У пікселі до бджіл: як ветеран з Волині відновив пасіку після повернення зі служби. Інтервʼю

Втілити давню мрію і завести вулики – саме так розпочалася історія бізнесу ветерана російсько-української війни Віталія Нікітюка із села Небіжка, що на Волині. З 2014 року чоловік служив у лавах ЗСУ, починаючи з 2022-го брав участь у звільненні Харківщини в складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Минулоріч його звільнили зі служби через досягнення граничного віку й чоловік повернувся до втілення давніх мрій.

За бджільництво Віталій взявся у 2019 році, коли вперше повернувся додому. І на початку 2022 року мав уже понад 20 бджолосімей. Однак після повернення додому у 2025 році Віталій застав лише одну – її вдалося зберегти завдяки дружині та дітям. Тож замість військових завдань знову з’явилися вулики, а замість звуків війни – звичне бджолине гудіння. Так поступово почала відроджуватися сімейна справа «Бджілкин мед». Та війна не зникла з життя родини: син Віталія продовжує боронити Україну в складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, а сам ветеран підтримує побратимів, передаючи їм мед із власної пасіки. І хоча військова служба для нього вже позаду, один армійський звичай залишився – до бджіл Віталій ходить у пікселі.

Про військовий шлях, повернення до цивільного життя та справу, яка допомогла знову складати плани на майбутнє, Віталій Нікітюк разом з дружиною Оксаною розповіли в інтерв’ю Волинським Новинам.

Віталію, ваша історія військової служби почалася ще у 2014 році. Як склався ваш військовий шлях і чому зрештою ви опинилися в 14-й окремій механізованій бригаді?

З 2014-го я служив на місці, у військкоматі. Навіть пробував потрапити в авіацію, бо це була моя любов з дитинства, але так і не вдалося. Тоді у військкоматах була складна ситуація, і коли повернулися хлопці з Іловайська, запросили мене разом спробувати змінити там систему. Але коли усе це знову почало давати збій, я звідти пішов. Кілька разів пробував долучитися до АТО, на чергову спробу навіть був прикомандирований до 24-ї бригади, але чомусь мене знову повернули до військоммату. З мене тоді жартували, що дружина дуже молилася, щоб я таки туди не потрапив.

У мене були плани дослужити до 60 років і піти на пенсію, але в 2019 році я вже не витримував тієї бюрократії та звільнився. Завів бджіл, це була моя давня мрія, і думав, що буду проводити час з дітьми, внуками… Настає 2022 рік – і мене мобілізовують до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Я до них долучився, коли розпочалося звільнення Харківщини. Спочатку ми жили на кордоні з Полтавщиною, навіть такий цікавий момент був – перше моє місце дислокації було за 7 км від села, де я студентом збирав яблука. Коли у 83-му я навчався в Харківському авіаційному університеті, нас відправляли в колгосп на таку роботу. А майже через 40 років мав нагоду знову там побувати.

З початком повномасштабного вторгнення ви долучилися до звільнення Харківщини. Якими були ваші завдання у бригаді та з якими труднощами доводилося стикатися під час служби?

А далі пішла війна, робота в нашій бригаді до самого кінця. Спочатку я був у батальйоні матеріального забезпечення, потім у самохідному артилерійському дивізіоні. Воювали на «паладинах», американських далекобійних самохідних гарматах, снаряд до яких важить 50 кг. І тут – про роботу наших солдатів, обслуга гармати була до шести людей, за день вони випускали більш як 100 снарядів, а це 5 тонн, умови бойові, ніхто не буде тебе питати, чи ти втомився, вони мали дуже швидко їх завантажувати і випускати. Моїм же завданням було забезпечити їх боєприпасами, харчами й одягом. І, скажімо так, скарг не було.

Тоді, у 22-23-му роках, ситуація з продуктами була більш-менш стабільна, були неприємні ситуації, але лише тоді, коли хтось із посадових осіб не витягував свою роботу. Так само нещодавно був скандал, що хлопці з 14-ї бригади на позиціях були не нагодовані, а тоді їх прикомандирували до іншої бригади, і ні їхніх командир, ні новий ними не поцікавилися. Ось такий людський фактор призводить до наслідків. Звичайно, є проблеми з матеріальним, технічних забезпеченням, не вистачає багатьох речей, тому без волонтерів дуже важко.

