Напередодні 35-ї річниці Незалежності України спілкуємося з доктором економічних наук, колишнім очільником області, лідером ГО «Ми – Вінничани» Валерієм Коровієм. Згадуємо той серпень 1991-го, аналізуємо непрості етапи становлення незалежної України та кроки, необхідні для розвитку держави й області.
– Я тоді навчався в аспірантурі Інституту економіки АН України, працював над дисертацією, і дуже добре пам’ятаю ті дні. Акту проголошення незалежності України, ухваленому Верховною Радою, передували події 19 серпня, так зване ГКЧП.
Я тоді зрозумів, як важливо захищати демократію. Адже за один день країна не тільки побачила «Лебедине озеро», а й знову побачила репресивну машину… До речі, тоді дуже позитивну роль зіграли журналісти. Працівники студії «Маяк» уже наступного дня сказали: «Це державний переворот, ми це не підтримуємо, будемо говорити правду і хочемо будувати нову сучасну країну».
Саме ГКЧП став каталізатором того, що за 5 днів була заборонена КПРС, люди вийшли на площу, до Верховної Ради, і було проголошено незалежність. Було велике піднесення, але і багато питань, що буде далі. І я, почавши тоді серйозно займатись економічною наукою, усвідомлював ті виклики, які стояли перед Україною, той шлях, який потрібно було пройти.
– Чи виникало відчуття, що незалежність здобута не остаточно і що головна боротьба за Україну ще попереду?
– Пізніше, 1 грудня, відбулось не лише підтвердження Акту про незалежність на референдумі, а й перші вибори президента України. Я голосував за В’ячеслава Чорновола, але нас, які його підтримали, тоді в Україні було 25%. На жаль, 75% проголосували за колишнього секретаря з ідеології КПУ.
Це говорило про те, що тоді суспільство не визріло до кардинальних змін, Україна отримала незалежність у зв’язку з розпадом Радянського Союзу, але не було суспільного усвідомлення, який шлях потрібно пройти, будуючи нову незалежну державу. В Україні не відбулася зміна еліт, на відміну від усіх східноєвропейських країн, які почали впроваджувати реальні реформи.
Колишні партократи керували вже в умовах ринку, але тими ж радянськими методами командно-адміністративного впливу на економіку. І коли, наприклад, Польща здійснювала так звану шокову терапію, там ішли реформи, інвестиції, обмеження бюджету, жорстка монетарна політика, в Україні просто друкували гроші. Ми називали це «шок без терапії». І в 1993 р. у нас інфляція була 11 тис. процентів. Люди втратили заощадження, почав формуватися кланово-олігархічний тип економіки, негативні наслідки якого ми відчуваємо досі.
Без інституційних змін ми увійшли в дуже непростий процес, позакривались підприємства, зростали заборгованості… І саме через економіку люди почали розчаровуватись, хоча у 1991 р. незалежність підтримала більшість населення всіх областей, зокрема і східних. Але були допущені кардинальні економічні прорахунки.
Чого варта лише приватизація: займалися популізмом, у результаті розвалили заводи, приватизаційні сертифікати викупили невідомо хто, а заводи збанкрутували. За цим ішло погіршення соціальної обстановки, криміналітет, велике розшарування рівня життя населення.
– І вплив росії зберігався…
– Це тема окремої серйозної розмови. Так хотіли дешевого газу, що продали літаки, які сьогодні обстрілюють Україну. І Крим як військову базу знову віддали… Але найбільшою проблемою було те, що на цьому переломі Акт про незалежність не був підкріплений інституційними змінами, і країною керували люди, які не усвідомлювали, що потрібно робити для держави. У них був один мотив – збагачення.
– Все ж відбувалась низка змін. Які роки та кроки, за вашою оцінкою, були для держави та області найбільш сприятливими і продуктивними, а які невдалими, і чому?
– Парадоксально, але в 90-х роках Вінниччину вважали депресивним регіоном, у який не заходили інвестиції, який не розвивався, мав заборгованість із пенсій 9 місяців, із зарплат 5 місяців… Була важка криміногенна ситуація, зокрема у Вінниці. І це на фоні серйозних прорахунків та конфліктів між елітами на теренах області й обласного центру. Це відігравало дуже негативну роль.
