У Львові перепоховали Марію Федак. У Люксембурзі за її родиною стежила поліція
Майже 74 роки вона пролежала на цвинтарі в Люксембурзі. Ким насправді була Марія Федак – розповідають українська дослідниця Жанна Сатанівська-Сердюк і люксембурзький журналіст Філіп Шоквайлер.
Поле №49 Личаківського цвинтаря. Труна під синьо-жовтим прапором, військовий оркестр, Гімн. За кілька годин до цього труну винесли з Гарнізонного храму, процесією пронесли до ратуші, звідти – сюди. Поруч могила Степана Федака, якого дослідники називають найбагатшим українцем Галичини; він помер 1937 року. Тепер поруч лежить його дружина.
Вісімнадцять нащадків подружжя Федаків живуть сьогодні у восьми країнах на п’яти континентах. В Україні – жоден. Правнук Юрій Кузьмович прилетів зі США й сказав над могилою:
«Ми приїхали сюди, щоб хоча б одну нитку цього зв’язку знову прив’язати до рідного Львова Марії».
Ниток лишилося небагато. Останні 73 роки вона пролежала на цвинтарі Бонневуа в однойменному районі Люксембурга, під скромним греко-католицьким хрестом.
Цвинтар, на який він ходив сорок років
Філіп Шоквайлер виріс у цьому районі, його рідні поховані на тому самому цвинтарі.
«Це дуже цікаво, адже я відвідую це місце вже 40 років. Я народився і жив у цій частині міста», – каже він.
Сорок років на одному цвинтарі і жодного разу не придивився. Змінилося все після лютого 2022-го: люксембурзький журналіст почав постійно їздити в Україну як кореспондент і продюсер документальних фільмів, а повертаючись, інакше дивитися на власний цвинтар.
«Я проводив більше часу на місцевому цвинтарі і раптом помітив величезний меморіал із тризубом та українським прапором. У середині 2022 року я усвідомив, що моя особиста історія перетинається з Україною саме на цьому цвинтарі».
Невеличка жінка з Сикстуської
В архівах її теж майже не видно. Жанна Сатанівська-Сердюк, українська дослідниця, яка живе в Люксембурзі, працювала з особовими справами родини в Національному архіві Великого Герцогства. У документах міграційної служби 1946 року Марія записана дівочим прізвищем – Січинська. Не Федак. Так вона й прожила в люксембурзьких паперах усі шість років – матір’ю при доньці, без імені, яке щось означало у Львові. І цих паперів мізерно.
«Власне лише те, коли вона прибула до Люксембургу і те, що вона була на їх утриманні. Тобто і дата смерті. Це все, що по документах», – каже дослідниця.
виходить несподівано щільний.
«Невеличка жінка, завжди спокійна, неговірка, міцною рукою тримала будинок» на вулиці Сикстуській – нині Дорошенка. Прислуга, гувернантка з французькою і німецькою у дітей. «Чоловік їй довірив усе, і власне вона була його правою рукою у всьому».
«В родині було 8 дітей, уявіть собі», – додає Сатанівська-Сердюк.
У їхньому домі бували Іван Франко, Андрій Шептицький, Роман Шухевич. Але біографія «дружини при чоловікові» тут не працює.
«Вона випередила свій час, вона була не просто дружиною Степана Федака, вона була активною жінкою громадського руху», – наполягає дослідниця.
Марія Федак працювала скарбницею товариства «Руська захоронка». «Це товариство опікувалося дітьми із малозабезпечених родин, сиротами»: для них створювали будинки відпочинку, виховували через мову, ігри, поезію, історію.
І тут біографія робить петлю, яку важко вигадати.
«Андрій Мельник був одним із таких дітей, який рано став сиротою, і його долею теж опікувалися відомі і заможні галичани. Можливо, тому він і виріс таким, яким виріс», – каже Сатанівська-Сердюк.
Хлопець, якого підняли галицькі меценати, згодом стане її зятем. І ще одна деталь. На початку ХХ століття Марія разом із чоловіком мала право балотуватися до Львівської міської думи.
«Я не знаю, чи вдалося їй це, але навіть те, що вона мала таке право і, можливо, скористалася ним, це багато про неї говорить також. Тобто, що вона була рівноправною зі своїм чоловіком на той час, що він це сприймав як належне».
Дім, за яким стежили
У публікаціях про Марію Федак зазвичай стоїть 1942 рік як дата виїзду, однак документи цього не підтверджують.
«В документах і в публікаціях сучасних я знайшла надзвичайно багато неточностей в датах», – каже дослідниця.
Її донька Софія і зять Андрій Мельник покинули Галичину ще влітку 1938-го, після вбивства Коновальця. Сама Марія влітку 1940 року, за словами Сатанівської-Сердюк, «точно улав же за межами України» – вона приїхала до рідних, які переховувалися у Флоренції, бо «там було легше загубитися як туристи, зняти житло. І таким чином не потрапити в поле зору спецслужб, які за ними полювали». Їй було за шістдесят.
А 1944-й – це не рік виїзду, а рік, коли Мельника і Софію заарештували нацисти у Відні.
До Люксембургу вони дісталися 5 червня 1946 року, за запрошенням принца-консорта. Далі – шість років утрьох, до 9 грудня 1952-го. І весь цей час під наглядом поліції: до останнього року в родині офіційно не працював ніхто, жили на заощадження, а це викликало питання.