Я уже майже рік вдома, але емоційно нічого не змінилося. Завжди про це думаю, війна – дуже погана справа, і людина, яка побувала на війні, залишається там назавжди. Я чудово розумію, що нікуди від цього не дінуся, але вдома, звісно, душевно трохи легше. Спати буває спокійніше, хоч ті думки завжди в голові. Після звільнення зі служби у 2019 році ви вирішили завести бджіл. Як захопилися бджільництвом і хто допоміг вам опанувати цю справу?

Завести бджіл було моєю давньою мрією, перша спроба в мене була у 2005 році. Ще як я будував будинок, до нас прилетів рій бджіл. А оскільки батько моєї дружини колись тримав кілька вуликів, я спробував їх зловити. І вони мене успішно покусали, у мене тоді такі великі вухо і губи були. Але зважаючи на те, що я не мав тоді ще великих знань, як їм давати раду, як зробити умови, то вони мене й покинули.

А у 2019-му, коли я вперше повернувся додому, вже підготувався теоретично, почав спілкуватися з іншими пасічниками, у Луцьку діє така організація «Ройовий стан», і вже там можна було почути багато корисних порад. Саме там я познайомився з чоловіком на імʼя Діню Канєв, колись він переїхав з Болгарії, спочатку їздив на заробітки, а коли приїхав у Луцьк, одружився, і тоді з ним сталася біда – потягом переїхало дві ноги, і будучи на кріслі колісному, завів свою пасіку. Він любить передавати досвід, саме завдяки йому я дуже багато чого навчився.

Читати ще: «Зібрали тонну меду»: 22-річна волинянка доглядає пасіку зниклого на війні батька

Коли ви зрозуміли, що бджільництво може стати не лише захопленням, а й повноцінною сімейною справою?

Після повернення уже в 2025 році я розумів, що потрібно щось робити і заробляти на життя, оскільки ні пенсії, ні інших засобів до існування не було. Я все життя провадив підприємницьку діяльність, забезпечував свою сімʼю, навіть певний час мав до 12 працівників, тобто був активний у цьому сенсі і знав, як вести бізнес. До початку повномасштабного вторгнення у мене вже було 20 бджолосімей, як пішов на службу, спочатку за ними наглядав син, але потім народився внук, і вже вуликам стали приділяти менше часу. Та й сезон тоді в Україні для пасічників був важкий, за різними оцінками, майже 40% бджолосімей не перезимували. Ну але все ж завдяки сімʼї, дружині, вдалося зберегти один вулик. Оксано, розкажіть, як вам вдалося зберегти хоча б одну сім’ю і чому для вас було так важливо не втратити пасіку?

Коли Віталік поїхав у Харків, на будь-яку дружину, так само і на мене, звалюється все. Хатина одразу ламається – і електрика, і машини, усе тріщить по швах, а зверху ще й вулики. Спочатку я намагалася контролювати, що робить син, Діню приїжджав, розширював, звужував рамки. Перший рік ми викачали мед, підгодували бджіл, другий рік вже викачували просто для себе, а останній бджоли жили для себе. Ну але було таке відчуття – якщо є бджоли, значить, чоловікові є куди повернутися, і не лише до нас, до сімʼї, але й до улюбленої справи. І я мусила усіма силами того вулика зберегти, він був найпотужніший, потім з нього зробили два. Мені того дуже хотілося і я задоволена, що усе вийшло. Віталію, сьогодні на вашій пасіці вже 25 бджолосімей. Як вдалося відновити господарство і що стало найважливішим у цьому процесі?

Після того як мене вже за віком списали і я повернувся додому, знову ж таки, звернувся до друзів-пасічників. Знайшовся для мене гарний варіант, чоловік з Ворончина тримав 150 вуликів, і після операції йому було важко з ними впоратися, тому він їх розпродував. Хоч вони були вже старі, але бджоли у нього хороші, породисті, я купив 12 сімей, і разом з Діню ми розігнали їх до 20. А далі пішли рої, і зараз їх уже 25. Найважливішою на цьому етапі відновлення стала комунікація. Мабуть, якби не люди, які підтримували, справді хотіли допомогти, то нічого не вийшло б.

