Творчість для багатьох — це не лише публічне висловлювання, а й засіб самопізнання та психотерапії. Часто автори пишуть «у шухляду», боячись публічного осуду, але будь-який твір — це автопортрет, у якому митець виливає на папір свою душу. Навіть якщо автор не прагне ділитися особистим, сам процес написання стає своєрідним антидепресантом, що допомагає виплеснути емоції. Звісно, страх перед оцінкою оточення є природним, але критика — це невід’ємна частина професійного зростання. Внутрішній цензор і конструктивні зауваження мають лише мотивувати рухатися далі.
Проте сьогодні багато авторів зізнаються: писати стало важче, тому нерідко рядки чекають свого зіркового часу в чернетках. Саме для того, щоб підтримати таких митців і зберегти українське слово, існують видання, подібні до літературно-художнього журналу «Полтавська криниця».
У коментарі журналістові «НП Медіа» очільник Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України Віктор Сердюк розповів, що нещодавно світ побачив уже 10-й примірник часопису. Історія видання триває вже 16 років, а вчора, 2 липня, вона продовжилася у стінах літературно-меморіального музею І. П. Котляревського, де відбулася презентація чергового випуску. Це яскраве підтвердження того, що навіть у найскладніші часи українська література продовжує жити та розвиватися.
«Ми зібралися тут, аби відзначити черговий випуск «Полтавської криниці». Рівно 70 років тому було створено нашу організацію, яка об’єднала письменників Полтавщини і стала справжнім форпостом українського слова. У цей нелегкий час для країни вкрай важливо підтримувати видання української книжки», — говорить Віктор Сердюк.
Також письменник висловив глибоку вдячність людям, без підтримки яких ця подія не відбулася б. Насамперед він відзначив Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОВА та особисто його директорку Вікторію Пилипенко.
«Дякуємо вам за те, що ви вболівали за наш часопис і підтримували його. Ви підставили плече не лише журналу, а й українській літературі загалом. Те, що ми сьогодні зібралися разом — це не тільки знакова подія, а й сакральний момент для кожного з нас», — наголосив він.
Своєю чергою Вікторія Пилипенко підкреслила, що «Полтавська криниця» має непросту історію становлення:
«Шлях журналу був тернистим: від етапів реєстрації та пошуку фінансування до викликів пандемії та повномасштабної війни. Проте він живе завдяки кожному з вас, адже в кожній сторінці — частинка вашої душі, серця та щоденної праці. Це не просто збірник, це наша історія сьогодення, що вже стало літописом. Я переконана, що видання розвиватиметься і надалі, оскільки воно надзвичайно потрібне як сучасним творцям, так і майбутнім поколінням».
На завершення вона побажала присутнім написати твори, які в майбутньому стануть переможними й увійдуть до наступного збірника, а нинішню зустріч назвала важливою нагодою для обміну планами та спогадами, що додають наснаги.
Говорячи про «Полтавську криницю», Віктор Сердюк зазначив, що для письменників цей журнал є відображенням їхнього болю та емоцій.
«Попри те, що на початку повномасштабної війни фінансування видання було призупинено, знайшлися небайдужі люди, які продемонстрували свою державницьку позицію. Вони довели: українське слово, українську “криницю”, засипати неможливо. Вона житиме й надалі», — наголосив Віктор Сердюк.
Окрему увагу під час заходу приділили процесу редагування та відбору матеріалів до «Полтавської криниці». Головний редактор журналу Володимир Шкурупій, відомий також як владика Афанасій, під час виступу наголосив, що кожен автор — це окремий світ, а літературний твір — полотно, яке митець бачить зсередини, тому редактор не має права самовільно змінювати авторський задум.
«Я дотримуюся думки, що не маю права втручатися в текст автора. Він працював над ним, вкладав душу та свій світогляд. Автор знає свій твір «зсередини», бо він — творець цього світу, тоді як я, читаючи, бачу лише зовнішню форму. Тільки автор може довести текст до кондиції, яка відповідає справжньому рівню його задуму», — поділився владика Афанасій.
Також він підкреслив, що успіх видання — це командна робота:
«Тут не лише моя заслуга, а й велика робота колегії. Зокрема, хочу відзначити Миколу Івановича Степаненка, який жодного разу не відмовив у допомозі, сумлінно читаючи надіслані оповідання та повісті, аби надати фахову оцінку та рекомендацію — друкувати їх чи не друкувати».
Під час презентації автори, чиї твори увійшли до збірника, зачитали власні поезії. Тематика виступів була різнобарвною: від інтимної лірики про кохання до болючих роздумів про війну. Деякі поети зверталися до метафоричних образів — зокрема, до пошуку місця, де цінують і плекають справжнє слово.
Справді сьогодні слово проходить справжнє випробування часом. Наприклад, епістолярна культура, що століттями була фундаментом глибокого спілкування, поступово відходить у минуле. Також у сучасному мистецтві — зокрема, театральному — дедалі частіше надають перевагу яскравому видовищу замість слову.
На цьому тлі літературно-художній журнал «Полтавська криниця» — це виклик таким тенденціям, адже часопис пропонує читачеві справжню літературну якість та голоси тих митців, що гартувалися роками.
Журнал не є комерційним виданням: він друкується коштом бюджету, тому не передбачений для продажу. Тираж розповсюджується відповідно до затвердженого наказу між бібліотеками, навчальними закладами, науковими та культурними установами. Певні примірники передаються спілці письменників та авторам для презентацій, але можливості придбати часопис у вільному доступі немає.
матеріал підготувал/ла: Михайло Михайлюк
