У Полтавському художньому музеї ім. М. Ярошенка запрацювала виставка Івана Герцуня присвячена фантастичним історіям, міфічним створінням і світам, що їх оточують: людським образам і краєвидам, у яких реальність переплітається з уявою.
Навіть відчайдушна душа з палким серцем у маленькому тілі здатна здолати могутнє зло. Так само, на думку автора, й у реальному світі люди усвідомили: невелика за територією країна з потужною, згуртованою та вольовою нацією може дати відсіч значно більшому й нахабному ворогові. У цьому сенсі показовою є картина «Гном-драконоборець». Образи ж казкових підземних жителів уособлюють гноми та їхні покровителі з полотен «Знахідка», «Дворф» і «Вій — король гномів».
Козаки з картин «Козак — душа правдивая», «Дума для шаблі» та «Задунайський козак» постають особливо медитативними: ніби розчиняючись у просторі, вони зникають, аби в потрібну мить з’явитися знову.
Сатиричний образ билинного витязя, в якого викрали коня, утілений у картині «Деусѣ Вультѣ». Події розгортаються на Святій Землі — з іронічним натяком на князя із Залісся, який нібито переховувався в сусідньому містечку від убивць, тоді як його нащадки твердять, що той перебував у хрестовому поході. Навіть назва роботи тут промовиста: вона є частиною вигуку хрестоносців і означає «Божа воля».
Погляд у добу Відродження відкривають сюжетні картини «Артеміо КОТраміні» та «Поєдинок за троянду». Творчість віків, закарбована у міфі, й спадщина наших предків знаходять свій голос у картині «Гуслі гудуть», де мудрість поколінь ллється з уст старця.
Низка автопортретів вирізняється театральністю та образною різноманітністю: Іван зображений то молодим горцем, то піратом, то козаком. Серед них особливо вирізняється парадний автопортрет «Шляхтич» — у повний зріст перед глядачем постає український вельможа з родовим гербом, шаблею та зосередженим, цілеспрямованим поглядом.
Приземлене чи надприродне — що ж побачать подорожні? На полотні «Дивовиддя» світ у очах героїв сприймається по-різному: хтось бачить світло у хаті на пагорбі, а хтось серед вечірніх хмар узріває видіння, спровоковане чарами відьми.
Загальний колорит і атмосферу виставки передають пейзажі «Драконячі гори», «Пагорби вже близько», «Після полудня», «Балка», «Таємничість»…Реальність і вигадка, сучасне й минуле, незвичне, затиснуте в лещатах буденності, — усе це поєднується у виставці «Міф у сяйві часу». А що побачили Ви, шановний глядачу?
Якось на самісінькій вершині Гори — чи то кургану, насипаного з людської пам’яті, — стояв гном Тур і вдивлявся в далечінь. Земля під його ногами дихала старими легендами, а вітер приносив запах полину й диму майбутніх битв. Тур іще не знав, що незабаром його ім’я буде вимовлене пошепки разом зі словом «Перемога», і що саме його рука спинить лютого дракона.
Під Горою, в долині, спочивало козацьке військо. Отаман Трясихата, важкий на слово й міцний на серце, послав Тура на розвідку — бо так велів звичай і так підказувала душа. За козацьким звичаєм гном закурив люльку на вершині, пустив дим у небо і став чекати сигнальних вогнів. Час тягнувся, мов застиглий мед, і мовчання обростало камінням. Тур чекав так довго, що сам став частиною Гори — обернувся на кам’яну бабу, нерухому й мовчазну, з поглядом, спрямованим у вічність. Козаки знизу вдивлялися в вершину, але не бачили там живої душі — лише золотаві промені сонця, що гралися на вечірніх хмарах і котилися аж до обрію. На Горі стояла кам’яна статуя, ніби завжди там і була, ніби ніколи не ходила і не дихала.
Раптом небо затягнулося імлою. Повітря стиснулося. І блиснувши хвостом серед неба, з’явився крилатий змій — темний, важкий, старший за страх. Козаки стали на прю. Люте побоїще сколихнуло долину, і полягли всі — всі, крім отамана, якого привалило дубом, викорчуваним диханням змія. Трясихата лишився сам серед тиші, що дзвеніла гірше за шаблі. Його серце не витримало журби — і в одну мить стало стихією.
Затряслася земля. Задвиготіло все живе й мертве. І на вершині Гори тріснула кам’яна баба.
У променях ранкового сонця з каменю вийшов гном Тур — живий, мов світанок. У руках він тримав довбню, народжену зі столітнього дуба, викорчуваного драконом. Мить — і змій лежав долілиць, притиснутий до землі, що більше не хотіла його носити.
Темні хмари розійшлися. Повернулися голоси птахів. Вітер знову став лагідним. І там, де сходяться пам’ять і диво, настав мир.
Довідково
Іван Герцунь народився 3 лютого 1996 року в селі Гора Полтавського району. Навчався у Полтавській дитячій художній школі імені Святослава Пашинського, після закінчення якої відвідував Артстудію «Художник» (керівник студії – Юрій Бернацький).
Вищу освіту здобував у Національному університеті «Полтавська політехніка» імені Юрія Кондратюка. Отримав ґрунтовні знання і практичний досвід під керівництвом висококваліфікованого професорсько-викладацького складу кафедри образотворчого мистецтва архітектурного факультету. Із вдячністю згадує своїх педагогів Сергія Журавльова, Миколу Болюха, Олександра Левадного, Сергія Григор’єва, Олега Перця, Володимира Безуглова, Марію Панченко. Магістратуру продовжив одразу у двох напрямках: у Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка навчався стаціонарно на кафедрі образотворчого мистецтва психолого-педагогічного факультету та заочно на історичному факультеті.
Працює науковим співробітником відділу науково-масової та виставкової роботи Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Крім живопису, захоплюється історичною реконструкцією, історичним фехтуванням та лимарством.
Фото – Ігор Лотиш
матеріал підготував/ла: Вікторія Вакула