«…Життя моє — це постійне змагання: за існування, збереження людської гідності, справедливості й протистояння зла та самого себе. Тяжка й складна це наука — уміння жити. Особливо для тих, хто певною мірою намагається жити по правді й не розмінює своїх чеснот на привабливі спокуси. – У моєму житті було багато суддів — хоч відбавляй. Усіляких і різних: злих і жадібних, хвастунів і хитрунів, лукавих і блаженних, політичних спекулянтів і кар’єристів. А головне — людей втраченої совісті. У цьому вся суть. – Натрапляв на доноси й погрози. Але страх не переслідував і не гнітив мене. Свою пайку страху я майже вичерпав під час війни…»
На початку цьогорічного вересня засновник громадської ініціативи «Історія УАПЦ», вчений, який ґрунтовно досліджує історію національно-визвольних змагань України у XX столітті, автор низки історичних книг Андрій Ковальов, відомий як український політолог, політичний аналітик, історик, релігієзнавець та журналіст, знаний дослідник УАПЦ Першого відродження, який до того ж є діючим офіцером ЗСУ, речником Генерального штабу Збройних сил України, одночас – редактор популярного дослідницького пабліку в мережі Facebook «Історія УАПЦ», в якому йдеться про історію Православної Церкви України, повідомив своїх читачів, що у київському видавництві «Кліо» вийшла друком книга спогадів Тараса Микитовича Кохна п.н. «Столітнє змагання за життя та справедливість», яка з’явилась коштом благодійного фонду «Спадок Гетьманщини».
Андрій Ковальов, зокрема, написав й про автора цих споминів, зазначаючи, що «….Тарас Кохно з дитинства опинився у вирі подій українського церковно-визвольного руху. Тарас Кохно – син закатованого большевиками священика УАПЦ протоієрея Микити Кохна. Він народився на хуторі Набоків, коло Городища (нині Черкаська область) у 1923 році, де настоятелем Миколаївського храму був його батько-священик Микита Кохна. цю маленьку парафію восени 1923 року відвідав архиєпископ Нестор Шараївський, який став хрещеним батьком пана Тараса Кохна. З дитинства пан Тарас Кохно панамарював на парафіях УАПЦ, де служив його батько. Він знав багатьох священиків та єпископів УАПЦ, разом з батьком та родиною переїздив на нові парафії УАПЦ, прислуговував під час богослужінь митрополиту Київському і всієї України Миколі Борецькому, був іподияконом митрополита Харківського і всієї України Івана Павловського. Тарас Кохно згадує про парафії УАПЦ на Черкащині, де служив його батько у 1920-х роках, згадує про служіння батька і митрополита Миколи Борецього у Єлизаветграді (Кропивницькому), згадує про УАПЦ першого відродження у Харкові, а також згадує про відродження УАПЦ у Харкові під час Другої світової війни. Тому спогади пана Тараса є цінним джерелом з історії УАПЦ….».
Слід пригадати, що минулоріч, десь в середині 2025-ому року, заходами згаданого вище Андрія Ковальова до моїх рук потрапила, як на мене, інша дуже цікава книжка старшого брата пана Тараса Кохна – Валентина Кохна п.н. «З лебединської стежки – у далекий світ. Спогади» (2024). В описі до цієї книжки йшлося, що «…Книга містить спогади Валентина Кохна — сина протоієрея Української Автокефальної Православної Церкви першого її відродження в 17–30-х роках ХХ століття Микити Кохна, активного учасника українських національно-визвольного та церковно-визвольного рухів, який доклав багато зусиль для збереження пам’яті про український церковно-визвольний рух, з украпленнями вияснень і доповнень його брата Тараса Кохна. Автор розповідає про своє дитинство, яке припало на період Голодомору, юність у передвоєнному й окупованому гітлерівськими військами Харкові та післявоєнне життя в Німеччині й США….». – Згідно з інформаціями того ж таки Андрія Ковальова, брат Валентина «….Тарас Кохно у Німеччині в Мюнхені навчався у Технологічному університеті, а у 1952 році виїхав до США. Згодом навчався в Університеті Міннесоти на факультеті електричної інженерії, а потім у Іллінойському технологічному інституті. Близько 50 років Тарас Кохно працював інженером-електриком, серед них 30 років — на посаді головного інженера фірми, у якій проєктував і будував великі летовища, лікарні, хмарочоси, готелі у США і за кордоном, зокрема у Саудівській Аравії, Індонезії, Єгипті, Іраку, Південній Кореї, Сінґапурі, Гонконґу. Валентин і Тарас Кохни були засновниками парафії Святого Андрія Первозванного у Блумінґдейлі, штат Іллінойс. Дочка отця Микити та Віри, Катерина Кохно, ще у роки Другої світової вчилася у медичному інституті, а під час евакуації у Мюнхені навчалася в Українському вільному університеті, де, зокрема, захистила дисертацію на тему критичного аналізу основ совєцького комунізму. У США з 1950 року Катерина Кохно продовжила навчання у Колумбійському університеті в Нью-Йорку і після цього понад пів століття працювала професором у різних університетах США. За свої наукові досягнення пані Катерина Кохно мала низку нагород від президента США. Дружина отця Микити Кохна — Віра — померла і похована у США, так само у старості упокоїлися її діти, Валентин та Катерина. Середній син Тарас Кохно мешкає у Чикаґо і у 2023 році відзначив столітній ювілей. Нині у США живуть онуки, правнуки та навіть праправнуки Микити Кохна — українського священика-мученика, який приніс себе у жертву за Христа, Україну та Українську православну церкву….»