Ваша справа поступово розширюється: окрім меду, ви пропонуєте й інші продукти. Як виникають нові ідеї і що ще плануєте додати до асортименту?

Зараз у нашому асортименті вже не лише мед і горішки, але й медовий збитень, віск, зʼявилися свічки, цю ідею нам передав військовий-пасічник, який за станом здоровʼя вже не може доглядати за господарством. Я той віск збирався виплавити, старі рамки перетопити і замінити на вощину. Але оскільки дружині сподобалося це робити, то зараз ми ще й виготовляємо воскові свічки. Ще є багато інших продуктів, зокрема прополіс, настоянка з воскової молі, вона теж дуже корисна, скоро запущу у виробництво. Для знайомих я добував трутневий гомогенат, це така витяжка із трутнів, дуже допоміжна для здоровʼя. Далі буде ще розвиватися ця роздрібна лінійка, будемо працювати, робити більше крафтових товарів. Оксано, ви зізналися, що до вуликів ставитеся з обережністю, але водночас реалізовуєте продукцію та створюєте свічки. Як у вашій родині розподілили обов’язки й чи завжди легко працювати разом?

Чоловік шеф, директор, контролює усі процеси. Так, я до вуликів не ходжу, трохи остерігаюсь, хоча вже за звуком можу визначити їхній настрій, чую, коли бджола летить «на роботу», а коли хоче вкусити, то одразу тікаю з городу. Я більше опікуюся реалізацією, як торговий відділ, а Віталік – як виробничий. Хоча у торгівлі ми разом беремо участь і на ярмарки їздимо. Багато ще діти допомагають. Невістка займається SMM, створила для нас Instagram-сторінку, у процесі ще Facebook і сайт. Син у нас бухгалтер, то грантову програму вони писали вдвох. І зараз теж, якщо йдеться про підприємницькі документи, ці питання залагоджує він. Діти дуже нас підтримують, це наші крила. Віталій розповідав, що ви також виплавляєте воскові свічки. Як відбувається цей процес і що для вас у ньому найважливіше?

У свічках ми робимо акцент на натуральність. Не робимо ніякого висвітлення, тільки натуральний віск. Він теж буває різних видів, може бути із забрусного меду, який отримують під час зрізання воскових кришечок. І саме з тих кришечок, які залишаються, роблять віск, який вважають преміум-класу, він дуже пахучий. Другий віск – це перетоплені застарілі рамки, з них вже виходить темний продукт. А найкорисніший, мабуть, це «язиковий» віск. Бувають такі місця, чи під рамкою чи між ними є простір, якщо вони неправильно стоять, то бджоли самі натягують так званий язик, будують соти із вощини, чистий, натуральний віск. Його використовують для різних видів мазей, натирання тощо. З нього виходить приємний колір молочного шоколаду.

Ми знаємо технологію очищення воску, як з нього зробити ідеально білий чи жовтий колір, блискучий, але тоді він буде неживий. Ми не знаємо, як свічки будуть продаватися, але мені хочеться робити їх натуральними, без фарб і очищення. Віталію, ви вирішили податися на грант Українського ветеранського фонду, щоб масштабувати пасіку. Як дізналися про цю можливість і як зараз реалізовуєте цей задум?

Історія почалася у 2022 році, як тільки я повернувся на службу, дружина ходила у ветеранський простір «Плюс Плюс ++», і там вона вперше почула про грантові можливості. У неї очі засвітилися, і ми вже думали подаватися, поки я ще був на війні. Але побачив, що без мене нічого не вийде, бо це дуже багато роботи. Спочатку, коли я приїхав узимку, ще не знав, яку тему гранту хочу взяти, але вирішив точно подаватися, бо це реальна допомога від держави, яка працює.

Я інженер-механік, знаюся на агросекторі, на вирощуванні різних культур, але врешті-решт дійшов висновку, що бджільництво найближче до душі. Це такий стартап, який не кожен зможе започаткувати, тут треба мати знання, навички і досвід. Запустити кавʼярню чи умовно там спаржу посадити може кожен, а розводити бджіл – точно ні. Ну і, звісно, треба натхнення й щоб бджоли з тобою дружили. Тому я вирішив узятися за масштабування пасіки і ще до подання на грант почав її розвивати й вкладати кошти.

