Верховний Суд підтвердив право на громадянство без документів: ДМС не може блокувати отримання паспорта через суд
Для правової системи України питання ідентифікації осіб та підтвердження їхнього правового зв’язку з державою залишається важливим, зокрема в контексті інтеграції окремих соціальних груп і громад, представники яких через різні життєві обставини тривалий час можуть залишатися без документів, що посвідчують особу.
Постанова Верховного Суду у справі № 947/13725/24є прикладом того, як судова влада реалізує завдання цивільного судочинства — справедливий та неупереджений розгляд для ефективного захисту інтересів особи. Справа стосується чоловіка, який все життя прожив в Україні, однак без паспорта, виховує дітей і прагне легалізувати свій статус, зіткнувшись із формальним супротивом міграційних органів.
Заявник, народився в Одесі у 1990 році. Його життєва історія є типовою для представників деяких громади, які ведуть закритий спосіб життя: він не відвідував школу, окрім короткого періоду у 2004 році, офіційно не працював і ніколи не мав паспорта громадянина України. Свою матір він не знав, оскільки вона покинула родину, коли йому було 9 місяців, а згодом була визнана безвісно відсутньою.
Проблема набула гостроти, коли заявник не зміг офіційно зареєструвати шлюб зі своєю партнеркою, а їхні двоє спільних дітей були записані на прізвище матері за статтею 135 СК України. Спроба отримати паспорт через районний відділ ДМС завершилася відмовою: особу заявника не змогли встановити за результатами адміністративної процедури. Єдиним виходом стало звернення до суду в порядку окремого провадження.
Процесуальний шлях та зміна позицій
Суд першої інстанції задовольнив заяву повністю, встановивши факт проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року(набрання чинності Законом України «Про громадянство України»).
Апеляційний суд змінив рішення, виключивши посилання на дату 13 листопада 1991 року. Суд мотивував це тим, що для мети заявника, а саме для набуття громадянства за територіальним походженням, достатньо підтвердити проживання саме на момент проголошення незалежності — 24 серпня 1991 року.
Державна міграційна служба оскаржила ці рішення до Верховного Суду, наполягаючи на відсутності доказів та стверджуючи, що в справі наявний спір про право, який не може розглядатись у порядку окремого провадження.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ДМС без задоволення. Так, ВС зазначив, що питання про юридичне значення факту вирішується залежно від мети, яку ставить заявник. У цій справі метою є отримання паспорта та оформлення належності до громадянства України відповідно до ст. 3 Закону «Про громадянство України».
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, громадянами України є всі громадяни колишнього СРСР, які на 24 серпня 1991 року постійно проживали на території України. Порядок № 215 прямо передбачає, що в разі відсутності документів для оформлення громадянства подається відповідне рішення суду.
Суд відхилив доводи ДМС про те, що справа має розглядатися в позовному провадженні. Встановлення факту проживання є лише передумовою для подальшого звернення до міграційних органів, а не оскарженням їхніх дій чи вимогою визнати право на громадянство безпосередньо судом.
Суд визнав належними доказами свідоцтво про народження, видане в Одесі у 1990 році, довідку зі школи про навчання у 2004 році та свідчення того, що заявник виховувався батьком, який постійно перебував в Україні.
При ухваленні постанови Верховний Суд врахував правові висновки Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені в постанові від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22. Суд підтвердив, що у справах про набуття громадянства України за територіальним походженням юридичне значення має встановлення факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року, тоді як встановлення факту проживання на 13 листопада 1991 року не є необхідним для цієї підстави набуття громадянства. Крім того, Верховний Суд послався на сформовану судову практику, відповідно до якої справи про встановлення таких юридичних фактів за відсутності спору про право підлягають розгляду в порядку окремого провадження (зокрема, у справах № 521/21665/18, № 523/16431/22 та інших).
Верховний Суд підтвердив, що окреме провадження є належним процесуальним механізмом для встановлення юридичних фактів, необхідних особам, які не можуть реалізувати свої права в адміністративному порядку через відсутність документів.
Наявність або результати адміністративної процедури встановлення особи самі по собі не виключають можливості судового встановлення юридичних фактів, якщо для цього існують передбачені законом підстави.
Постанова Верховного Суду є остаточною та не підлягає оскарженню. Вона має значення не лише для вирішення конкретного спору, а й для забезпечення єдності судової практики у справах цієї категорії та може бути орієнтиром для судів нижчих інстанцій, органів Державної міграційної служби й осіб, які звертаються до суду з аналогічними вимогами.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