У своїх спогадах «Столітнє змагання за життя та справедливість» (2025) Тарас Кохно розлого пише про Голодомор – ґеноцид українського народу, описує, як большевики знищували УАПЦ, репресували, а згодом і стратили його батька. Коли пан Тарас оселився у Сполучених Штатах Америки, то став активним діячем Українського Православного братства імені Митрополита Василя Липківського у Сполучених Штатах Америки, разом зі старшим братом Валентином вони були фундаторами української правосланої парафії Кафедрального собору святого апостола Андрія Первозванного у Блумінґдейлі, стейт Ілліной. Слід окремо зауважити, що кожен прихильник та читач сторінки «Історія УАПЦ» може безкоштовно отримати примірник книги спогадів Тараса Кохна, оскільки Благодійний фонд «Спадок Гетьманщини» безкоштовно подарує кожному охочому примірник книги. Минулого ж року, завдяки меценатам Благодійного фонду «Спадок Гетьманщини» усі охочі прихильники та читачі цієї групи безкоштовно отримали книгу спогадів Валентина Кохна, старшого сина отця Микити Кохна і брата Тараса Кохна.
У своєму вступі до нової книги виключно вже своїх споминів «Немислимі війни» Тарас М. Кохно пише: «… Наступною «немислимою війною» є напад Російської Федерації на Україну. За своєю формою вона відмінна від Другої світової, але за змістом ідентична. Росія — агресор і засуджена за кримінальні вчинки, але чомусь поводяться з нею обережно, з явним побоюванням. – За своєю територіальною величчю, масовою участю війська та великими втратами в людях і зброї порівнюють цю війну з Другою світовою. Що ж до ведення і керівництва за участі політичного нездорового впливу, то часом воєнні операції доводять людину до відчаю. – Російська Федерація зі своєю атомною зброєю, всіма приналежними народами, автономними республіками і найбільшою армією світу є великою потугою. Крім того, Китай купує в Росії незліченну міру сирої нафти, натомість постачає їй важливі мілітарні частини й електронні вироби та допомагає фінансово й політично. Індія та Бразилія користуються дешевою російською нафтою і підтримують Росію морально й політично. Північна Корея посилає Росії велику кількість зброї й масу війська через Москву відразу на фронтову лінію проти України. Іран постачає російське військо необмеженою кількістю дронів, бомб, ракет, якими під час нічних нальотів Росія відбуває своє щоденне бомбардування селищ, шкіл, шпиталів, музеїв, дитячих садочків, церков і навіть зоопарків….»
В іншому розділі згаданої книги споминів п.н. «Гідність і лукавство» їх автор Тарас М. Кохно зазначає, що «…Одна лише Україна зі своєю доблесною армією, обмежена американськими вимогами у веденні воєнних операцій, понад три роки боронить себе і всю Європу від загарбання імперіалістичною Росією. – У разі недотримання приписаних вимог Україна загрожена втратою будь-яких допомог. У таких умовах вона приречена на повну поразку й колосальну втрату війська та мирного населення. І все тому, що недолугі верховні проводирі світу цього дуже чутливі до зухвалих погроз московських посіпак. Вони погрожують Третьою світовою війною та атомними бомбами, якщо Західний альянс не погодиться з їхніми вимогами. А їхні вимоги — совєтська Російська імперія, якою була Росія на час закінчення Другої світової війни. – При цьому мушу зауважити виняткове поводження диктаторів двох незначних країн — Угорщини й Словаччини. З усіх східних і центральних країн Європи, що були поневолені Совєтським Союзом, лище ці дві активно підтримують Путіна у відновленні Совєтського Союзу, але водночас залишаються членами НАТО й об’єднаної Європи. Чомусь за старання всіх українських президентів із Зеленським включно ці привілейовані союзи Україні недоступні. – Попідіймали голови всі головорізи. Пихатий Путін втішається своєю «перемогою» і, скориставшись заявою Трампа про продовження воєнного стану, відкрив нищівну офензиву — повітряну і фронтову. Попри старання припинення взаємного мордування й закінчення війни створив хаос та ілюзію про мирне співжиття людства. – Усі ці жахливі події спонукали мене до дії. І я вирішив описати свої спогади й думки в новій книзі під назвою «Столітнє змагання за життя і справедливість»….».