Багато консультантів і порадників казали, що навіть не варто самому писати грант, я мав контакти людей, які вже отримали їх, і розпитував, хто і що робив. Усе дуже індивідуально, є люди, які допомагають писати гранти, захистити їх. Коли я досліджував цю тему, дивився відео, то було видно по людині, коли це її робота, а коли це хтось інший написав і вона не орієнтувалася в своєму проєкті.

Читати ще: «Від пасіки ніколи не відречусь»: бджоляр з Волині їздить на схід як військовий капелан

Ми зробили все самі, звісно, складно було зробити бізнес-модель, розрахунки і показати, що усе має окупитися через три роки. Хоча умов ніяких немає. Бо у грантах, які дає Мінсоцполітики, є спеціальні умови, там, де мають бути наймані працівники, і з податками із зарплати, гранти повертаються у державу. У грантах, які видає ветеранський фонд, таких умов немає. Це кошти, які держава дає безповоротно для розвитку бізнесу. Я уже витратив значну суму на нові вулики, їх буде 60, зараз ще закуповую ветеринарні органічні препарати для бджіл, які, навіть якщо попадають у мед, не є шкідливими.

У планах – переробити гараж на цех, там буде стояти «Лінія Гуслія» для автоматичного викачування меду. Серед пасічників це дуже відоме прізвище, Юрій Гуслій вперше випустив промисловий ніж для відкривання бджолиних сот з електропідігрівом. Кожен пасічник, напевно, зараз має такий ніж, а як продовження цього – технологічні лінії. До речі, як виявилося, ми з ним разом вчилися у Харківському авіаційному інституті, я приїздив до нього у Черкаси і ми домовилися, що він допоможе мені з обладнанням.

За програмою гранту ми ще розробимо цифрову інфраструктуру продажів, окрім уже згаданих платформ, будемо пробувати просувати себе в TikTok, це зараз дуже популярно, але поки що важко усе поєднати. Згодом буде вихід і на популярні маркетплейси. Як плануєте масштабувати саму кількість вуликів, адже для цього потрібно більше бджіл і, відповідно, кращі умови?

Я уже спілкувався з Чернівецькою племінною пасікою, де розводять гарну породу бджіл. Загалом в Україні найчастіше трапляються дві породи: Українська степова і Карпатська. Ще зараз дуже популярна Карніка, часом Кавказькі завозять і Бакфаст. У цьому племінному господарстві я буду закуповувати бджіл породи Карпатська і Карніка. Зараз у мене так звана Помісна порода, чимось схожа на Українську степову, але це як дворові пси, тільки у бджолиному світі.

Зазвичай пасічники закуповують одну породисту матку, через певний час вона перероджується, і всі бджоли стають Помісною породою. Цьогоріч я зловив трьох, але ким вони були запліднені, невідомо. Щоб займатися племінним господарством, треба багато знати науки й обмежень. Коли матка вилітає на спаровування, трутень відчуває її за 12 км, вона, до речі, робить це всього один раз у житті. Якщо це матковивідне господарство, то там прагнуть, щоб весь округ був лише одної породи, для тих, хто поблизу тримає два-три вулики, навіть спеціально дають матку правильної породи.

Ще один напрямок в мене, оскільки Волинь – це територія ризикованого землеробства, порівнюючи з Харковом, де чорноземи, цвіте дуже багато різних квітів, що аж видно на них нектар, і де дуже хороший медозбір, у нас такого немає. Оце що ми бачимо зараз багато жовтого – це золотарник, на весну трохи цвіте, але мало квітів, чекати, поки бджоли щось зберуть, важко. З ранньої весни сади, можливо, щось дадуть, а можливо, померзнуть, так само і липа. Тому зараз важливо, щоб не сама бджола шукала, а знайти для них місце. За програмою гранту я закуплю причіп, на який будемо ставити платформи, щоб вивозити бджіл туди, де цвіте акація, чи є плантації ріпаку, гречки, соняшнику тощо. Ще має бути розумна система, відеоконтроль, поки що у пошуках людей, які з цим допоможуть. Розкажіть детальніше про процес створення меду. З чого усе починається і яким є етап перетворення?

