ТЦК відмовив у відстрочці батькові, який сам виховує дитину, поки мати під вартою: суд став на бік чоловіка

Запорізький окружний адміністративний суд розглянув справу щодо відмови територіального центру комплектування та соціальної підтримки у наданні відстрочки від мобілізації батькові неповнолітньої дитини, мати якої перебуває під вартою, а фактичне виховання та утримання здійснює батько.

Суд встановив обставини самостійного виховання дитини, визнав відмову ТЦК протиправною та зобов’язав прийняти рішення про надання відстрочки на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Обставини справи

До Запорізького окружного адміністративного суду звернувся чоловік із позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення комісії від 15 квітня 2026 року про відмову в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Також позивач просив зобов’язати відповідача надати йому відстрочку у зв’язку із самостійним вихованням та утриманням неповнолітньої дитини.

Позивач пояснив, що є батьком неповнолітнього сина, який проживає разом із ним. Саме він забезпечує щоденний догляд за дитиною, її навчання, виховання та матеріальне утримання. Мати дитини перебуває під вартою в межах кримінального провадження, що об’єктивно перешкоджає їй здійснювати повсякденний догляд за сином.

9 квітня 2026 року чоловік через центр надання адміністративних послуг подав заяву про надання відстрочки відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

До заяви були долучені свідоцтво про народження дитини, супровідний лист Вінницького районного суду Вінницької області, ухвала цього суду від 6 березня 2026 року у кримінальному провадженні, довідка навчального закладу, довідка районної адміністрації, цивільна позовна заява, актовий запис про шлюб та рішення суду про розірвання шлюбу.

15 квітня 2026 року комісія ТЦК ухвалила рішення, оформлене протоколом № 15, про відмову в наданні відстрочки. У відповідному повідомленні зазначалося, що за поданими документами відсутні підстави для відстрочки, передбачені пунктом 4 частини першої статті 23 Закону та переліком документів, визначеним додатком 5 до Порядку № 560.

Водночас у повідомленні не було наведено індивідуальної оцінки доказів щодо фактичного виховання дитини, перебування матері під вартою, зміни її прізвища та юридичного значення цих обставин для застосування заявленої підстави відстрочки.

Під час судового розгляду встановлено, що дитина є неповнолітньою та фактично проживає разом із батьком. Це підтверджувалося, зокрема, довідкою районної адміністрації Запорізької міської ради по Космічному району від 8 квітня 2026 року, виданою на підставі відповідного акта.

Крім того, акт ОСББ «Новокузнецька-5», складений за участю голови об’єднання та мешканців будинку, підтверджував, що дитина постійно проживає з батьком із 6 листопада 2025 року. У документі зазначалося, що саме батько забезпечує її фактичний догляд, побутові потреби та виховання, тоді як мати не проживає за цією адресою через перебування під вартою.

В акті також містилися відомості про проживання разом із батьком його дружини, яка, відповідно до зазначених у документі даних, не бере участі в утриманні та вихованні дитини.

Довідка Запорізької гімназії № 97 від 12 березня 2026 року підтверджувала, що дитина навчається у 7-Б класі. Навчальний заклад повідомив, що мати не підтримує контактів із гімназією, вчителями та класними керівниками. Натомість навчанням і вихованням дитини займається батько, який регулярно відвідує батьківські збори, цікавиться успішністю сина, підтримує зв’язок із класним керівником та забезпечує дитину необхідними для навчання речами.

Стосовно матері суд установив, що ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 8 квітня 2026 року їй було продовжено строк тримання під вартою до 6 червня 2026 року включно. Кримінальне провадження стосується обвинувачення за частиною другою статті 111 Кримінального кодексу України.

Згодом, ухвалою від 23 червня 2026 року, строк тримання під вартою було продовжено до 21 серпня 2026 року включно без визначення розміру застави.

Окремою обставиною стала зміна прізвища матері після повторного шлюбу. Позивач надав відповідні пояснення та документи, зокрема актовий запис про шлюб, для підтвердження того, що особа, зазначена у свідоцтві про народження дитини, та особа, яка перебуває під вартою, є тією самою жінкою.

Також суд дослідив обставини іншого судового провадження, пов’язаного з визначенням місця проживання дитини та аліментними зобов’язаннями.