Вдумливим й трагічним є розділ споминів Тараса М. Кохна п.н. «Роки Голодомору», в якому автор пише: «…Ці злиденні роки, описані письменниками, істориками й живими свідками, насвітлюють неосяжну в історії людства подію діянь сатани — наочного смертовбивства. – Моїм бажанням є продовжити цю тему з метою насвітити її в особистому баченні того незбагненного жаху, страху і масового наочного вмирання людства. – У цей час я маю сто один рік життя. – На той час мені сповнилось дев’ять літ. Ми не були селянами, не мали своєї хати, також землі. Винаймали одну кімнату в старости місцевої церкви. Батько був одним зі священників, призначених митрополитом Василем Липківським для українізації церков на Київщині. І ця парафія була однією з тих, яку батько українізував свого часу. – Городецьке було мальовничим селом, розміщеним поблизу великого ставу, що потопало в садках. – Говорячи про голод, люди, які не були свідками, розуміють його як пошесть, у якій згинули голодною смертю мільйони людей. Голодомор був більш жахливим явищем. Перед голодом і смертю тих, хто не вижив, довгий час панував терор, моральне й фізичне знущання над невинними людьми, насильство та розгул активістів і комсомольців — передового елементу суспільства того часу…». – « Говорять, що голодна смерть є найбільш болюча, особливо остання стадія вмирання, яка переноситься в страшних муках. – З моїх спостережень, повільна голодна смерть проявляється в такій послідовності: в більшості випадків спочатку людина худне до такого стану, що ви бачите її як кістяк, обтягнутий поморщеною шкірою. Потім все тіло пухне, особливо живіт. Потім шкіра тріскається й відкриваються рани по цілому тілі. А після цього — вже неминуча смерть.– Люди їли все, що попадало їм до рук: траву, солому, гнилу картоплю, собак, навіть були випадки канібалізму. Але, крім того, мерли як мухи. Було страшно вийти на вулицю, вкриту трупами людей...»
Пригадує Тарас М. Кохно й свою мандрівку до Полтави» «…У Полтаві нас гарно й співчутливо прийняв знайомий священник. На той час вже багато було відкрито по Україні українських церков УАПЦ митрополита Василя Липківського. Цей священник був висвячений у 1941 році в Харкові. Він не мав нагрудного хреста, і мама подарувала йому батьківський срібний хрест, за що він був дуже вдячний….».
Мене, як полтавця з походження, зацікавили також фраґменти споминів Тараса М. Кохна, у яких йдеться про видатних людей, народжених якраз на історичній Полтавщині: «…По таборах також були різні організації: громадські, розвагові, навчальні і фахові курси, спортивні клуби і, як завжди, харитативні одиниці, які збирали кошти «на благо неньки України». Були різні аматорські гуртки: театральні, співочі, літературні, музичні й танцювальні, молодіжні організації: СУМ, Пласт, ОДУМ. Не бракувало і політичних партій. – Серед вищих навчальних закладів активно працював Український вільний університет (УВУ), Український технічно-господарський інститут (УТГІ) і Духовна академія. У галузі мистецтва, театру, співу й музики чарували нас такі уславлені групи та ансамблі, як театр Блавацького, театр Гірняка, Капела бандуристів імені Тараса Шевченка Григорія Китастого, хор «Україна» Нестора Городовенка, Квартет імені Лисенка та оперний ансамбль П’юрка, відомі талановиті співаки опер і оперет: Ігор Зайферт — тенор, прем’єр Харківської опери, Горохів — баритон, лауреат найвищої совєтської премії, Кабанцев з дружиною — прем’єри Дніпропетровської опери, тенор і сопрано, Мартиненко — баритон, прем’єр Київської опери, Носенко — сопрано, прем’єрка Полтавської опери та багато інших відомих співаків, художників, скульпторів, поетів, письменників, істориків, науковців та відомих особистостей в інших галузях науки і мистецтва….». – «…Українську мову викладав професор Юрій Шевельов, найбільший знавець слов’янських мов на той час і відомий літератор, українську літературу — професор Олександр Попів, математику — відомий учений, професор Рябокінь, історію — професор Дубровський, географію — професор Соловей, інші предмети — інші відомі харківські професори.