Усе починається з того, що я навесні купую бджолопакети – це рамки, з яких три з розплодом, одна має бути з породистою маткою і одна з кормом. Їх ставлять у новий вулик, потім додають нові рамки, і якщо хороша матка, то вона дуже швидко розганяє кількість своєї сімʼї до 10-15 рамок. Тобто у мене буде 10 гніздових рамок, де вони розмножуються і опікуються «господарством», а зверху ставлять маленьку рамку – «магазин». Якщо я у травні куплю бджіл, то наприкінці місяця буде цвісти ріпак, за гарного цвітіння верхній корпус заповнюється за два-три дні, і ще до тижня, щоб запечатати рамки.

Бджоли приносять у стільники нектар, який має трохи вологу, додають свого ферменту і вже там він перетворюється на мед. Таїнство отримання меду відбувається у стільниках, він ферментується, висушується, бджоли іноді навіть стоять на виході й махають крилами, як вентиляторами, щоб витягнути з нього зайву вологу. Коли волога достатня для того, щоб мед не забродив, вони починають їх запечатувати. Коли на всю рамку більша частина стільників запечатана, тоді вже їх можна діставати. Стільники зрізають, ставлять в медогонку і викачують. Або ще зараз дуже модний мед у стільниках – коли ставлять спеціальну рамку, яку виймають і вона йде у продаж, або зі стільника вирізають шматок воску, це мед, до якого не торкалася рука пасічника. Для тих, хто купує мед, його смак часто є головним критерієм. А від чого насправді залежить смак і колір меду та як ви визначаєте, коли він уже готовий до викачування?

Меду буває дуже багато видів, усе залежить від того, з якої квітки бджоли збирають нектар. А ще від того, яка це сімʼя. Тобто у двох різних вуликах в одних і тих же умовах може бути різний мед. Класичний вид меду – акацієвий, він має багато фруктози і не твердіє. Ріпаковий мед, навпаки, швидко твердіє і білий як масло. Гречаний же мед темний. Але усі вони корисні. Коли вже з ним постійно працюєш, то визначаєш за виглядом, а ще є такий дієвий метод – пилковий аналіз. Це коли під мікроскопом розглядають мед і дивляться, які там зернятка пилку і з якого більше, коли перевага у межах 60% певного типу, то це монофлорний мед. Він зараз має більший комерційний успіх у гуртовиків, ніж той, що із різнотравʼя, хоча мені, навпаки, цей подобається більше.

У перерві Віталій показує принцип дії оптичного рефрактометра – пристрій для вимірювання густини меду. Готовий мед має мати вологість від 19 до 21%. Якщо у ньому більше води, значить, він ще не дозрів, і через це потім може забродити.

За час роботи з бджолами ви, мабуть, виокремили цікаві факти про них, що вам запамʼяталося найбільше?

Бджоли лікують, їхня отрута розганяє кров. Я коли служив у війську, мав багато проблем з гіпетронією, цукром, ще деякі хвороби. Там мені виписали таблетки і призначили пити їх пожиттєво, приїхав сюди, зробив додаткові обстеження, і сказали все те саме. Щодня треба пити таблетки. Не знаю, коли я біля бджіл, то усе ніби стабілізується, ну це точно їхня заслуга. Звичайно, тут і спокійніше, немає постійного стресу, але й це має певний сенс.

Взагалі у бджіл дуже багато лікувальних властивостей, починаючи з прополісу. Це такий клей, яким вони дезінфікують вулик і заклеюють щілини. Люди його збирають і роблять настоянку, яка діє як антибактеріальний засіб для профілактики. Я казав, що пасічники живуть довше за всіх? Колись читав американську статистику про довгожителів у професіях, і бджолярі опинилися на першому місці. Бджоли лікують, але до них не підеш у поганому настрої. Якщо я сердитий, вони мене відчувають і не дадуть підійти до себе. А ще на пʼяних можуть напасти, вони дуже чутливі.

До речі, цієї пори часто бувають напади. Бджолам уже немає де зібрати нектару і вони можуть напасти на інший вулик, щоб викрасти мед. Це можуть бути суперечки і між сусідніми пасіками. Є такий цікавий метод – якщо додати у підкормку трохи спиртного, то бджоли як люди реагують і починають веселитися, під час такого процесу можуть напасти на чужі вулики. А ще є інший метод, щоб бджоли-крадії залишилися в твоєму вулику, то встановлюють спеціальні трубочки. Вони туди заходять, а вилізти назад уже не можуть, через кілька днів бджола уже стає твоєю. На щастя, у мене таких конфліктів немає, усі, хто тримає вулики в моєму районі, хороші люди. Ви часто берете участь у ветеранських ярмарках, як відгукуються відвідувачі і що для вас означають такі заходи?