1 квітня 2026 року батько сформував цивільний позов до матері дитини про визначення місця проживання сина з ним та звільнення від сплати аліментів.

Ухвалою Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 18 травня 2026 року у справі № 333/3701/26 було задоволено заяву про забезпечення позову та зупинено стягнення у виконавчому провадженні до набрання законної сили рішенням за результатами розгляду цивільної справи.

24 червня 2026 року державний виконавець постановив зупинити вчинення виконавчих дій у цьому провадженні.

Водночас остаточного судового рішення у цивільній справі, яким було б вирішено спір щодо місця проживання дитини та аліментних зобов’язань, на момент розгляду адміністративної справи не було.

Позиції сторін

Позивач наполягав, що ТЦК не врахував сукупність поданих документів та відмовив у відстрочці з формальних підстав, без належної оцінки фактичних обставин і найкращих інтересів дитини.

На його переконання, перебування матері під вартою об’єктивно унеможливлює здійснення нею щоденного догляду за сином, тоді як документи районної адміністрації, навчального закладу та ОСББ підтверджують самостійне виховання й утримання дитини батьком.

ТЦК заперечував проти задоволення позову.

Відповідач зазначав, що стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та додаток 5 до Порядку № 560 визначають конкретні підстави й документи, необхідні для оформлення відстрочки.

На думку відповідача, позивач не надав вироку суду про відбування матір’ю дитини покарання у місцях позбавлення волі або рішення суду про самостійне виховання та утримання дитини.

ТЦК вважав, що ухвали про тримання матері під вартою, довідки та подана цивільна позовна заява не є документами, які підтверджують відповідні законні підстави для відстрочки.

Відтак відповідач стверджував, що комісія діяла в межах наданих їй повноважень, а підстав для скасування рішення немає.

Позиція та висновки суду

Оцінюючи спірні правовідносини, Запорізький окружний адміністративний суд виходив із положень частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

Суд також врахував положення статей 51 і 52 Конституції України щодо охорони дитинства, материнства і батьківства та державного захисту дітей, а також статті 65 Конституції, якою встановлено обов’язок захисту Вітчизни. При цьому реалізація зазначеного конституційного обов’язку здійснюється відповідно до закону, який визначає, зокрема, підстави надання відстрочки.

За статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України суд перевіряє рішення суб’єктів владних повноважень на відповідність критеріям законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, зокрема з урахуванням усіх істотних обставин.

Суд наголосив, що формальна наявність компетенції в органу державної влади не звільняє його від обов’язку обґрунтувати застосування відповідної правової норми до конкретної особи.

Правомірність рішення комісії від 15 квітня 2026 року суд оцінював відповідно до матеріального законодавства, чинного на момент його ухвалення.

Пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, які мають дитину віком до 18 років, якщо другий із батьків помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька здійснений відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Суд звернув увагу, що відбування другим із батьків покарання та самостійне виховання й утримання дитини за рішенням суду є різними законними підставами для відстрочки.

Тому посилання на самостійне виховання потребує дослідження не лише фактичного здійснення виховання, але й утримання дитини, а також юридичного значення судового встановлення відповідних обставин.

Відповідно до пункту 60 Порядку № 560 комісія зобов’язана дослідити заяву та підтвердні документи, оцінити наявність законних підстав для відстрочки, за потреби отримати інформацію від державних органів або з відповідних реєстрів та ухвалити рішення, оформлене протоколом.

При цьому повідомлення про відмову має містити причини її прийняття. Додаток 5 до Порядку № 560 визначає документи, необхідні для підтвердження відповідних підстав, зокрема свідоцтво про народження дитини та вирок щодо відбування покарання або судове рішення щодо самостійного виховання дитини.

Суд визнав, що встановлений перелік документів має значення для адміністративної процедури та не може ігноруватися комісією.

Водночас ухвалена за результатами такої процедури відмова підлягає судовому контролю, який охоплює оцінку доказів, правильність застосування закону та визначення належного способу відновлення порушеного права.

Перебування матері під вартою не є відбуванням покарання

Окремо суд оцінив довід відповідача про відсутність обвинувального вироку стосовно матері дитини.

Суд погодився, що цей довід є правильним у частині необхідності розмежування тримання під вартою та відбування покарання у місцях позбавлення волі.