Раніше, у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» (2021), я, зокрема, писав з посиланням на численні джерельні матеріали, що наш земляк видатний український хоровий дириґент, художній керівник капели «Думка», заслужений артист УРСР, – Городовенко Нестор Феофанович народився 09 (21) листопада 1885 року у маленькому лохвицькому селі Венслави (за даними Тараса Кохна, – 27 жовтня 1885 року), а відійшов за межу Вічності 21 серпня 1964 року у великому канадському місті Монтреалі. – Нестор Феофанович 1907 року закінчив Глухівський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах міст Лохвиці, Переяслава, с.Ольгополя (тепер – Вінницька область), де викладав співи й керував хорами. Починаючи від 1917 року Нестор Городовенко — в Києві: спершу – викладач 2-ї української ґімназії, керівник хорів університету і Всеукраїнської вчительської спілки, у 1919-37 роках — художній керівник і головний дириґент капели «Думка», у 1937-42 роках — дириґент Українського ансамблю пісні і танцю. До речі, на думку Тараса М. Кохна: «…Найбільш славним і творчим періодом його життєвого шляху був хор «Думка», яким Городовенко керував від 1919-го до 1936-го року. В історії українського хорового мистецтва «Думка» досягла вершини майстерності виконання української пісні. В основі цих досягнень була любов до свого народу в часі українського національного відродження, надзвичайно якісний склад хору й талановитість дириґента. Склад хору «Думка» був феноменальний. Найкращі професійні вокальні сили міста Києва увійшли до неї з перших днів її заснування. Багатьох співаків Городовенко мав змогу добирати з усіх частин України під час концертованих подорожей. В доборі голосів Городовенко ставив високі вимоги до діапазону і тембру голосу, артикуляції, дикції, слуху і сольфеджіо. Сам Городовенко мав абсолютний слух, велику музичну пам’ять, прекрасно грав на скрипці і мав чудовий тенор…». – Улітку 1920 року з Першою мандрівною капелою Дніпросоюзу здійснив велике гастрольне турне містами і селами Лівобережної України, давши 31 концерт. Творчу діяльність Н.Городовенко поєднував з педагогічною — викладав у Київському музично-драматичному інституті імені М.Лисенка (від 1930 року), керував його дириґентським відділенням. В часі німецької окупації т.зв. «УССР» був дириґентом Української народної хорової капели в Києві (1942-1943 рр.), керівником хору ім. М.Леонтовича Інституту народної творчості у Львові (1943-1944 рр.). Можливо, саме у Львові він познайомився з Григорієм Китастим та Іваном Багряним, з якими його об’єднували дружні стосунки. У 1944 році виїхав до Німеччини, де у 1945 році організував хор «Україна». Від 1949 року постійно мешкав у Канаді, де керував хором «Україна». Між іншим, спогади про мистця залишили відомий співак, режисер і педагог Олександр Колодуб, який починав свою вокальну кар’єру якраз у капелі «Думка», та колишня солістка цієї капели Ганна Шерей (*13.02.1907, м.Ромни Полтавської губернії під московською окупацією – †19.10.1993, Спрінґ-Веллі, стейт Ню Йорк (ЗСА)), яка протягом десяти років, як зазначено у Вікіпедії, була дружиною Нестора Городовенка у її спогаді «Нестор Городовенко в Америці» (2002). Про неї та її спогади я також писав у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка…» (2021). – Але чи не найбільше й найґрунтовніше писав про Маєстро Нестора Городовенка інший наш земляк, заслужений діяч мистецтв України Георгій Шибанов (*24.09.1949-†10.06.2012) у багатьох своїх працях про Великого Маестро, зокрема, – «Жива пам’ять митця Нестор Городовенко і хорове мистецтво його малої батьківщини – Лохвиці» (1994), «З епістолярію Нестора Городовенка» (2007), «Хормейстерська діяльність Нестора Городовенка (2007) та у книзі «Нестор Городовенко. Життя і творчість» (2001). До речі, у місті Полтаві провулок Чайковського заходами Полтавського представництва УІНП перейменовано на провулок Нестора Городовенка, а в нашій Лохвиці вулицю Федоряки перейменували на вулицю його імені. – На думку того ж таки Тараса Кохна: «…Городовенко мав вроджену мудрість і почуття в пізнанні людини. Він з першого погляду міг непомильно схарактеризувати людину, але ніколи будь-кого не принизив. Не любив підлабузників, безхарактерних, хитрунів і дурисвітів. Я багато почерпнув від нього за два роки, співаючи під його дириентурою. Полюбив українську народну пісню, пізнав якість виконання співу та відрізнення його від халтурної «творчості»…».
У згаданій вище книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» (2021) я також писав про уродженців історичної Полтавщини, про яких згадує у своїх споминах Тарас М. Кохно.