Лише наприкінці 90-х почалось певне усвідомлення, що потрібно щось міняти. Каталізатором цього процесу, як би це знову не звучало парадоксально, стало велике обледеніння в листопаді 2000 р., коли було зруйновано 70% мереж енергоживлення, особливо на півдні області. І треба віддати належне тодішньому голові обласної адміністрації Юрію Іванову, який зумів донести до місцевих еліт, що потрібно припиняти міжусобні конфлікти, об’єднатись, закачувати рукави і працювати. Тоді було відкрито можливості для залучення інвесторів.
А перед тим, уявіть, діяла вказівка забороняти молокозаводам купувати молоко в інших районах, стояли пости міліції і не пускали, наприклад, іллінецький «Люстдорф». Фактично заборонили конкуренцію, хоча ми вже 10 років називалися «в умовах ринкової економіки». Я запропонував голові ОДА зняти ці обмеження, він підтримав.
Коли запрацювала конкуренція і молоковози почали заготовляти в межах всієї області, люди зразу це відчули, бо їм почали платити живі гроші… Також ми залучали австрійську компанію на «Аграна Фрут» і просили підприємство «Садвинпром» відкритися для інвестицій, вони відмовлялись, але коли в Луці-Мелешківській побудували великий комплекс із сучасними технологіями, в людей почали приймати яблука, малину, смородину тощо, це поширилось по всій області.
На жаль, до 2000 рр. домінувала думка, що сюди ніякого інвестора не треба пускати, велика частина переробних підприємств лобіювались чиновниками і паразитували на тому, що аграрії не могли продати продукцію…
В середині 90-х я зустрічався з представником компанії «Торчин Продукт», яка хотіла увійти в нашу область, і один з керівників районів спитав їх: «А що я з цього буду мати?». Тому це підприємство розвернулося і пішло на Волинь. Тобто рудименти командно-адміністративної системи були серйозним гальмом для розвитку.
Коли ж були ліквідовані обмеження, з’явились такі підприємства як «Люстдорф», «Аграна Фрут Україна», врятовано від банкрутства олійно-жировий комбінат, відновив роботу тепличний комбінат «Дружба» тощо. Почали відчуватися позитивні зрушення, які згодом вивели область у лідери з залучення інвестицій – в переробну промисловість, згодом в інші сектори економіки. З’явились «Валром» у Сутисках, «ПлазмаТек», «Барлінек»…
– І вже у 2016 та 2017 рр. за результатами опитування представників бізнесу, підтриманого USAID, ділове середовище Вінниччини визнавали кращим серед регіонів України. Але зараз за обсягами інвестицій та кількістю релокованих підприємств нашу область випереджають Київська, Дніпропетровська, Львівська… Чому ми вже не серед лідерів?
– Від регіональної влади багато залежить. Так, є конкуренція між регіонами, але держава створює загальні правила гри, а решта вибудовується всередині конкретного регіону. Чому Вінниччина у 2016-2019 рр. визнавалась найкращим регіоном із залучення інвестицій? Тому що в тій управлінській команді, якою ми були, вдалося вирішити базові питання для залучення інвестицій.
По-перше, ми створили рівні конкурентні умови, жорстко обмеживши будь-які форми лобіювання, особливо на рівні села, щодо залучення інвестицій в аграрний сектор. І в область увійшла низка потужних гравців.
Це, наприклад, компанія МХП, яка реалізувала проєкт, інвестувавши 1 млрд доларів і створивши 8500 робочих місць. Важко уявити, як би розвивався Ладижин після цих обстрілів, якби там не було МХП.
А головне, що вона створила конкуренцію в південно-східних районах – там великі й малі компанії конкурують за право оренди паїв, і там найвищий рівень орендної плати та, відповідно, вищий рівень надходжень у людей і до місцевих бюджетів.
Важливим є вміння практично контактувати з бізнесом і вирівнювати проблеми, які виникають. Приклади – компанія «Барлінек» (виробництво паркетної дошки) або UBC-груп (холодильне обладнання). Вони, до речі, зараз відновлюють своє виробництво на Вінниччині після обстрілів… Або американська компанія «Delphi», яка ввійшла на 45-й завод і створила 2500 робочих місць. Подібних прикладів чимало.
Від влади вимагається чесність, прозорість, а не лише декларативність. Дуже важливими є реальні кроки, створення відповідних умов. Коли приходить компанія і хоче інвестувати, то влада має з ними вирішувати всі проблеми.
Натомість часто кажуть: «Так, інвестуйте, але ви повинні купити кілометр труби в того, будматеріали в того, директором ви повинні взяти того…». І внаслідок таких вимог втрачається зацікавленість потенційного інвестора. А без інвестицій довгостроковий розвиток будь-яких територій неможливий. Це питання №1, особливо зараз, адже війна закінчиться і безкоштовне утримання України західними партнерами через допомогу на приватне споживання закінчиться, партнери скажуть нам залучати інвестиції та заробляти.