З огляду на статті 17 і 183 Кримінального процесуального кодексу України та статтю 62 Конституції України застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не означає визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення.

Тому суд не застосував до позивача передбачену законом підставу відстрочки, пов’язану з відбуванням другим із батьків покарання.

Водночас відсутність вироку не спростовує іншої заявленої підстави — самостійного виховання та утримання дитини.

Як зазначив суд, відсутність вироку виключає використання однієї законної підстави, однак не звільняє орган від обов’язку оцінити докази щодо наявності іншої.

Вимога надати вирок як єдине можливе підтвердження будь-якої із заявлених підстав за таких обставин не випливає з пункту 4 частини першої статті 23 Закону.

Разом із тим суд підкреслив, що ухвали про тримання під вартою підтверджують застосування до матері запобіжного заходу та фактичне обмеження її свободи у визначені судом строки, але не встановлюють винуватості.

Наявність кримінального обвинувачення суд не використовував як доказ неналежних особистих якостей матері або самостійну підставу для обмеження її батьківських прав.

Чи обов’язкове окреме рішення цивільного суду про самостійне виховання

Суттєвим питанням у цій справі стала відсутність остаточного судового рішення про самостійне виховання та утримання дитини.

Суд визнав цей аргумент ТЦК істотним та наголосив, що його не можна спростувати лише фактом подання цивільного позову.

Водночас словосполучення «за рішенням суду», використане в пункті 4 частини першої статті 23 Закону, суд у межах конкретного публічно-правового спору витлумачив як необхідність судового підтвердження самостійного виховання й утримання дитини для застосування відповідної підстави відстрочки, а не як заборону адміністративному суду оцінити ці обставини під час оскарження вже прийнятої відмови.

За такого підходу судова перевірка не обмежується встановленням факту відсутності необхідного документа на момент розгляду заяви комісією.

Адміністративний суд, вирішуючи спір про право на відстрочку, досліджує, чи існували фактичні обставини, на які посилався заявник, та чи підтверджені вони належними доказами.

При цьому судове підтвердження відповідних обставин у межах адміністративної справи має значення для вирішення саме цього спору та не замінює рішення цивільного суду щодо місця проживання дитини або аліментних зобов’язань.

Суд наголосив, що не розглядає окремої заяви про встановлення юридичного факту, не позбавляє матір батьківських прав, не визначає остаточно місце проживання дитини та не припиняє її сімейних обов’язків.

Дослідження фактичної участі кожного з батьків у вихованні й утриманні дитини здійснюється виключно в межах предмета доказування щодо відстрочки, а не з метою створення універсального сімейно-правового статусу позивача.

Самого проживання дитини з батьком недостатньо для відстрочки

Застосовуючи положення статей 141, 150, 155, 157 та 180 Сімейного кодексу України, суд звернув увагу, що батьки мають рівні права й обов’язки щодо дитини, зобов’язані піклуватися про її розвиток та утримувати її до повноліття.

Розірвання шлюбу та окреме проживання батьків самі по собі не припиняють цих обов’язків.

Відповідно, лише проживання дитини з батьком або наявність домовленості між батьками не є достатніми для автоматичного висновку про самостійне виховання та утримання.

Суд також врахував статті 3 та 18 Конвенції про права дитини, які передбачають пріоритет найкращих інтересів дитини та відповідальність батьків за її виховання й розвиток.

Водночас ці положення не встановлюють необмеженого права на відстрочку для будь-якого батька та не дозволяють відступати від визначених законом умов її надання.

Суд послався на постанову Верховного Суду від 4 березня 2026 року у справі № 381/95/25, в якій підтверджено, що спір із ТЦК щодо вже прийнятої відмови в оформленні відстрочки є публічно-правовим та підлягає вирішенню адміністративним судом.

При цьому такий правовий висновок визначає належний порядок судового захисту, але не означає автоматичного задоволення будь-якого позову про відстрочку. Суд звернув увагу, що в зазначеній справі були остаточні рішення цивільних судів, тоді як у справі, яку він розглядав, докази підлягали самостійній оцінці без надання ухвалі про забезпечення позову значення рішення по суті.

Крім того, суд врахував постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, яка застерігає від встановлення самостійного виховання дитини у безспірному порядку всупереч реальним правам іншого з батьків та інтересам дитини.

