Верховний Суд пояснив, коли немає підстав через суд визначати, з ким житиме дитина
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 677/1822/24 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з матір’ю, у якій батько наполягав на необхідності судового закріплення фактичного місця проживання дочки.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що якщо дитина фактично проживає з матір’ю, батько проти цього не заперечує, а реального спору між батьками щодо місця проживання дитини немає, підстав для судового втручання у сімейні відносини та задоволення такого позову немає.
Фабула справи
Батько звернувся до суду з позовом до матері дитини та просив визначити місце проживання їхньої неповнолітньої дочки разом із матір’ю.
Сторони перебували у шлюбі з грудня 2015 року. Під час шлюбу у них народилася дочка. Батько з січня 2020 року є власником квартири, у якій було зареєстровано і його місце проживання, і місце проживання дитини.
Із травня 2021 року подружжя почало проживати окремо, а рішенням Красилівського районного суду Хмельницької області від 18 лютого 2022 року шлюб між ними було розірвано.
Після припинення спільного проживання мати разом із дочкою виїхала з квартири, яка належить батькові, забрала особисті та дитячі речі та переїхала до будинку своєї матері. Саме там мати була зареєстрована та фактично проживала разом із дитиною.
На користь матері з батька судовим наказом від 17 грудня 2021 року було стягнуто аліменти на утримання неповнолітньої дитини у розмірі однієї четвертої частини його заробітку або доходу.
Довідкою виконавчого комітету Заслучненської сільської ради від 10 грудня 2021 року підтверджувалося, що мати проживає разом із дочкою за місцем свого проживання з 26 листопада 2021 року, а дитина перебуває на її утриманні.
Водночас в квартирі батька дитина залишалася зареєстрованою. Згідно з актом ОСББ від 26 вересня 2022 року, у квартирі були зареєстровані батько та дочка, однак фактично проживав лише батько, тоді як дитина протягом останнього року за цією адресою не проживала і її особистих речей у квартирі не було.
Акти обстеження умов проживання від 14 лютого та 5 березня 2024 року також підтвердили, що дитина у квартирі батька не проживає.
Орган опіки та піклування у висновку, затвердженому рішенням виконавчого комітету Заслучненської сільської ради від 14 березня 2025 року, вважав доцільним визначити місце проживання дитини з матір’ю.
На момент звернення до суду мати та дочка тимчасово перебували у Сполучених Штатах Америки.
Батько обґрунтовував позов тим, що зареєстроване місце проживання дитини залишається за його адресою, тоді як фактично дочка проживає з матір’ю. За його твердженням, мати відмовлялася документально оформити та посвідчити факт проживання дитини разом із нею, а також відмовлялася зареєструвати місце проживання дочки за своєю адресою.
На думку батька, такі обставини свідчили про існування між сторонами спору щодо місця проживання дитини, у зв’язку з чим він і просив суд визначити місце проживання дочки разом із матір’ю.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Красилівський районний суд Хмельницької області рішенням від 18 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовив.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 20 листопада 2025 року залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Суди виходили з того, що батько не довів, що на момент звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і продовжує проживати разом із матір’ю, його права були порушені.
Також суди не встановили наявності між батьками реального спору щодо того, з ким має проживати дитина.
Не погодившись із такими висновками, батько подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і передати справу на новий розгляд.
Він посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також стверджував, що між сторонами все ж існує спір щодо місця реєстрації та проживання дитини, оскільки мати відмовляється добровільно укласти договір про визначення місця проживання дочки та зареєструвати дитину разом із собою.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.
Касаційний суд насамперед звернув увагу на те, що відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об’єктом судового захисту є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов’язане з позбавленням його носія можливості здійснити або реалізувати це право повністю чи частково, а при його невизнанні або оспорюванні виникає правова невизначеність, спричинена поведінкою іншої особи.
Верховний Суд наголосив, що для надання судового захисту необхідно встановити, чи дійсно особа має порушене право або інтерес і чи це право або інтерес порушено саме відповідачем.