Тому потрібно максимально спрощувати всі процедури, щоб інвестори були впевнені, що вони будуть захищені, що на них не «наїде» ніякий репресивний апарат, що будуть незалежні суди… Це все питання інституційної складової, і над цим потрібно серйозно працювати, а не тільки в TikTok та Instagram.
– Які ще виклики, крім війни, вважаєте зараз найбільш нагальними для області? Якби ви як науковець-економіст були радником обласного керівництва чи, скажімо, експертом з розробки стратегії розвитку області, що б ви радили робити насамперед?
– «Стратегія» з давньогрецької – це «мистецтво полководця», тобто як невеликим військом досягати бажаного результату… Ми повинні бачити стратегічні цілі. От зараз стратегічна ціль – підготуватись до зими і стабілізувати ситуацію, що дало б можливість області розвиватися.
Також важлива операційна ціль – зробити все, щоб в умовах обмеження експорту зернових через блокування росіянами морських шляхів та обстріли українських портів дати можливість аграріям зібрати урожай, поповнити свої запаси і готуватися до нового сезону. Адже наша область аграрна, для нас це має стратегічне значення, це має бути пріоритетом.
До речі, я категорично проти, що в нас нема окремого обласного управління аграрного розвитку і розвитку сільських територій. Це абсолютно неправильне рішення, це ігнорування вагомої складової економічного устрою області.
Також, звісно, важливою є енергетична безпека. Потрібно зробити все, щоб убезпечити енергооб’єкти, розвивати альтернативні джерела… І маємо зрозуміти, що область повинна розвиватися, попри все.
А розвиток можливий тільки тоді, коли будуть реалізовуватись приватні інвестиції. Потрібно познімати бар’єри, щоб люди, які мають заощадження, могли створювати робочі місця. Бо те, що відбувається, суперечить будь-якій економічній логіці. Зараз інвестиції йдуть переважно в житлове будівництво, хоча з точки зору макроекономіки це не інвестиція, це просто приватне споживання…
Ще один серйозний виклик – демографічна криза, що посилюється. В цьому напрямку треба аналізувати і вирішувати проблематику територій. Якщо кількість населення буде падати, буде деградувати область. Треба все робити, щоб пригальмувати цю негативну тенденцію…
За перше півріччя в області доходи місцевих бюджетів склали 11 млрд грн, це на 2 млрд більше, ніж за відповідний період минулого року. Громади мають фінансові ресурси, особливо великі міста, щоб вирішувати якісь точкові питання. І це вже мистецтво лідера громади – знаходити оптимальні рішення, як кого підтримувати і куди це спрямувати.
Як економіст я переконаний, що вирішення демографічної кризи можливе через економіку. Приклад – той же Ладижин і компанія МХП, яка створила там робочі місця, зробивши внесок у вирішення демографічної ситуації. Тобто коли будуть робочі місця та інвестиції – будуть люди, будуть народжувати, купувати житло, буде нормальна соціальна обстановка.
– І, повертаючись до теми прийдешнього свята: незалежність України – це вже доконаний факт, це вже назавжди?
– Історичний досвід говорить, що незалежність потрібно завжди плекати і розвивати. Плекати незалежність – це і питання безпеки, економіки, єдності суспільства. На початку повномасштабного вторгнення був ризик втратити незалежність. Сьогодні ж можемо ствердно говорити, що ми захистили країну. Більш того, зруйнували мету, яку ставила перед собою країна-агресор, – не дати нам бути незалежними. Так, нам зараз важко, у нас втрати, дуже непроста ситуація. Але незалежність збережена. А тепер завдання в тому, як її плекати, зокрема і з боку державних інституцій.
Я дуже хочу вірити, що український народ зрозуміє: держава і незалежність – це не ток-шоу; не кіно, де українців покажуть якимись дурниками; не білборди з гаслами. Це великий комплекс питань, які потрібно вирішувати. Розвивати оборонну спроможність, економіку, духовність, підтримувати формування культурної складової ідентичності українця. Це великий комплекс питань, який поєднується одним поняттям: єднання і єдність української держави.
Над незалежністю потрібно працювати, це постійний процес, бо як тільки ми зупинимось, завжди буде ризик і буде в когось бажання цю незалежність відібрати.
Спілкувався Юрій Сегеда