Це, зокрема, знаменитий композитор, дириґент, бандурист й пізніший Герой України Григорій Трохимович Китастий (*17.01.1907, Кобеляки, Полтавська губернія під московською окупацією — †06.04.1984, Сан Дієґо, стейт Каліфорнія, (ЗСА) (США). Народився Григорій у селянській родині, що вела свій родовід з «козацького стану». Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого. На 20-му році життя Г.Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ…
Відома співачка Наталія Матвіївна Носенко (*21.09.1916, Полтава під московською окупацією – †09.01.2017, Детройт (ЗСА), яка була на сцені від 1934 року. Брала участь в оперових ансамблях України від 1936 до 1939 року. Виступала в ряді українських опер (м.і. «Катерина» ) та класичних европейських, в ролях Мімі («Богема»), Батерфляй («Мадам Батерфляй»), Марґарита («Фауст» ), Мікаела («Кармен» ) тощо. – В одному з дописів, який я повністю подав у своїй книзі, йдеться, що «…Наталя Носенко народилася 21 вересня 1916-го в Полтаві у родині писаря залізничної станції Матвія Носенка та його дружини Килини. Усі в родині Носенків були музично обдаровані. Батько мав гарний баритон. У матері був барвистий, соковитий альт. Вона співала в церковному хорі й частенько залучала туди своїх дітей Варвару, Миколу та Наталю. Родина була співучою, але батько і на гадці не мав, аби хтось із його дітей присвятив своє життя пісні, а тим більше — став професійним співаком. Так тривало й коли після смерті батька годувальником родини став брат Микола. Саме за його вимогою після закінчення школи Наталя вступила до Полтавського сільськогосподарського інституту….»..
Успішний український математик світового рівня, народжений також на Полтавщині – Хома Семенович Рябокінь (англ. Toma Riabokin; (*19.10.1897 село Лисича Полтавського повіту під московською окупацією, – †03.01. 1963, Міннесота, (ЗСА), який закінчив Полтавський педінститут. Аспірант, а потім співробітник кафедри геометрії Харківського університету. У 1941 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Особливі точки алгебраїчних кривих». Під час війни залишався в окупованому Харкові, працював у відкритому німцями університеті, викладав українською мовою. Боячись переслідувань після розгрому німців, покинув країну, решту життя провів в Америці. Викладав в Массачусетському університеті. Праці: 10 праць українською, москвинською, німецькою й англійською мовами: «Дослідження точкових і танґенційних особливостей альгебричних кривих» («Учені записки Харківського державного універсиитету», чч. 2-3, 1935), «Про реальні обводи альгебричної кривої» («Записки науково-дослідного інституту математики і механіки», т. XIV, 1937), монографія «On real unicursal curves» (1952) та ін. – У спогадах про Хому Семеновича Наталя Могила пише: «…Ми познайомилися, як мені було всього два роки. Це, коли дядько з молодою дружиною приїхав в 1926 р. в Лисичу погостювати у своїх батьків. Хома Семенович народився 19 жовтня 1897 р. на Полтавщині в селянській родині. Там одержав і початкову освіту, а середню й вищу вже в Полтаві. Після закінчення Полтавського Інституту Народньої Освіти в 1925 році, прибув до Харкова і почав викладати фізику і математику у середній 32-ій школі і в Селікатному Технікумі. Щоб поглибити свої знання з вищої математики, відвідував семінари проф.Сінцова при Харківському Університеті. Через деякий час вступив до аспірантури в Науково-Дослідчий Інститут Математики і Механіки. Там він працював під керівництвом відомих математиків: Н.С.Бернштейна, Д.Т.Сінцова, Н.Ахієзера. Під час аспірантури і по закінченні її викладав вищу математику у Харківському Державному Університеті, в Гідро-Металургічному і в Автодорожному інститутах. У 1933 році, коли на Україні був великий голод, щоб примусити селян йти до колгоспів, Хома Семенович врятував нашу родину, улаштувавши батька і матір в Харкові на роботу. Після голоду на селах, почався наступ на інтеліґенцію…».
Визначний історик, економіст і статистик, педагог та публіцист, дійсний член УВАН у США Дмитро Федорович Соловей (*23.10.(*04.11) 1888, містечко Срібне Прилуцького повіту Полтавської губернії під московською окупацією — †09.06.1966, Сент-Пол, стейт Міннесота, (ЗСА). – «…Дмитро Соловей був наймолодшим у багатодітній родині. Один із його братів, Іван, який був підприємцем, переїхавши на Далекий Схід, покликав до себе родичів. Поїхав з ними туди й 10-річний Дмитро, але ненадовго. З початком московсько-японської війни він опинився в Сумах, де продовжив навчання в гімназії. У 1907 році невеличка група учнів, серед них був і Соловей, заснувала український гурток. Він охоплював дві місцеві гімназії та реальне училище і мав просвітницький характер. 1909 року Соловей вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де став членом Харківської Української Студентської Громади. Навесні 1917 року, відбуваючи військову службу в Азові, Дмитро Соловей заснував українську солдатську громаду місцевого гарнізону. З кін. 1917 брав активну участь в українському громадсько-політичному житті Полтави, 1922-25 працював у полтавській кооперації та губерніяльному статистичному бюрі, з 1925 в Харкові, де дістав посаду керівника одного з відділів у Центр. Статистичному Управлінні УССР (ЦСУ). 1926-34 аспірант, згодом науковим співробітником науково-дослідницької кафедри (пізніше – Науково-Дослідницького Інституту) історії української культури ім. академіка Д.Багалія; потім працював на педагогічній роботі. Від 1944 року – на еміґрації — в Західній Німеччині й США…».
