важко поранив сержанта, відірвавши ногу.
Його евакуація стала справжнім випробуванням для побратимів. Попри постійні обстріли, вони не залишили товариша. Винесли з позицій, передаючи з рук у руки, ризикуючи власним життям.
Сам Юрій про той день говорить небагато. Мабуть тому, що значно більше цінує не сам факт свого порятунку, а людей, завдяки яким він став можливим.
Те, що відбувалося далі, самі медики називають справжнім дивом і доказом неймовірної жаги до життя. Поруч із ним завжди були ті, хто не дозволяв опускати руки. Насамперед – дружина Ліана.
Вона знайшла пораненого коханого у шпиталі, коли у Юрія не було навіть телефону, а потім пройшла разом із ним усі етапи лікування і реабілітації. Була поруч тоді, коли потрібно було вчитися ходити та й просто жити заново. Жінка і сьогодні залишається його найнадійнішою підтримкою. У їхній родині багато жартують, підбадьорюють одне одного і не звикли довго зупинятися на труднощах.
Юрія оточують такі ж надійні та щирі люди, як і він сам – родина, друзі, побратими, які не залишали його ні на хвилину. Та й сам сержант не втрачає свого фірмового азарту та гумору.
Він із посмішкою пригадує, як після чергового наркозу йому здавалося, що все навколо – це просто відеогра, де можна відмотати час назад і знову легко встати на ноги. І з абсолютною щирістю додає: якби мав змогу повернути ногу, вже завтра був би поруч із побратимами на передовій.
Особливе місце у його житті займає прийомний син.
Коли після поранення з фронту надійшла тривожна звістка, хлопець неправильно зрозумів почуте й вирішив, що вітчима більше немає. Від розпачу він так сильно вдарив кулаком у стіну, що сліди залишилися й досі.
Для Юрія ця історія дорожча за будь-які слова. Адже справжня родина народжується не лише кровною спорідненістю, а любов’ю, довірою і роками, прожитими разом.
Сьогодні Юрій каже, що планує знову повернутися до Державної прикордонної служби України. «На щастя, така можливість є, а побратими вже пропонують посаду, на якій і здоров’я дозволить, і користі буде по максимуму», – каже він.
Без роботи себе просто не уявляє.
«Сидіти вдома – це не моє», – говорить він.
Саме ця фраза, мабуть, найкраще характеризує Юрія Іванова. Війна забрала в нього ногу, але не змогла забрати головного – міцного характеру.
Того самого сталевого внутрішнього стрижня, який допоміг вижити у Серебрянському лісі, вистояти під час лікування, зробити перші кроки після поранення і сьогодні впевнено будувати плани на майбутнє.
Бо люди, яких не змогла зламати війна, не вміють здаватися.
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне і бездоганне служіння Українському народові сержанта Іванова Юрія Валерійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