На ярмарки ми почали їздити ще до 2022 року. Тоді це було своїми силами, а зараз ветеранський фонд дуже в цьому допомагає. Чим ярмарок відрізняється від ринкової торгівлі, то це відвідувачами. Люди відкриті, з ними легше спілкуватися. Ми були лише в межах Волинської області, дуже хочемо поїхати у Львів. Треба виробити ще товару – і будемо готові. Продукція продається інакше, коли на ринку людина хоче літр меду, і то найдешевшого, то на ярмарку продаються свічки, мед у стільниках, приходять люди, які знаються на цьому, і не потрібно доводити, що він натуральний. Просто поспілкуватися з людьми, і вони розуміють, що я їх не обманюю. В цьому плані, звісно, на ярмарках легше. А ще на ярмарках у вас завжди стоїть табличка, що 25% від продажів ви передаєте на підтримку війська. Окрім того, ви відправляєте мед побратимам. Як виникли такі ідеї?

Я називаю це «солодким податком», син працює у майстерні дронів, він їх ремонтує, паяє і все таке. Звісно, на це постійно треба багато грошей, ситуація зараз змінюється, волонтери уже не такі активні, і збори закриваються тяжче. Тому допомагаю усіма силами. У мене обовʼязкова умова продажу, що четверта частина йде на донат. Коли люди на ярмарках питають у мене, чому так дорого, я одразу наводжу такий аргумент.

Так, на фронт теж відправляю. У мене залишилося там багато знайомих. Я відправив, ще коли перший мед викачав, не в таких красивих баночках, а у звичайних пластикових пляшках, щоб вони туди доїхали неушкодженими. Відправляю і той самий трутневий гомогенат, змішаний з медом. Там спеціальна рецептура, щоб воно дійшло поштою. Хлопцям завжди треба солоденького, хоча я знаю, що меду в них достатньо. Мої побратими, як тільки я показав, що роблю, одразу почали питати, коли вони вже мого меду спробують, тому це така маленька приємність. Яким ви бачите «Бджілкин мед» у майбутньому, це вже великий бізнес чи маленька сімейна справа? Які ідеї хотілося би реалізувати насамперед?

Мені дуже хочеться, щоб у цьому бізнесі було задіяно кілька людей. Важко самому доглядати таку велику пасіку, як не крути, і вік уже не той. Чи будуть мої діти давати цьому раду? Вони мають свої справи. Можливо, внуки захочуть продовжити. Але загалом, «Бжілкин мед» – це завжди буде сімейна пасіка. Обладнання, яке я планую придбати, розраховане максимум на 200-300 вуликів, без допомоги працювати у таких масштабах неможливо, будуть працівники, може, навіть знайду зацікавлених у цій справі ветеранів, знаючи досвід Діню, то це можуть бути люди після травм, з обмеженими можливостями. Робочі місця у мене будуть розраховані для людей на кріслах колісних. Зараз знайти когось важко, бо і доходи не такі великі, але усе в процесі.

Ще одна моя мрія – апібудиночок, сон над бджолами. Це буде остання стадія мого проєкту. Там буде своя атмосфера, запах повітря, як у вулику. Зверху кладуть спеціальну решітку, яка не допускає проникнення бджіл усередину. Коли вся блжолосімʼя вкупі, вони видають такі вібрації, які діють на якомусь вищому рівні. Я людина фізики й не дуже вірю в ауру, біополе, воно ще не вивчене, але щось у тому є. Коли людина спить у тій атмосфері, за годину сну вона відпочиває і перемикається. Планую той будиночок екранувати від електромагнітних коливань, тобто заземлити, пускати туди з телефоном не буду, щоб була жива атмосфера вулика, і це буде корисно для відновлення.

До слова, на сторінці в Instagram Віталій Нікітюк також ділиться цікавинками про бджільництво та розповідає про продукцію власної пасіки.

Христина КРОТ