Відсутність порушеного права або невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для відмови в позові. Такий висновок, зокрема, викладено у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 2 лютого 2026 року у справі № 522/3747/22.
Окремо Верховний Суд проаналізував норми сімейного законодавства.
Суд зазначив, що стаття 51 Конституції України та положення Сімейного кодексу передбачають державну охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. При регулюванні сімейних відносин держава повинна максимально враховувати інтереси дитини.
Водночас міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли когось із батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю між їх учасниками та мають регулюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, на засадах справедливості, добросовісності та розумності.
Верховний Суд також нагадав, що відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.
За статтею 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо дитина досягла десяти років, її місце проживання визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них проживатиме малолітня дитина, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Суд є останнім інструментом у сімейних спорах
Верховний Суд окремо наголосив на своїй усталеній правовій позиції, відповідно до якої суд фактично є останнім інструментом, який має використовуватися при вирішенні сімейних спорів, коли такий спір неможливо врегулювати іншим шляхом.
Позов у справі, яка стосується дитини, може бути задоволений лише тоді, коли суд дійде висновку, що судове втручання є необхідним і корисним для інтересів та благополуччя дитини.
Такі правові висновки Верховний Суд уже формулював у постановах від 4 грудня 2024 року у справі № 295/13519/22, від 26 серпня 2025 року у справі № 753/18526/21, від 1 жовтня 2025 року у справі № 760/18574/22, від 5 листопада 2025 року у справі № 645/5180/19, від 12 листопада 2025 року у справах № 202/2883/22 та № 686/31442/24, від 4 березня 2026 року у справі № 188/846/23, від 27 квітня 2026 року у справі № 501/2820/21 та від 3 липня 2026 року у справі № 752/13051/22.
Крім того, Верховний Суд послідовно виходить із того, що відсутність між батьками спору щодо місця проживання дитини свідчить саме про відсутність порушення прав позивача, а не є підставою для закриття провадження у справі.
Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 та від 19 червня 2026 року у справі № 166/1168/25.
Висновки Верховного Суду
Верховний Суд виходив із установлених судами обставин, за якими спільна дитина сторін фактично проживає разом із матір’ю, а батько проти цього не заперечує.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Касаційний суд окремо звернув увагу, що саме батько ініціював спір про визначення місця проживання дитини, але при цьому просив визначити її місце проживання з матір’ю, з якою дитина фактично і так проживає.
Колегія суддів погодилася з висновком попередніх інстанцій про те, що за таких обставин інтереси дитини не потребують втручання держави у сімейні відносини, які вже врегульовані за згодою або домовленістю їх учасників.
Батько не довів необхідності захисту його прав та інтересів або інтересів малолітньої дитини ані на момент подання позову, ані на момент ухвалення оскаржених судових рішень.
Верховний Суд зазначив, що такі висновки узгоджуються з його попередніми правовими позиціями, викладеними у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23, від 25 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 та від 2 вересня 2026 року у справі № 953/5480/22.
Доводи касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не спростували встановлених фактичних обставин та висновків, наведених судами першої й апеляційної інстанцій.
Касаційний суд також нагадав, що однакове застосування закону забезпечує його загальнообов’язковість, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується принципом верховенства права. Єдина судова практика сприяє суспільному сприйняттю справедливості правосуддя та довірі до його здійснення.
Пославшись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України», Верховний Суд наголосив, що повноваження вищих судів щодо перегляду судових рішень мають використовуватися для виправлення судових помилок і фундаментальних порушень, а не для проведення нового судового розгляду чи фактичної підміни апеляційного перегляду.
У результаті Верховний Суд визнав касаційну скаргу необґрунтованою, залишив її без задоволення, а рішення Красилівського районного суду Хмельницької області від 18 вересня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 року — без змін.
Постанова Верховного Суду від 16 вересня 2026 року є остаточною та оскарженню не підлягає.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