«Але в Люксембурзі неможливо жити не працюючи, як сьогодні, так і тоді, тому їх цікавило, де беруть гроші ці люди», – пояснює дослідниця.
Утім, паперів про Марію в Люксембурзі виявилося більше, ніж у її власній справі. Просто написані вони не про неї. Сусідів опитували, а звіти писали:
«Дуже багато документів, звітів різних поліцейських, різним охоронним структурам, які доповідають про життя цієї родини в Люксембурзі».
З цих доносів і складається головне свідчення про останні роки Марії. Сусіди повідомляли, що мати майже не виходить із дому.
«Вона проводила більшу частину часу протягом дня в будинку, можливо, займалась господарством, можливо, хворіла, хоча це достеменно невідомо».
«Свят у моєму житті більше не буде»
Чи просила вона поховати її у Львові?
«Мені наразі нічого про це не відомо», – каже дослідниця.
Дістатися до можливого заповіту не вдалося:
«Люксембург, я б сказала, навіть жорстко захищає персональні дані своїх громадян, навіть після їхньої смерті».
Але є інше свідчення – не юридичне. Степан Федак помер раптово 1937 року, у 75. За рік до того він залишив заповіт, де, крім грошових розпоряджень, було ще одне: «він заповідав своїм дітям шанувати один одного, любити, підтримувати один одного, а також любити, поважати, підтримувати мамуся».
А вона після його смерті сказала дітям фразу, яку в родині запам’ятали: «свят в моєму житті більше не буде».
«Вона хоч і подорожувала, але більше ніколи не святкувала Різдво в еміграції, ніколи. Вона сказала, не буде в неї ні танців, ніяких весіль, радості», – переказує Сатанівська-Сердюк. І додає від себе: «якась частинка її, мабуть, померла з ним також, хоча залишились діти».
Тому на питання про перепоховання вона відповідає однозначно:
«Я думаю, що будь-яка жінка, яка мала такі стосунки, вона б хотіла бути похована поруч з чоловіком».
Гучне повернення
За чотири місяці до львівського поховання, 25 травня, Андрія Мельника і Софію Федак-Мельник перепоховали в Києві, на Національному військовому меморіальному кладовищі. Ексгумація в Люксембурзі стала новиною європейського масштабу і Філіп Шоквайлер знав наперед, що з цього зроблять.
«Я слідкую за російською дезінформацією, тому було зрозуміло: Кремль спробує використати цю ексгумацію».
Розрахунок був не на постать Мельника – «із західної перспективи Мельник – одна з найменш проблемних постатей українського національного руху». Розрахунок був на ланцюжок: дискредитувати через нього український національний рух, європейські інституції та уряд Люксембургу, який брав участь в ексгумації.
Спрацювало не через російські вкиди, а через місцеву журналістику.
«Найбільше вразила відсутність українських голосів і дослівне повторення російських тез», – каже Шоквайлер. Він пояснював колегам: не можна писати матеріал, цитуючи ТАСС.
«Якщо вам кажуть, що небо зелене, ваше завдання – виглянути у вікно і сказати, що воно синє. Транслюючи одне джерело без коментарів, журналіст стає співучасником».
Схема, за його словами, завжди однакова:
«Зазвичай пропаганда бере один реальний факт, підтверджений істориками, і роздмухує його до неймовірних масштабів». А мета – не переконати: «Росія грає на асоціаціях: хоче, щоб слово “Україна” асоціювалося з проблемами. Їхня мета – посіяти сумнів. Це найруйнівніше почуття, його дуже важко позбутися. Це як сумніватися у власному партнері».
На аргумент, що з вивезенням могил Європа втрачає зв’язок з українською історією, Шоквайлер відповідає, що сама наявність суперечки є показником.
«Те, наскільки активно це обговорюється в Україні (люди погоджуються, сперечаються, обирають місце для перепоховання), є чудовим індикатором живої демократії. У диктатурі дискусій не буває».
Але потім додає.
«З перенесенням могил шанс на зв’язок із цією історією в Люксембурзі може зникнути. Але ми маємо дещо потужніше за спільне минуле – спільне сьогодення і майбутнє».
Личаків, поле №49
Що це все означає для львів’янки, яка почула ім’я Марії Федак уперше з новин?
«Повернення додому – це надзвичайно важливо, навіть якщо це повернення в землю. Це потужний акт відновлення цілісності, – каже Шоквайлер. – Ми як суспільство маємо зрозуміти, наскільки складно було людям, яких змусили жити за кордоном, коли їхньої країни не існувало на папері».
І додає те, що робить сьогоднішній день на Личакові можливим узагалі:
«Повернення Марії Федак – це свідчення того, що вона повертається у вільну Україну, яка бореться. Якби Україну окупували, це було б неможливо».
А Жанна Сатанівська-Сердюк, яка розбирала люксембурзькі анкети 1946 року, зараз проходить ту саму процедуру сама. Форми майже не змінилися.
«Усі мігранти проходять одну і ту саму процедуру. І я зараз, власне, це спостерігаю на собі. Трохи від цього, знаєте, так моторошно, що ми проходимо той самий шлях, який вже проходили українці і не один раз».
Її остання фраза – не про Марію.
«[Я] зараз рада, що українці повертаються додому, навіть з таким запізненням. Але, можливо, це підтримає всіх, хто хоче повернутися. І ми повернемося усі».
Підготували Каріна Савка і Вікторія Вітер