Цілий розділ споминів присвячений їх автором Тарасом М. Кохном – уродженцю полтавсьоко-лохвицьких теренів Несторові Городовенку. Пан Тарас пише: «….Чомусь в обвитій павутинням пам’яті моїй найбільш яскрава і така відмінна від усіх знайомих мені людей виринає постать Нестора Городовенка. Я далекий претендувати на правдивість інтерпретації його характеру і творчості як мистця – це не в моїх спроможностях. Я подам його таким, яким його бачив, пізнав і розумів. Я митець це людина, яка завжди була в пошуках чогось гарного досконалого в музиці: співочої краси, цікавої інтерпретації й бездоганного завершення у виконанні кожної пісні. – Його патріотизм виявлявся в журбі і любові до свого народу, засіяної кров’ю землі і тугою за рідним краєм, яку він так відчутно втілював у свої пісні. Високоосвічений, обдарований великим талантом і при тому скромний, і безпретензійний. – Часами здавався мені наївним мрійником. Але Городовенко мав вроджену мудрість і почуття в пізнанні людини. Він з першого погляду міг непомильно схарактеризувати людину, аяе ніколи будь-кого не принизив. Не любив підлабузників, безхарактерних, хитрунів і дурисвітів. Я багато почерпнув від нього за два роки, співаючи під його диригентурою. Полюбив українську народну пісню, пізнав кість виконання співу та відрізнення його від халтурної «творчості». – Народився Нестор Городовенко 27 жовтня 1885 року в селі Венслави, Лохвицького повіту на Полтавщині. Дитинство Нестора було безвідрадне, повне горя й поневірянь. Він був нешлюбною дитиною сільської дівчини-наймички Васси Мартинівни, що служила за покоївку в лохвицького лікаря Якова Андріяшева. Від нього й породила сина Нестора. Мати-покритка повертається в рідне село Венслави на глум і бідування з немовлям на руках, прозваним Городовенком, бо з города принесений. – Від колиски починаючи малий Нестор бачив гіркі сльози матері і чув повні суму й невимовного жалю її пісні, у яких вона виливала своє нестерпне горе. Той образ обездоленої матері і ті ніжні мелодії з безмежного поля пісень про жіночу долю матері глибоко запали в душу Нестора, нерозлучні були з ним на кожному кроці його життя, і з ними пішов він у світ. – Мати Нестора була красива на вроду, ніжної вдачі жінка, мала чудовий голос і знала безліч народних пісень, у яких виливала свою журбу над колискою свого сина і його безрадного дитинства. Усім цим оповила мати-покритка душу свого первенця Нестора і виховала ту душу ніжною, чутливою до народної пісні і свого знедоленого народу. – У 1917 році Городовенко переїжджає до Києва. У Києві він познайомився із Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. За часів Директорії Української Народної Республіки в Києві при великій кооперативній організації «Дніпросоюз» було засновано два хори. Одним керував Стеценко, а другим — Кошиць. – На початку 1919 року, коли Кошиць виїхав за кордон, а Стеценко активно приєднався до руху відродження УАПЦ, у якій згодом був висвячений на священника, керівництво «Дніпросоюзу» з погодженням органів народної освіти об’єднало ці два хори і на посаду диригента об’єднаного хору призначили Нестора Городовенка. – У скорому часі цей хор був реорганізований і названий «Думка» (Державна українська мандрівна капела). – Найбільш славним і творчим періодом його життєвого шляху був хор «Думка», яким Городовенко керував від 1919-го до 1936 року. В історії українського хорового мистецтва «Думка» досягла вершини майстерності виконання української пісні. В основі цих досягнень була любов до свого народу в час українського національного відродження, надзвичайно якісний склад хору і талановитість диригента.
Склад хору «Думка» був феноменальний. Найкращі професійні вокальні сили міста Києва увійшли до неї з перших днів її заснування. Багатьох співаків Городовенко мав змогу добирати з усіх частин України під час концертних подорожей. У доборі голосів Городовенко ставив високі вимоги до діапазону і тембру голосу, артикуляції, дикції, слуху і сольфеджіо. Сам Городовенко мав абсолютний слух, велику музичну пам’ять, прекрасно грав на скрипці і мав чудовий тенор. – Через своєрідну розумну інтерпретацію музичних творів, бездоганне монолітне звучання, досконалу хорову техніку, втілення художнього мистецького виконання й перенесення його в чуттєвий світ слухача «Думка» заслужено стала найкращим хором Совєтського Союзу. Про це свідчила вся тодішня преса.