Також у рішенні наведено постанову Верховного Суду від 29 липня 2026 року у справі № 642/5482/25, в якій розмежовано встановлення факту самостійного виховання для цілей відстрочки та інші сімейні або військово-службові правовідносини.

Суд підкреслив, що наведені правові позиції не дають підстав ототожнювати самостійне виховання дитини з фактом окремого проживання її матері.

Водночас обставини розглядуваної справи відрізняються від ситуацій, коли батьки лише проживають окремо або добровільно розподілили між собою батьківські обов’язки.

У цьому випадку об’єктивна неможливість матері здійснювати щоденний догляд підтверджувалася судовими актами про тримання під вартою, а фактичне виконання батьком обов’язків щодо дитини — незалежними за походженням документами навчального закладу, районної адміністрації та ОСББ.

Оцінка доказів самостійного виховання та утримання дитини

Суд окремо оцінив доказове значення кожного з поданих документів.

Довідка районної адміністрації підтверджувала фактичне місце проживання дитини з батьком. При цьому наявність іншої адреси реєстрації дитини не спростовувала встановленого місця її фактичного проживання.

Довідка гімназії засвідчувала участь батька у навчанні та вихованні сина, а акт ОСББ — забезпечення ним побутових потреб і щоденного догляду.

Жоден із цих документів окремо суд не прирівняв до остаточного судового рішення про самостійне виховання дитини.

Проте в сукупності із судовими актами про тримання матері під вартою вони підтверджували фактичну основу заявленої вимоги.

Суд також врахував, що відповідач не надав доказів, які спростовували б відомості навчального закладу та інших установ.

У відзиві ТЦК не було наведено конкретних даних про участь матері в повсякденному догляді або матеріальному забезпеченні дитини у спірний період.

Разом із тим суд підкреслив, що обов’язок доказування не перекладався повністю на відповідача: відповідні позитивні обставини були встановлені на підставі документів позивача, а не лише через відсутність доказів протилежного.

Щодо проживання разом із чоловіком його дружини суд зазначив, що сам собою повторний шлюб батька не означає виконання його дружиною обов’язків матері дитини.

Пункт 4 частини першої статті 23 Закону не передбачає автоматичної втрати права на відстрочку через повторний шлюб батька.

Водночас акт ОСББ прямо містив відомості про те, що дружина позивача не бере участі у вихованні та утриманні дитини. Суд не зробив висновків про усиновлення, опіку або фактичну участь дружини у вихованні лише на підставі існування шлюбу.

Стосовно зміни прізвища матері суд зазначив, що ця обставина не може бути достатньою причиною для відхилення всіх доказів, оскільки до заяви було додано актовий запис про шлюб, а ТЦК мав можливість перевірити відповідні відомості в установленому порядку.

Разом із тим суд виходив не лише з пояснень позивача, а із сукупності та взаємної узгодженості документів, які підтверджували особу матері дитини.

Окремо суд розмежував правове значення документів, пов’язаних із цивільним спором щодо місця проживання дитини та аліментних зобов’язань.

Ухвала Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 18 травня 2026 року про забезпечення позову не вирішила цивільний спір по суті, не припинила остаточно аліментного обов’язку та не встановила з преюдиційною силою факту самостійного виховання дитини.

Постанова державного виконавця від 24 червня 2026 року лише підтверджувала виконання відповідного заходу забезпечення позову.

На думку суду, ці документи свідчили про існування реального сімейного спору та його процесуальний стан, проте не замінювали оцінки основних доказів у адміністративній справі.

Також суд зазначив, що наявність попереднього судового наказу про стягнення аліментів відображає раніші правовідносини та не доводить, що після зміни фактичних обставин дитина продовжувала проживати з матір’ю.

Документи, ухвалені після 15 квітня 2026 року, не могли підміняти обставин, які існували на момент прийняття рішення про відмову.

Зокрема, ухвала від 23 червня 2026 року підтверджувала подальше продовження тримання матері під вартою, а процесуальні рішення щодо забезпечення цивільного позову та зупинення виконавчих дій відображали подальший перебіг відповідного спору.

Водночас фактичне становище дитини на день відмови підтверджувалося також документами, які існували до ухвалення рішення ТЦК та були подані комісії.

