Країни-виробники можуть переглянути свої моделі зростання через зміни на глобальних ринках. Це може статись після втрати КНР домінуючої позиції головного світового покупця агропродукції. Таку думку висловив екс-гендиректор Світової організації торгівлі (СОТ) Паскаль Ламі, повідомляє Reuters.

Він звернув увагу, що Китай останні два десятиліття був рушієм зростання світового агросектору, маючи дефіцит імпорту агропродукції на рівні $124,5 млрд у 2024 році.
Ці потоки дуже концентровані: Бразилія постачає понад 60% сої та 40% яловичини Китаю, а США – ще 30% сої, йдеться у публікації.

Протягом цілого покоління світове сільське господарство було організовано за простою моделлю: постійно зростаючий попит з боку одного домінуючого покупця. Ця епоха зараз завершується.

Нещодавні кліматичні потрясіння, геополітична напруженість та торговельні перебої виявили крихкість висококонцентрованих ланцюгів постачання сільськогосподарської продукції Китаю. В результаті керівництво Китаю зробило продовольчу самозабезпеченість одним із основних стовпів економічної та національної безпеки. Його останній п’ятирічний план, опублікований у березні, підсилює пріоритет продовольчої безпеки над іншими серйозними викликами, такими як енергопостачання, відродження сектору нерухомості, вирішення проблеми місцевого боргу та зміцнення кібербезпеки.

Ранні сигнали свідчать про те, що Китай починає застосовувати ту саму методологію в галузі продовольства та сільського господарства, яка забезпечує світове лідерство в зелених технологіях, – наприклад, узгодження політики, капіталу та інновацій для підвищення внутрішньої продуктивності шляхом скорочення залежності від кормів та індустріалізації виробництва білка.

У найближчій перспективі попит на імпорт може почати знижуватися. Новий аналіз Systemeq показує, що лише підвищення ефективності може знищити до чверті попиту на сою цього десятиліття, що майже еквівалентно всьому експорту сої з США до Китаю у 2024 році та коштує близько $12 млрд.

До 2030 року також прогнозується значне скорочення імпорту яловичини, птиці, молочних продуктів та яєць.

У довгостроковій перспективі цей зсув, ймовірно, стане структурним. Аналіз показує, що до 2040 року Китай може стати нетто-експортером птиці, молочних продуктів, яєць та водних продуктів, що зробить китайський експорт продуктів харчування конкурентною силою на світових ринках. До 2050 року подальша хвиля інновацій може зробити вирощене м’ясо комерційно життєздатним. Очікується, що Китай відіграватиме дедалі більшу роль у постачанні біопродуктів, інфраструктури та альтернативних білкових ресурсів на світові ринки.

Цей поворот являє собою перебалансування світових сільськогосподарських ринків. Ринки звикли до шоків пропозиції, які, як правило, є тимчасовими. Але це інша ситуація: шок попиту з боку найбільшого покупця системи змінить ринки на десятиліття вперед.

Країни-виробники першими відчують наслідки переходу Китаю. Для цих країн мало альтернативних ринків є достатньо великими, щоб поглинути витіснену пропозицію у великих масштабах. Ризик полягає не лише у скороченні обсягів експорту, але й у зниженні цін, що вплине на доходи фермерських господарств, оцінку землі, зайнятість у сільській місцевості та експортні доходи.

Екологічні наслідки цього переходу є складними. Зниження попиту на імпортні товари може послабити тиск на конверсію земель у країнах-виробниках, особливо там, де розширення було зумовлене експортним попитом. Водночас, збільшення внутрішнього виробництва в Китаї може посилити тиск на вже обмежені природні ресурси. Дефіцит води залишається структурною проблемою, а якість ґрунту в ключових сільськогосподарських регіонах обмежена. Розширення аквакультури та виробництва кормів також може збільшити тиск на морські екосистеми, де Китай вже має значний світовий слід.

Для ключових країн-виробників головним викликом є ​​питання адаптації. Модель зростання, побудована на постійно зростаючому китайському попиті, більше не гарантована. Надмірна залежність від одного домінуючого покупця, яка колись була сильною стороною, все більше стає джерелом вразливості.

Залишається можливість реагувати. Країни можуть зміцнити свою стійкість, підвищуючи продуктивність існуючих сільськогосподарських угідь, уникаючи інвестицій у потужності, які можуть не принести очікуваної віддачі. Іншим додатковим шляхом є відновлення деградованих сільськогосподарських угідь.

Наприклад, Бразилія має понад 100 мільйонів гектарів деградованих пасовищ, з яких 40% придатні для виробництва продуктів харчування. Відновлення цих земель, які часто працюють лише на третину свого виробничого потенціалу, може задовольнити майбутній світовий попит на яловичину та сою, не вирубуючи ще один гектар.
Зниження попиту також може спонукати Китай посилити вимоги до якості та відстеження імпорту – крок, який узгодить стимули між китайськими покупцями та стандартами сталого розвитку країн-виробників, включаючи зобов’язання щодо вирубки лісів та відсутності конверсії (DCF). Виробники, які розвивають ланцюги поставок DCF та стандарти відстеження, матимуть найкращі можливості для збереження доступу до ринків з вищою вартістю та суворішими вимогами до відстеження.
Питання зараз полягає в тому, чи перейде Китай від імпортера до експортера, і якщо так, то як швидко зможуть адаптуватися нинішні країни-виробники.