6 січня 1929 року «Думку» було відряджено в концертове турне по Франції. Її виступи у Франції були справжнім тріумфом української хорової культури. Критики відзначали особливу якість голосів, витончену чулість хору до мистецьких вимог диригента й емоційність виконання.
Особливо французи були захоплені басовою партією «Думки», оксамитно м’які звучання якої на глибинних тонах зачарували їх і викликали подив. «Ніде в світі нема тепер таких глибинних і прекрасно звучних басів, — писала преса, — вони збереглися тільки в слов’янських народів і то переважно в Україні». Велике захоплення французького слухача викликала висока вокальна культура хору у виконанні західноєвропейської класики: творів Гайдна, Брамса, Гуно, Дебюссі, Равеля.
Але найбільше захоплення вибухало від виконання «Думкою» українських народних пісень. Можна сміливо сказати: коли у свій час Олександр Кошиць покорив французів виконанням «Щедрика» Миколи Леонтовича, то Нестор Городовенко остаточно заполонив їх виконанням «Дударика» того ж славного нашого композитора. Через пару місяців після тріумфального турне огидна більшовицька влада звільняє заслуженого артиста республіки Нестора Городовенка з посади диригента «Думки». Доносилися чутки, що Сталін особисто заявив: «Я с того хохла шаровары сниму».
У кінці 1942 року Городовенко був призначений диригентом Національної капели, яка була організована з колишніх співаків «Думки» та інших співочих сил, що залишилися в Києві. На прощання з Києвом, покидаючи рідне чарівне місто, Нестор Городовенко дає зі своєю Національною капелою величавий духовний концерт у серпні 1943 року. У програмі того концерту було 12 найкращих духовних концертів Дмитра Бортнянського. У скорому часі Нестор пустився в пригніченому настрої в невідому й повну тривог мандрівку на Захід. Першою зупинкою тих мандрів був Львів. У ньому Городовенко з дорученням Інституту народної творчості при Українському центральному комітеті організував популярний на всю Галичину Хор імені М.Леонтовича. Праця з цим хором була недовга — за рік довелося переїжджати до Німеччини.
Після капітуляції Німеччини в 1945 році Нестор Городовенко обійняв хор під назвою «Україна», в організації якого великою мірою спричинився мій брат Валентин. Він був адміністратором хору «Україна» від самого початку й аж до дня виїзду Городовенка до Канади.
Протягом майже п’яти років хор «Україна» концертував у містах Німеччини й таборах «переміщених осіб», приносячи душевну насолоду українському, як і також німецькому населенню.
Ім’я Городовенка закарбувалось у моїй пам’яті з юних літ. Вперше почув його з вуст моєї мами. Вона з великим захопленням говорила про приїзд хору «Думка» в Харків. Мама мала велике бажання піти на виступ того хору, але її турбувало сумління витрати коштів, так необхідних на прожиття родини. За всі роки нашого побуту в Харкові мама ніколи не відвідувала ані театру, ані кіно.
Цим разом спокусилася. Повернувшись у піднесеному настрої, не маючи з ким поділитися, оповідала нам про могутність і красу того співу та сприймання слухачів, які, здавалося, не випустять співаків зі сцени. Тому в уяві моїй то мала бути якась надзвичайна подія.
Багато оповідала мені про Городовенка доктор Ганна Журко. Чоловік її, відомий хірург Максим Журко, був близьким приятелем Нестора, співав у хорі «Думка» і разом з ним їздив у турне Францією.
У своїх спогадах про Городовенка я послуговуюсь багатьма матеріалами і фактами з розповіді Ганни Журко та описом її чоловіка Максима про хор «Думка» і його славного диригента Нестора Городовенка.
Проведення співанок хору було дуже цікаве й повчальне, часами навіть потішне.
Студенти Київської консерваторії, щоб почути, як Городовенко проводить співанки, просили співаків хору «Думка», щоб їх десь переховали. Моя мама також ділилася своїми вражіннями, співаючи у львівському хорі під диригентурою Городовенка.
Було дуже цікаво спостерігати наївне поводження Григорія Китастого — мистецького керівника Капели бандуристів імені Тараса Шевченка. З приводу великих національних подій в житті нашого народу відбувалися величаві святкування, на які були запрошені обидві капели. Фіналом тих святкувань був концерт за участю об’єднаного хору Городовенка й Китастого. У містах, віддалених від постійного осідку обох одиниць, відбувалися співанки. Об’єднаним хором завжди керував Городовенко. У день призначення співанки хору «Україна» співаки Капели бандуристів зверталися до Валентина, щоб він попросив Нестора дозволити їм бути присутніми на його співанці.