За результатами оцінки всіх доказів суд установив, що в охоплений ними період дитина фактично перебувала на вихованні та утриманні батька, який забезпечував її житлові й побутові потреби та навчання, тоді як мати перебувала під вартою.

Суд дійшов висновку, що таке становище не було створене домовленістю батьків з метою отримання відстрочки, а підтверджувалося об’єктивними обставинами та письмовими доказами з різних джерел.

Чому суд визнав відмову ТЦК протиправною

Суд відхилив загальне твердження відповідача про законність рішення лише через наявність у комісії відповідних повноважень.

Повноваження розглядати заяви про відстрочку не означає права ухвалювати невмотивовані рішення про відмову.

У повідомленні ТЦК не було пояснено, чому сукупність поданих документів не підтверджує заявлених фактичних обставин, а також яким чином комісія оцінила об’єктивну неможливість матері здійснювати повсякденний догляд за дитиною.

Суд врахував заперечення відповідача по суті, зокрема правильність тверджень про необхідність дотримання законодавчих умов відстрочки та відсутність обвинувального вироку щодо матері.

Проте ці аргументи не спростовували встановлених доказами обставин самостійного виховання та утримання дитини батьком.

Оцінюючи мотиви відмови, суд також врахував ризик переривання фактичного батьківського піклування в умовах, коли мати об’єктивно не може здійснювати відповідний догляд.

Пріоритет найкращих інтересів дитини суд застосував у межах визначеної законом підстави відстрочки. Цей принцип підтримує таке тлумачення норми, яке забезпечує реальний судовий захист, але не ототожнює самостійне виховання з будь-яким випадком окремого проживання іншого з батьків.

За результатами правової оцінки суд дійшов висновку, що оспорюване рішення комісії не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності, встановленим частиною другою статті 2 КАС України, тому підлягає скасуванню в частині, яка стосується позивача.

Чому суд зобов’язав надати відстрочку, а не повторно розглянути заяву

Визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, суд застосував частини третю та четверту статті 245 КАС України.

Ці положення передбачають можливість після скасування індивідуального акта зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити дії, необхідні для відновлення порушеного права.

Зобов’язання прийняти рішення на користь позивача можливе за умови, що виконано всі передбачені законом вимоги та суб’єкт владних повноважень не має права діяти на власний розсуд.

У цій справі суд установив, що батьківство позивача, неповнолітній вік дитини, а також самостійне виховання та утримання підтверджені дослідженими доказами і судовою оцінкою.

За наявності відповідної законної підстави комісія не має свободи відмовити у відстрочці з міркувань доцільності.

Суд зазначив, що повторний розгляд заяви за тієї самої доказової основи та після вирішення судом питання правової кваліфікації встановлених обставин не забезпечив би остаточного вирішення спору.

Тому належним способом судового захисту визначено зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання відстрочки та оформити її в установленому порядку.

Суд окремо наголосив, що такий обов’язок випливає з установленої законної підстави, а не з перебрання адміністративним судом повноважень органу, відповідального за організацію призову.

При цьому відстрочка надається на період збереження відповідних законних підстав із дотриманням правил Порядку № 560 щодо строку, оформлення, продовження та внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів.

Судове рішення не встановлює довічної відстрочки та не виключає перевірки подальшого припинення законних підстав у передбаченому законодавством порядку.

Рішення суду

Рішенням у справі № 280/3435/26 Запорізький окружний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги батька неповнолітньої дитини.

Суд визнав протиправним та скасував рішення комісії при територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки від 15 квітня 2026 року, оформлене протоколом № 15, у частині відмови позивачеві в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Також суд зобов’язав відповідача забезпечити прийняття уповноваженою комісією рішення про надання позивачеві відстрочки на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв’язку із самостійним вихованням та утриманням неповнолітньої дитини.

Відстрочка має бути надана на строк збереження відповідних законних підстав із дотриманням правил Порядку № 560, а відомості про неї — оформлені в установленому порядку.

У задоволенні вимоги відповідача про стягнення судових витрат із позивача суд відмовив. Водночас через відсутність документального підтвердження сум витрат, які підлягали б відшкодуванню на користь позивача, конкретної суми суд не присудив.

Рішення може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів із дня складення повного тексту судового рішення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.