То, над чем мы все работаем. Что такое психологическая зрелость, — психолог
Среди ее признаков — принятие собственного жизненного пути, забота о следующем поколении и открытость новому опыту
Сьогодні хочу розповісти про психологічну зрілість: як ця концепція розвивалась і хто які ідеї вкладав у це поняття. Психологам і психотерапевтам підкаже, над чим можна працювати, а не-психологам — до чого може призвести психологічний, психосоціальний і особистісний розвиток. А то мені здається, ми в цьому хронічному виживанні і стабілізації забуваємо про те, над чим ми працюємо все своє життя як люди (ну, принаймні, маємо працювати, чи хоча б дивитись у цей бік).
Наведу тих авторів і теорії, які особисто мені близькі і подобаються.
Мені близька концепція Еріка Еріксона про розвиток ідентичності. Зрілість ним розуміється не як статична риса, а як результат проходження криз. Основна риса — здатність генерувати соціально значущі цінності, стосунки та речі на противагу застою, занепаду. Це виражається в турботі про наступне покоління. І це не лише про власних дітей, скільки про альтруїзм в плані загальнолюдського виміру. Ознакою зрілості є також цілісність его, прийняття власного життєвого шляху, криз і втрат без відчаю.
Правда ж, надихаюче?
Далі беремо наступного мого улюбленого автора — Карла Роджерса. У своїй праці On Becoming a Person (1961) він розвиває концепцію «повністю функціонуючої особистості» (на противагу фрагментованої чи дисоційованої). Її ознаки — відкритість до нового досвіду, повне екзистенційне переживання «тут і зараз», довіра до власного організму при ухваленні рішень, креативність, відчуття свободи вибору. Це насправді дуже і дуже багато — якщо ви знаєте, про що я, і хоч трошки себе знаєте.
Зрілість не захищає нас від випадкових лих і небезпек
Джордж Вайллант на матеріалі лонгітюдного дослідження досліджував психічні захисти (коли людина використовує щось, щоб не переживати тривогу, напругу). У зрілої особистості переважають зрілі захисти: сублімація, альтруїзм, гумор (без висміювання та злості щодо інших), супресія.
Далі — Отто Кернберг, якого приємно і слухати, і читати. Обожнюю його за структурованість і аналітичність. Він вважає, що невротичний рівень функціонування особистості — то вже і є більш-менш зрілий. Кернберг розвинув теорії характерів і приєднав все це до рівня функціонування особистості.
Звісно, на невротичному рівні особистість має стабільну ідентичність, послідовну і цілісну. Але це не значить, що ця ідентичність ригідна, негнучка чи закостеніла, не адаптивна. Ні, якраз навпаки. Також така людина може глибоко любити, здатна бути близькою з іншими (на глибокому, а не поверхневому рівні) і тестувати реальність — перевіряти свої припущення, проєкції, толерувати свої думки і витримувати їх, розуміти свій внесок у стосунки з іншими тощо.
Багато вийшло про Кернберга. Проте, це все лягло в основу сучасної шкали Level of Personality Functioning Scale (LPFS), яка оцінює зрілість за чотирма компонентами:
1) ідентичність (стабільність образу себе, межі Я-інший);
2) самоспрямованість (реалістичні цілі, саморефлексія);
3) емпатія (розуміння точки зору інших);
4) близькість (здатність до глибоких, взаємних стосунків).
Ну і останнє. Не можу не згадати Фредеріка Перлза, хоч він для мене фігура суперечлива і радше контроверсійна.
Його теорія про «рівні неврозу» закінчується експлозивним рівнем. Мені здається, що багато хто його розуміє неправильно. Мовляв, це вибух назовні як протест проти умовностей, рамок або чужих, нав’язаних, правил. Проте тоді це зводиться до підліткового бунту та опозиційного виклику. Все ж таки, думаю, Перлз був розумнішим за приписувану йому підлітковість.
Тож мені здається, він мав на увазі контакт із цими інтенсивними почуттями і надавання їм місця у своєму житті, справжню автентичність, як вона є, інтегрованість і готовність сплатити ціну за неї.
А що ж з погляду нейробіології? Де живе «зрілість»? У якому відділі чи мережі мозку?
Для більш зрілих психологічних механізмів (захистів), стабільної ідентичності та тестування реальності потрібне гарне сполучення та управління лімбічною системою (зокрема амигдалою) з боку префронтальної кори. Як ми знаємо, вона розвивається повільно, довго, аж до 25 років. І для цього треба стабільні та безпечні умови (гарний емоційний зв’язок з опікунами, ясні межі, позитивне віддзеркалення та багато чого ще).
Коли є багато небезпек або в принципі недорозвиненість, то нижні відділи мозку перебирають управління на себе. І тоді можуть затоплювати афекти, мислення стає «емоційним», сприйняття залежить більшою мірою від сенсорних і чуттєвих подразників.
Сігел і Шор розвивали теорії про врівноваженість нервової системи, соціальну співналаштованість, важливість емоційного безпечного емпатійного контакту з іншими значущими людьми — це формує нейромережі афективної регуляції та емпатії, які потім такі важливі для зрілої особистості та її стосунків, поведінки.
Існують і міфи про зрілість особистості.
Один із них ми вже розвінчали тут — про те, що це статичний стан. Це радше шлях із саморефлексії, щоденної практики (дій, навичок і поведінки), емпатії та її різних проявів.
Також існує міф про те, що зрілість обов’язково винагороджується фінансово і це прямо пропорційні речі. Чи що вона обов’язково приносить такій людині повагу від оточення. Думаю, що це шкідливі міфи.
Зрілість не є нічим іншим окрім зрілості. Вона не захищає нас від випадкових лих і небезпек: хвороб, втрат, змін.
Звичайно, зріла людина з високою імовірністю здобуває повагу через власну просоціальну поведінку, послідовність і стабільність, альтруїзм чи вміння підтримувати глибокі емпатійні стосунки. Але плутати ці якості з надзвичайними здібностями до монетизації власних умінь — щонайменше наївно, як на мене.
Текст публікується з дозволу авторки