Китастий у свою чергу питав Валентина, коли саме призначена співанка хору «Україна». Довідавшись, Китастий призначав свою співанку хору в той самий день і час. Кожного разу Китастий, повідомляючи своїх бандуристів про час їхньої співанки, натрапляв на великий спротив. Йому було заявлено, що якщо він не перенесе співанку на наступний день, то співатиме сам. Тому радили йому заради спокою приєднатися до них. Валентин біля протилежної стіни кімнати ставив їм кілька лавок, на яких вони вмощувалися ще перед приходом наших співаків.
Для мене співанки були більш захоплюючі, як самий спів на концертах.
Співанки відбувалися п’ять днів на тиждень по вісім годин денно з двогодинною перервою на обід.
Я ніколи не втомлювався. Час непомітно злітав, а я не відчував будь-якої напруги голосу. Співали помірним голосом, спочатку без жодних нюансів. Приступаючи до художнього оформлення і бажаних нюансів, кожний із співаків міг проспівати напам’ять свою партію безпомилково в квартеті з іншими голосами.
І ось у цей час ми бачили перед собою втілення душі в кожному звучанні пісні свого талановитого митця. Звучання те передавалось у його очах, виразі обличчя, у рухомих, здавалось, благаючих руках.
Перед розучуванням пісні Городовенко пояснював коротку історію, розуміння змісту і що саме він хоче передати в художній інтерпретації музичного твору.
Любив характеризувати певні недотягнення хору цікавими заувагами: часами в художньому сенсі слова, часами потішними, часами навіть до певної міри цинічними, але назагал дуже дотепними.
В одному випадку хору не вдавалось виконати стакато. Як він не старався, ми не могли задовольнити його вимоги. Він пояснює: «Стакато — це перли, що падають на срібне блюдо»….» – «…Відносно інтерпритації музичних творів у виконанні Городовенком можна схарактеризувати безліч пісень: своєрідних за своєю тематикою, жанром, мелодійністю змісту, глибокими почуваннями і красою. Кожну з них Нестор передавав з великою теплотою, розумінням і відчуттям. Для прикладу наведу лише одну пісню, насвітлюючи старання хору задовольнити вимоги свого диригента у завершені художнього оформлення. – То була пісня славного нашого композитора Миколи Леонтовича на слова Олександра Олеся. Починалася вона словами «Для всіх ти мертва і смішна, для всіх ти бідна і нещасна, моя Україно прекрасна, пісень і волі сторона»…» – «…Співаючи в багатьох хорах, натрапляв на різного роду диригентів: всезнайків, хвальків, самодурів і як також добрих, здібних, грамотних; хамовитих, бездарних і арогантних. З моїх спостережень найбільш шкідливі — всезнайки-самохвали. На моїх очах із диригента-самоучки виростав великий музикознавець, а з часом — корифей мистецтва співу. Творці халтурного мистецтва були таборові й діаспорні, а деякі по своїй тяглості — таборово-діяспорні. Останні творінням власної хвальби повилазили на п’єдестал корифеїв у своїх вигаданих галузях мистецтва або в чомусь великих експертів. Вони через свою зверхність, погордливо дивились на Нестора Городовенка і Григорія Китастого — їм не було рівні. Були й такі, у яких по закінченню диригентних курсів помішалося в голові (мешіґене копф), і вони вважали себе кращими диригентами за Городовенка…..».
І насакінець. – У своїй книзі спогадів «Столітнє змагання за життя та справедливість», Тарас Микитович Кохно зазначає, що «…Беручись до розповіді про моє багатогранне життя, повне пригод, ризику, поневірянь, утисків, смутку й радості, обіцяю описати їх без хитрої мови — щиро та справедливо. – Присвячую ці спогади моїм дітям і онукам. Можливо, вони щось почерпають із них і в дечому навчаться з моїх помилок. – Життя моє — це постійне змагання: за існування, збереження людської гідності, справедливості й протистояння зла та самого себе. Тяжка й складна це наука — уміння жити. Особливо для тих, хто певною мірою намагається жити по правді й не розмінює своїх чеснот на привабливі спокуси. – У моєму житті було багато суддів — хоч відбавляй. Усіляких і різних: злих і жадібних, хвастунів і хитрунів, лукавих і блаженних, політичних спекулянтів і кар’єристів. А головне — людей втраченої совісті. У цьому вся суть. – Натрапляв на доноси й погрози. Але страх не переслідував і не гнітив мене. Свою пайку страху я майже вичерпав під час війни…»*
Підготував Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
* Всі світлини, які подаються у цьому дописі, взято О.Панченком з книги спогадів Тараса Микитовича Кохна п.н. «Столітнє змагання за життя та справедливість» (ТОВ «Видавництво «Кліо» – 2025),
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
