У Вінниці попрощаються з Андрієм Жуковським, який загинув, прикриваючи відхід побратимів
19 липня 2026 року поблизу Лимана Краматорського району загинув вінничанин Андрій Володимирович Жуковський, позивний «Монах». За описом, наведеним у повідомленні, в останньому бою він прикривав відхід підрозділу: вистріляв увесь боєкомплект і ціною власного життя врятував побратимів. З тієї позиції не повернувся лише він.
Церемонія прощання розпочнеться о 12:00 за адресою: вул. Генерала Арабея, 1, у VIP-залі міської ритуальної служби. Чин поховання відбудеться о 13:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Андрій Жуковський народився 27 січня 1975 року в сім’ї кадрового військового. Невдовзі батька перевели по службі до Вінниці, де минуло дитинство та юність Андрія. Тут він закінчив загальноосвітню школу №33 і вступив до навчального закладу, прагнучи стати рятувальником, однак через життєві обставини змушений був залишити навчання. Тривалий час працював за кордоном, а після повернення на Батьківщину став співзасновником СТО, де працював до початку повномасштабного російського вторгнення. У нього залишилися дві доньки.
На початку повномасштабного вторгнення Андрій добровольцем став на захист України. У лавах 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта та обійняв посаду командира зенітно-кулеметного взводу. За його плечима – оборона Києва та найгарячіші точки Донеччини. За мужність та відданість справі офіцер отримав чимало високих нагород, зокрема «Золотий хрест», «Хрест пошани», нагрудний знак «За сумлінну службу», а також медалі «За поранення» та «Незламним героям російсько-української війни». Герою назавжди залишився 51 рік.
«Він бився наче лев і не збирався віддавати ворогу ні крихти нашої землі. Прагнув захистити людей від жахіть війни та повторення Бучі», – діляться спогадами рідні полеглого воїна.
«Ми завжди відчували його міцне плече, він підтримував і надихав нас, вмів підбадьорити у важку хвилину. Мав веселу вдачу, любив жартувати, – розповідає донька полеглого воїна Юлія. – Його хист рятівника найяскравіше проявився під час війни. Батько знайшов у службі своє справжнє покликання. Він повсякчас опікувався побратимами. Його поважали і як командира, і як людину з великим серцем. Тато дуже хотів продовжувати службу й після завершення війни».